What are the opening hours?

Tuesday 09:00 - 18:00 Wednesday 09:00 - 18:00 Thursday 09:00 - 18:00 Friday 09:00 - 18:00 Saturday 10:00 - 18:00

Музей історії міста Хмельницького

Name: Музей історії міста Хмельницького
Address: вУлица Проскурівська 30, Khmelnytskyi, 29000, UA
Telephone: +380382652394
Price range: £

Home
Ukraine
Khmelnytskyi
Музей історії міста Хмельницького

Call Directions Website Contact the museum

Музей історії міста Хмельницький розташований у пішохідному центрі обласного центра за адресою вулиця Проскурівська, 30.

30/10/2026

До 30-річчя нашого закладу музейна фондова колекція традиційної української глиняної іграшки поповнилася чудовими свистунцями, завдяки нашій давній прихильниці, подрузі й натхненниці – краєзнавиці, письменниці, журналістці пані Ніні Качеровській.
Відомо, що керамічний свищик, або ж свистунець, в народній українській культурі – то не просто дитяча іграшка, музичний інструмент, але й – оберіг. Подарунок пані Ніни - ось такі симпатичні обереги: дженджуристий півник, замріяний баранець, затишна хатка та віща зозулька авторства відомої майстрині декоративно-ужиткового мистецтва та гончарства, педагогині, художниці зі славетної Томаківки, що на Дніпропетровщині, - Нони Похиленко віднедавна, а саме від святкування ювілею музею історії міста Хмельницького прикрасили нашу експозицію.
А от як ці, з любов`ю виплекані, іграшки взагалі поселилися у нашому місті, - знову ж таки, завдяки Ніні Никифорівні, - це окрема історія, яку варто нагадати.
Невтомна трудівниця краєзнавчої ниви Ніна Качеровська - авторка 23 книг: художніх та публіцистичних видань, посібників, народознавчих студій. Минулими роками в музеї історії міста Хмельницького дослідниця презентувала книгу про давній український промисел – чумацтво «Ще як були ми чумаками» та спецпроєкт до ювілею Григорія Сковороди «300 років – 30 кроків». Є у нашої доброї коліжанки студії про дивовижні металеві скульптури Миколи Мазура, цінний збірник про подільську весільну обрядовість, книга про бондарське ремесло… А рік тому у нашій мистецькій залі відбулася презентація роману у двох частинах для середнього та старшого шкільного віку «Політ Полив'яного Глечика» (2025).
Для історико-краєзнавчого дослідження про одне з найдавніших ремесел людства - гончарство авторка обрала художньо-поетичну форму роману, що дало змогу охопити і творчо осмислити величезний обшир інформації як у хронологічно-часовому, подієвому, так і в фактологічному сенсі. Письменниці вдалося у цікавій, популярній формі познайомити читача не лише з витоками і розвитком гончарства на території України й Поділля, зібрати величезний обсяг матеріалів на цю тему, описати розвиток відомих гончарських осередків, їхніх звичаїв, досягнень, спадку, а й узагальнити інформацію про досягнення та самобутність творчості сучасних українських майстрів - керамістів та художників, котрі продовжують традиції славних попередників. Пані Ніна дослідила традиції гончарства на українських землях, починаючи від трипільської культури. Приділила увагу сучасним майстрам: від Харкова до Косова, від полтавської опішні – до Ромнів на Сумщині, від дніпропетровської Томаківки – до сусідньої Вінниччини, від шевченківської Черкащини – до прадавньої Чернігівщини і серця нашої Батьківщини – Київщини. І якраз на ювілей музею пані Ніна передала нам чудові керамічні вироби пані Нони Похиленко з Томаківки, у якої вона гостювала та суто із журналістською ретельністю довідувалася про гончарські секрети й традиції цього краю.
Про цю свою поїздку, здійснену уже під час повномасштабного вторгнення рашистів в Україну, 2022 року, про зустріч з майстринею гончарства письменниця розповіла в другому томі роману під назвою «Політ полив`яного глечика-2, або Полив`яний глечик – «трьохсотий». А саме у розділі «Спогади про томаківську гончарівну». Поїздка до Томаківки була небезпечною, бо від вибухів здригалася земля й похитувався автобус, яким вони їхали з Дніпра, згадує Ніна Никифорівна.
Зустріч з майстринею Ноною Похиленко відбулася уже після того, як вороги підірвали Каховське водосховище. Гончарівна повідала, як Томаківка потерпала від нестачі води, привозною водою ділилися з котиками, собачками, домашньою живністю. Коли окупанти погрожували підірвати Запорізьку атомну, люди ховали найцінніше в погреби. Першим, що віднесла до льоху майстриня, було гончарне коло…
Нона (Ніна) Похиленко - художниця декоративного розпису, майстриня декоративно-ужиткового мистецтва, педагогиня, котра уже два десятки років передає дітям секрети гончарного мистецтва, адже заснувала 2006 року при Томаківському НВК «ЗОШ I–III ст. ДНЗ № 1» дитячу художню керамічну майстерню. Її вихованці займають призові на конкурсах з декоративно-ужиткового мистецтва. Нона Анатоліївна свого часу здобула професію швачки, мала престижну роботу в ательє «Люкс» у м. Дніпропетровську. Згодом разом із чоловіком переїхала до Томаківки за його призначенням після закінчення сільськогосподарського інституту. У 1989 році влаштувалася на роботу в місцевий Будинок побуту, де шила одяг, оздоблюючи його машинною вишивкою. Здобула й професію закрійника, але у 90-ті роки Будинок побуту розформували.
Переживши тяжкі часи безробіття, волею долі талановита майстриня влаштувалася працювати до Томаківського центру творчості молоді (саме від нього вона почала викладати у місцевій школі). Тоді ж пані Нона здобула освіту технолога швейного виробництва, закінчила курси при Київському ліцеї й отримала спеціальність художника декоративного розпису.
Захоплення глиною прийшло до жінки несподівано, після знайомства з гончарями на Всеукраїнському національному Сорочинському ярмарку на початку 2000-х років. Творча, цілеспрямована, вона душею прикипіла до гончарного кола. Адже з такого благодатного матеріалу, як глина, можна створити не лише глечика, полумиска, а й щось креативне, ексклюзивне, неповторне… Брала майстер-класи в іменитих гончарів, приватні курси і Інтернеті. І глина «піддалася» умілиці. Руками майстрині створено тисячі різноманітних гончарних виробів, ім`я Нони Похиленко відоме на всю Україну. Її учні стають відомими художниками, скульпторами…
На жаль, чимало планів, мрій перекреслила війна. Проте майстриня й нині багато працює, творить, примножує традиції українського гончарного мистецтва. А завдяки нашій творчій землячці, невтомній дослідниці Ніні Качеровській, вироби томаківської майстрині, до речі, створені 2022 року, стали окрасою керамічної колекції музею історії міста Хмельницького.
Понад те, дуже скоро, після оцифрування, їх буде розміщено на світовій музейній онлайн-платформі SketchFab у 3-D форматі. Себто не лише хмельничани, а й інші поціновувачі музейних скарбів з усього світу зможуть помилуватися зразками українського народного мистецтва та більше дізнатися про наших майстрів.
Шановні пані Ніно та пані Ноно, дякуємо Вам за співпрацю! Подальших успіхів!
Музей історії міста Хмельницького.

27/10/2026

Сьогодні ми відзначаємо День української писемності та мови — день, коли вшановуємо не просто слова, а душу нашого народу.
Саме завдяки письму ми можемо чути голос минулого і залишати свій слід у майбутньому. Кожна літера українського слова — це жива нитка, що поєднує серця тих, хто був, є і буде українцем.
День української писемності та мови — це не просто календарна дата, а символ багатовікової боротьби українського народу за свою ідентичність, культуру та самобутність.
Мова — це код нації, її духовна фортеця та живий зв'язок між поколіннями.
Здобувши державний статус наприкінці XX століття, свято пройшло шлях від вшанування давньоруських літописців до потужної загальнонаціональної традиції, що об'єднує мільйони українців по всьому світу
Офіційна історія свята розпочалася 9 листопада 1997 року. Саме тоді Президент України підписав Указ № 1241/97, встановивши День української писемності та мови. Ініціаторами виступили українські громадські та культурні організації, а також Всеукраїнське товариство «Просвіта» імені Тараса Шевченка. Головною метою стало розширення сфери функціонування державної мови, збереження мовної спадщини та підтримка вітчизняного книговидання.
Традиційно дата 9 листопада була приурочена до дня вшанування пам'яті Преподобного Нестора Літописця — послідовника творців слов'янської писемності Кирила і Мефодія, автора фундаментальної «Повісті минулих літ».
Дослідники вважають Нестора Літописця основоположником давньоруської та української писемної історії.

Нестор Літописець увів Печерську обитель у центр давньоруського літописання, систематизував історичні пам'ятки та виклав події від витоків слов'янства.Тексти «Повісті минулих літ» відображають поступове формування живої народної мови, яка пізніше лягла в основу сучасної української мови.

У зв'язку з реформою церковного календаря в Україні (переходом Православної Церкви України та Української Греко-Католицької Церкви на новоюліанський календар), День пам'яті Нестора Літописця змістився на 13 днів раніше.28 липня 2023 року Президент України підписав Указ № 455/2023, згідно з яким День української писемності та мови офіційно перенесено на 27 жовтня.
Сьогодні українська мова є не лише засобом спілкування, а й елементом національної безпеки. Вона виступає маркером ідентичності та символом стійкості українського народу. Захист та розвиток мови — це запорука збереження нашої суверенності та культурної самобутності у світі.

26/10/2026

ЧИ ВІДНАЙДУТЬ ХМЕЛЬНИЧАНИ СПАДОК ЮХИМА СІЦІНСЬКОГО?
27 жовтня 2026 року минає 167 років від дня народження Юхима (Євтима) Йосиповича Сіцінського (27.10.1859 – 07.12.1937), відомого українського історика, археолога, етнографа, мистецтвознавця кінця XIX століття – першої половини XX століття. Цього ж року, 7 грудня, – 89-ті роковини від дня смерті визначного подолянина.

«Пригноблений тяжкими нестатками, нуждою Сіцінський примушений був спродати свою бібліотеку і, нарешті, свої рукописи. З цієї причини значна частина його цінного майна попала і до Проскурівського музею, - писав 8 листопада 1942 року у ч. 90 проскурівської газети «Український голос», підшивка якої зберігається у Державному архіві Хмельницької області, завідувач міського музею Ю. Романів. – Я пригадую одну зустріч із Сіцінським у Проскурові, куди він приїздив у справах продажу своїх рукописів і книжок. З яким великим жалем і болем він віддавав те, що було для нього всім змістом його шляхетного життя. Це було незадовго до його передчасної смерти». «Серед музейних документів у Проскурові, - продовжує завідувач міського музею, - є лист дружини Сіцінського, що красномовно свідчить про те, яку нагороду одержав від совєтської влади цей безкорисливий, трудолюбивий учений за наслідки своєї праці та в якому становищі опинилась сім`я покійного. Дружина Сіцінського листовно звертається до «дирекції» музею купити в неї решту книжок і, між іншим, пише: «Важко мені і немає більше сил… Чого варте таке життя? – нераз я сама себе запитую. Сільрада викидає мене з квартири, і я не знаю, куди прихилитися».
Свій спомин-реквієм «Тернистий шлях вченого за совєтів» Ю. Романів присвятив п`ятим роковинам від дня смерті Юхима Сіцінського, подавши допис до газети за місяць від трагічного пам`ятного дня. Якраз у цей поминальний часовий проміжок з кінця жовтня по 7 грудня ми згадуємо й річницю народження видатного вченого, чиє ім`я тісно пов`язане з історією нашого краю та безпосередньо – нашого міста.
Нагадуємо, у місті Хмельницькому було найменовано вулицю та провулок іменем Юхима Сіцінського відповідно до розпорядження міського голови № 53-р від 19 лютого 2016 року. За кількома рядками цього рішення – велика й трагічна історія українського наукового, культурного, громадського діяча, історика, археолога, безпосереднього учасника українського державотворення у першій половині ХХ століття.
До речі, як встановив дослідник і видавець Мирослав Мошак, прізвище Сіцінський походить від назви с. Січинці (колишній Дунаєвецький район Хмельницької області), звідки був родом прадід Юхима – Федір. Тож недаремно його син Володимир Юхимович (1894-1962) вказував своє прізвище як Січинський.
Юхим Сіцінський один із засновників у 1890 першого на Поділлі громадського музейного закладу Дaвньосховища (з 1903 – Музей Подільського церковного історико-археологічного товариства), з 1891 до 1922 – його директор. Член Історичного товариства Нестора Літописця (від 1896), дійсний член НТШ (від 1899) і Українського наукового товариства в Києві (від 1906).
Народився Юхим (Євтим) Йосипович у селі Мазники Подільської губернії в родині священника.
Закінчив Подільську духовну семінарію в Кам'янці-Подільському, 1885 — Київську духовну академію, після закінчення якої Сіцінський викладав у духовній школі міста Бахмута.
Від 1899 - у Кам'янці Подільському — протоієрей Катедрального собору, учитель релігії (до 1918). Будучи священнослужителем, Юхим не припиняв займатися історією. Разом із Миколою Яворовським він ініціює створення у Кам’янці Подільському музею старожитностей, для чого організовується спеціальна комісія. Ю. Сіцінський власноруч складає правила зберігання музейних експонатів Давньосховища, він же 10 лютого 1890 р. обирається на посаду секретаря, а завідувачем стає Віктор Якубович. У цей період Ю. Сіцінський розпочав написання серії статей про найдавніші православні церкви на Поділлі. Активна діяльність молодого вченого позитивно сприймається місцевими діячами і 28 листопада 1890 р. він стає дійсним членом Подільського історико-статистичного Комітету. Під впливом знайомства з відомими вченими Володимиром Антоновичем та Михайлом Грушевським Ю. Сіцінський пише свою першу монографію «Місто Кам`янець-Подільський. Історичний опис», яка вийшла друком 1895 року.
У 1918-1920 рр. - викладач Кам'янець-Подільського державного українського університету, у 1920 -1926 рр. викладає в реорганізованому інституті народної освіти.
Засновник і директор історико-археологічного музею з його бібліотекою (1890-1922), редактор журналу «Подільські Єпархіальні Відомості», багатолітній голова Подільського церковного історико-археологічного товариства, редактор «Праці Подільського єпархіального історико-статистичного комітету)» (випуск VI, VIII—XII; 1893-1917).
Активний член Старої Української Громади на Поділлі (з 1901), співзасновник «Просвіти» (1905), організатор наукового життя на Поділлі. У 1920-их роках член Всеукраїнської Археологічної Комісії і співробітник Історичної Секції УАН.
Серед найвідоміших його праць – капітальне джерелознавче дослідження «Археологическая карта Подольской губернии» (1901), «Оборонні замки Західного Поділля XIV—XVII століть» (1928), «Муровані церкви на Поділлі» (1925)… Найбільшим творчим задумом Ю. Сіцінського було написання п`ятитомної монографії “Нариси з історії Поділля”. За його життя у 1927 р. у Вінниці був надрукований лише 1-й том і оголошено, що незабаром вийде 2-й. Однак інші томи так і не побачили світ. Лише у 2000 р. Ольга Пламеницька надрукувала частину 3-го тому «Стародавні племена й народи на Поділлі за історичних часів перед заснуванням Київської держави», який зберігався в особовому фонді Ю. Сіцінського. Доля інших томів донедавна була невідома. Останній, п’ятий, том мав умовну назву «Поділля під владою Литви» й дотепер вважався втраченим. Проте 17 років тому потрапив з приватної колекції одного із кам’янчан до Історико-культурологічного Подільського братства і був виданий друком 2009 року у Кам`янці-Подільському Д. Ващуком та М. Мошаком . Очевидно, під час примусового виселення Ю. Сіцінського в серпні 1933 року з його власного будинку цей рукопис (а також 4-й том «Пониззя та Побужжя за часів Київського та Галицького князівства», який нині також зберігається у фондах Історико-культурологічного Подільського братства) підібрав хтось із кам’янчан і, передаючи з рук у руки, зберіг до наших днів.
Під час визвольних змагань 1917-1921 років Ю. Сіцінський щиро підтримав створення Української незалежної держави. Зокрема, протоієрей виступав за створення автокефальної української церкви.
Як голова Подільського історико-археологічного товариства протоієрей Ю. Сіцінський увійшов до складу створеної 15 січня 1918 р. комісії із заснування державного українського університету в Кам`янці-Подільському. Ректор університету І. Огієнко призначив його парохом університетської церкви св. Миколая, за сумісництвом - помічником бібліотекаря. До бібліотеки вишу Сіцінський передав багато літератури з особистої книгозбірні. 13 березня 1919 року Іван Огієнко, вже як міністр освіти УНР, призначив Сіцінського приват-доцентом по кафедрі церковної археології. Пізніше йому доручили ще одну дисципліну – історію Поділля на історико-філологічному факультеті.
У червні 1919 р. протоієрей Ю. Сіцінський, ректор університету І. Огієнко та відомі місцеві діячі виступили ініціаторами утворення Кам’янець-Подільської філії Українського Товариства Червоного Хреста, розгорнули значну громадську роботу, допомогали хворим та пораненим воякам армії УНР.
У вересні 1919 року Ю. Сіцінський став редактором тижневика «Українська Церква» 20 вересня 1919 р. увійшов до створеної при богословському факультеті державного українського університету Комісії для перекладу Святого Письма українською мовою. 7 жовтня 1919 р. Директорія прийняла декрет про те, що Українська Автокефальна Православна Церква є незалежною. Протоієрей Ю. Сіцінський був обраний членом Ради Собору Української Православної Церкви та очолив тимчасову Подільську єпархіальну раду.
З відкриттям у Кам’янці-Подільському університету, 22 жовтня 1918 р., Ю. Сіцінський (ще з липня на запрошення Івана Огієнка став настоятелем Університетської церкви) призначається на посаду приват-доцента на кафедрі церковної археології. З цього часу розпочалася й викладацька діяльність. Впродовж двох місяців він прочитав на історико-філологічному факультеті низку лекцій, зокрема «Загальний огляд історії Поділля», «Найдавніші сліди існування людини на Поділлі», «Стародавні племена й народи на Поділлі», «Побожжя і Пониззя за часів Галицького князівства», «Болохівські князі і Болоховська земля», «Князі Коріатовичі й заснування міста Кам’янця». У наступному році Ю. Сіцінський читає курс з історії українського мистецтва. З 27 серпня 1919 р. Рада професорів Університету обирає його головою бібліотечної комісії. Одночасно він упорядковує нумізматичну колекцію Кабінету Мистецтв.
З остаточним утвердженням совєтської влади в Україні і Кам’янці-Подільському зокрема, Університет реорганізовується спочатку в Інститут теоретичних наук (ІТЕН, з 2 лютого 1921 р.), а з 26 лютого 1921 р. – в Інститут Народної Освіти (ІНО) та Сільсько-Господарський Інститут (СГІ). Саме в ІНО професор Ю. Сіцінський продовжив свою викладацьку практику та завідування кабінетом мистецтвознавства.
Та вже 25 березня 1921 р. шістдесятидворічного Юхима Йосиповича заарештовують за підозрою в контрреволюційній діяльності. «Його звинуватили у зв’язках з сином Володимиром, котрий тоді був у Чехії, а що він українець – дядько не ховав – до якоїсь партії він не належав», – наводять спогади племінниці Є. Монастирської Мирослав Мошак та Дмитро Ващук у передмові до видання праці Ю. Сіцінського «Поділля під владою Литви» (2009). З-під арешту Юхима звільнили 24 червня, але повернувшись додому, він застав жахливу картину: все його майно було конфісковане. Цю страшну звістку не витримала дружина Маня, яку від пережитого горя розбив параліч і вона вже до самої смерті, яка сталася 30 травня 1923 р., не піднялася з ліжка.
Переслідування Ю. Сіцінського совєтською владою не припинялися. Так, 7 жовтня 1922 р., за розпорядженням Вінницького Губернського «Политпрос-
Вета» його звільняють від завідування Кам’янецьким музеєм, «позаяк священнослужитель не може завідувати радянською Установою».
27 жовтня того ж року його усунуто від викладацької роботи. Лише у травні-червні 1923 р. Кам’янецький повітовий освітній комітет призначив його науковим співробітником музею. На цій посаді працював лише до 30 грудня 1924 року. З цього часу і до другого арешту, який стався 26 серпня 1929 року, він перебував у невизначеному стані щодо своїх повноважень, але залишався при музеї на посаді вченого охоронця музею.
Не маючи достатніх коштів, щоб прогодувати сім’ю, Ю. Сіцінський продає свій будинок, який побудував на кошти, отримані від Міської Думи в 1895 р. за книгу «Город Каменец-Подольскій. Историческое описаніе». Залишає за собою лише флігель, де в одній із кімнат мешкав зі своєю дочкою Тетяною. Інші кімнати стали прихистком для інших працівників музею. З однією із них – Оленою Перцель – пізніше він одружився (вінчання відбулося 1 листопада 1926 р. у Миколаївській (вірменській) церкві).
Незважаючи на складні обставини життя, Ю. Сіцінський не припинив наукової діяльності. В кінці 1920 року він став членом новоутвореного «Кам’янець-Подільського Комітету охорони пам’яток старовини, мистецтва і природи».
Від 1925 р. Ю. Сіцінський став членом Президії (заступником голови) «Кам’янець-Подільського Наукового при Всеукраїнській Академії Наук Товариства».
Активно продовжує археологічні дослідження і здійснює наукові доповіді за їхніми результатами.
Саме в цей період Ю. Сіцінський, безперечно, під ідеологічним тиском, публічно він відмовляється від «служіння культу». Його «покаянний лист» було надруковано 11 вересня 1928 р. в газеті «Червоний кордон»: «Я бувший служник релігійного культу ще з 1922 р., коли я був викладачем ІНО, залишив
службу при церкві, з того часу й досі ніякої участи в церковних справах не брав, займався тільки науковою працею, був і досі состою службовцем, і таким чином я, фактично зрікся духовного сану. Але деякі і досі вважають мене службовцем культа, то цим я заявляю суспільству те, що я вже фактично заявив, що я не служник культу і надалі маю намір займатися тільки науковою працею, як службовець УССР». Зрозуміло, що такий крок був вимушеним:
арешт, конфіскація майна, смерть дружини, проблема з роботою і боротьба за виживання у «безбожному суспільстві»… Крім цього, Ю. Сіцінський як активний прибічник утворення Української автокефальної православної Церкви не міг змиритися з її ліквідацією. Певна річ, про повернення в лоно московської церкви не могло бути й мови…Тому він, за його словами, «зрікся духовного сану».
Проте навіть це не врятувало вченого від повторного арешту.
26 серпня 1929 р. були заарештовані викладачі СГІ - Кам`янець-Подільського сільсько-господарського інституту, а також Юхим Сіцінський. Звинувачення:
«контрреволюційна петлюрівська діяльність і агітація», участь у Спілці визволення України. Через 8 місяців в`язниці, за розпорядженням Київського ГПУ, Ю. Сіцінського звільнили, але справу не закрили до закінчення процесу над «СВУ» - «Спілкою визволення України». На цей час 70-річний Юхим Йосипович залишився без засобів для існування, тому змушений був клопотатися про нарахування пенсії, а також шукав роботу поза межами
Кам’янця. Водночас продовжував писати історичні розвідки.
Зокрема, 28 серпня 1930 р. закінчив працю над рукописом «40 літ культурної роботи» (з нагоди 40-річчя Кам’янецького історико-археологічного музею) на 58 аркушах.
В 1931 р. Ю. Сіцінський виїхав до Києва, де 1 травня влаштувався на роботу у Всеукраїнське музейне містечко при Державному культурному історичному заповіднику, на посаду наукового працівника 1-ї категорії. Проте вже 2 серпня 1933 р. був звільнений. Мабуть головною причиною цього стала хвороба ніг (ходити на роботу йому допомагала дружина). Сім`я Сіцінських була змушена повернутися до Кам’янця. Але
влада у рідному місті не бажала бачити того, хто все своє життя присвятив йому. Відповідно до рішення Кам’янець-Подільського народного суду від 31 липня 1933 р., у Сіцінських вилучили флігель із пожиттєвим залишенням кутової кімнати в 16 квадратних метрів. Також Ю. Сіцінському відмовили у нарахуванні персональної пенсії.
Хворого вченого з дружиною переселили на Підзамче у будинок Юлії Ундерко. Саме тут, сплачуючи за одну кімнату, він доживав останні дні. Саме переселення відбувалося, як жорстока наруга. Цитуємо спогад племінниці Юхима Сіцінського, Євгенії Монастирської, з передмови до книги «Юхим Сіцінський. Поділля під владою Литви»: «Раптом дядько бачить через вікно, що у двір заїжджає грузова автомашина. Він виходить у двір. Вручають ордер на перевезення його на Підзамче. Дядько просить цих людей забирати не всю бібліотеку. Він відбирає більш цінне: свої праці, альбоми, просить цих людей, що прибули, що він сам відвезе частину бібліотеки, але ніхто його не слухає. І от стали жбурляти книги, як дрова на автомашину. Автомашина виявилася замалою для такої великої бібліотеки, яка була у дядька, навалили до верху, дорогою губили книги. Були загублені альбоми (найцінніші для дядька) та книги. Дядько давав у газету об’яву – хто знайде, принести йому за винагороду. Але ніхто нічого не приніс. Це зовсім приголомшило дядька. Так жахливо повелися з ним, навіть не попередили. Коли я прийшла до дядька на Підзамче і ми носили (книги – упорядн.) у повітку, де звалена була вся [його] бібліотека, то я жахнулася того, що побачила. Це (була – упорядн.) величезна купа порваних, пошарпаних книг».
Останній рік життя Юхим Йосипович був прикутий до ліжка: далася взнаки хвороба ніг. Його доглядала дружина – Олена Купріянівна. 78-річний учений відійшов у кращі світи 8 грудня 1937 р. Юхим Сіцінський похований на Русько-фольварецькому кладовищі у Кам`янці-Подільському. Пам`ять про Юхима Сіцінського в Україні почала повертатися на початку 1990-х років. Завдяки копіткій праці подільських дослідників, 8 вересня 1994 року на Руськофільварецькому кладовищі у Кам`янці-Подільському відкрили пам`ятник Юхимові Сіцінському.
Кажуть, що із солідної колекції, котрою володів до Другої світової війни Проскурівський історичний музей, мало що залишилося: відступаючи у 1941-му, музей пограбували більшовики, а в 1944-му – вже гітлерівці. Саме тоді окремі речі: книги, карти, чучела птахів і тварин, посуд, меблі «місцеве населення взяло на схорону». Є також інформація, що до наших часів дійшла хіба що частина тієї музейної бібліотеки. Можливо, серед її раритетів є й книги зі спадку Юхима Сіцінського… Можливо, у чиїйсь приватній колекції мешканців нашого міста чекають свого оприлюднення рукописи й книги великого поділлязнавця…
Музей історії міста Хмельницького.

25/10/2026

Парк культури і відпочинку імені Михайла Чекмана сьогодні охоплює понад 140 гектарів і є улюбленим місцем для прогулянок містян.

25 жовтня1967 року до чергової ідеологічної дати парк був офіційно перейменований на «Парк імені 50-річчя Жовтня», завершивши перший масштабний етап свого формування як головного рекреаційного простору Хмельницького.Сьогодні ми переглянемо фотоальбом з фондів музею, присвячений цій даті, та дізнаємося, як розбудовувався наш парк.

Парк культури і відпочинку імені Михайла Чекмана — це головна зелена перлина Хмельницького, що розкинулася на площі понад 140 гектарів уздовж правого берега річки Південний Буг та гирла річки Плоскої. Проте до середини XX століття ця територія була практично непридатною для комфортного життя: тут простягалися позаміські заболочені пустирі, які періодично затоплювалися під час весняних повеней.
У 1947 році міськвиконком прийняв рішення створити великий парк на місці заболоченого пустиря. Автором цього грандіозного проєкту став видатний подільський зодчий, наш талановитий земляк Гнат Петрович Чекірда. Людина незламної долі, яка пройшла через нацистські концтабори, він зумів майстерно розпланувати складну болотисту територію. Вже 17 жовтня 1948 року відбувся перший масовий «недільник», на який вийшло понад 1,5 тисячі містян. Тоді висадили першу тисячу дерев і встановили початкові огорожі.
Старт активних робіт відбувся у 1949 році паралельно з створенням водосховища на Південному Бузі . Це стало справжнім народним будівництвом: у вихідні дні до парку виходили тисячі робітників місцевих підприємств, залізничників, студентів та школярів (у наймасовіші дні — до 15 тисяч людей). Оскільки у післявоєнний час бракувало важкої спеціалізованої техніки, більшість земляних та меліоративних робіт виконувалися вручну за допомогою лопат, носилок та граблів.
Так як організацією робіт опікувалася молодь під проводом комсомольських організацій, новий об'єкт назвали «Парк імені 30-річчя ВЛКСМ», але серед містян прижилася простіша назва — Комсомольський парк. На той момент його площа становила близько 40 гектарів, згодом у 1967 році -становила вже 60 гектар.
Меліорація території вимагала величезних зусиль. Щоб осушити болота навколо річки Плоскої, вручну прокопували цілу мережу дренажних каналів. Ґрунт, що залишався після розширення русла Південного Бугу та копання ставків, нагортали на місці — саме так утворився відомий штучний Острів кохання.
З початку 1960-х років парк перетворився з простої зеленої зони на повноцінний центр культурного та спортивного життя міста: У парку впорядкували доріжки, вимостили площі, звели танцювальний майданчик на 1200 кв.метрів, літній читальний зал, шаховий павільйон та музичну естраду, а також спорудили 3 баскетбольних та 3 волейбольних майданчики. У 1961 році з'явилися перші міські атракціони, скульптури,також того ж року з боку сучасної вулиці Староміської військовослужбовці збудували знаменитий «Білий міст», який став візитівкою парку. За спогадами сучасників, саме силами військових інженерно-будівельних частин було зведено цей пішохідний міст, який з'єднав центральну частину міста з парковою зоною. Військовослужбовці також допомагали розчищати заболочене річище від чагарників, зводити захисні дамби та розплановувати рельєф під майбутні головні алеї.
До розбудови паркової території також були залучені практично всі ключові промислові підприємства, артелі та навчальні заклади Хмельницького (який до 1954 року іменувався Проскуровом), загалом у будівельних роботах приймали участь 62 промислових підприємства, будівельних організацій та держустанов, а у вищзгаданих «недільниках» з благоустрою – 170 організацій.
Машинобудівний завод ім. Куйбишева (згодом ОАО «Завод ковальсько-пресового устаткування») надавав вантажний транспорт для перевезення саджанців з лісництв та будівельних матеріалів (гравію, піску, цементу). Працівники заводу виготовляли металеві огорожі, перші лавки для відпочинку та елементи паркового впорядкування.
Працівники місцевих фабрик та артелей відповідали за озеленення окремих закріплених за ними секторів і алей парку, регулярно виходячи на догляд за молодими деревами. Учні місцевих шкіл та училищ допомагали висаджувати квіти на клумбах, прополювати молоді насадження та розчищати стежки.
У 1966–1967 роках створили мережу з чотирьох озер, сполучених трьома залізобетонними містками. У зимовий період діяла лижна база із 120 пар лиж для містян. На березі Південного Бугу облаштували міський пляж завізши 700 т піску, човнову станцію на 37 лодок та 5 катамаранів та спортивні майданчики.
Парк неодноразово змінював свою назву. У 1993 році з нагоди святкування 500-річчя Хмельницького отримав назву «Центральний міський парку культури та відпочинку імені 500-річчя м. Хмельницького». Того ж року парку надали статус пам'ятки садово-паркового мистецтва місцевого значення. І тільки 2008 році парк перейменовано на «Парк культури і відпочинку імені Михайла Чекмана» для вшанування пам'яті колишнього мера міста Михайла Чекмана. - міського голови, який зробив вагомий внесок у розбудову Хмельницького

Address

вУлица Проскурівська 30
Khmelnytskyi
29000

Opening Hours

Tuesday	09:00 - 18:00
Wednesday	09:00 - 18:00
Thursday	09:00 - 18:00
Friday	09:00 - 18:00
Saturday	10:00 - 18:00

Telephone

+380382652394

Website

https://mimh.org.ua/, https://sketchfab.com/Euamimh

Alerts

Be the first to know and let us send you an email when Музей історії міста Хмельницького posts news and promotions. Your email address will not be used for any other purpose, and you can unsubscribe at any time.