30/10/2026
Професор Микола Агаллі й справа «українських ветеринарів і бактеріологів»
У жовтні виповнилося 160 років від дня народження українського науковця, фахівця в галузі мікробіології та ветеринарії, професора Миколи Дмитровича Агаллі (1866–1945). Його життя й професійна діяльність тривалий час були пов’язані з Харковом. Розкрити повністю науковий потенціал у життєво необхідній і перспективній царині розробки засобів лікування тварин в Україні досвідченому вченому завадили політичні репресії.
На багатотомну архівну «справу ветеринарів і бактеріологів» я натрапив у 1990-ті рр., досліджуючи документи архіву колишнього КДБ для підготовки книг Харківського тому серії «Реабілітовані історією». Розпочата вона була в 1930 р. ДПУ УСРР у Харкові з підступним задумом підготувати і втілити відкритий судовий процес над старою інтелігенцією, на кшталт справи «Інженерного центру — Промпартії». За версією сторони звинувачення, контрреволюційна шкідницька організація ветеринарних лікарів і бактеріологів України на чолі з М.Д. Агаллі проводила шкідницьку контрреволюційну роботу, спрямовану на підрив тваринництва соціалістичного сектору сільського господарства.
До складу контрреволюційної організації входили директор Харківського ветеринарно-бактеріологічного інституту Олександр Тарасович Степаненко, завідувачі відділів і кафедр, співробітники Інституту наукової і практичної ветеринарії при Наркоматі землеробства УСРР: Яків Юхимович Василець, Павло Петрович Вишневський, професор Павло Михайлович Козелкін, Борис Іванович Обуховський, Сергій Павлович Григорович. Професор Харківського ветеринарного інституту Микола Іванович Самодєлкін. Референт ветеринарного управління у Харкові Микола Іванович Іляшенко, інспектори управління Микола Іванович Веселовський, Павло Олександрович Космінський, Василь Іванович Максаков, Маркіян Іванович Раковський. Також наближені до ветеринарної справи харківці Неон Костянтинович Галимський, Михайло Федорович Крамаревський.
Фахівці з інших міст: завідувач відділу воронезького Інституту наукової і практичної ветеринарії, який до того багато років пропрацював у Харкові, професор Георгій Олексійович Кудрявцев, директор ветеринарно-бактеріологічного інституту в Херсоні Павло Іванович Боровський, директор протичумної біостанції у м. Суми Федір Іванович Тяжелов.
Твердження на сторінках архівної справи волали неправдивим і упередженим ставленням слідства до «спеціалістів старої школи», на яких тиснули, примушуючи до «зізнань» та «виправдань». Слідчі копирсалися в «формулярних списках» заарештованих, намагаючись спотворити їх минулі заслуги, видавши за злочини. А потім вимагали від зламаних морально в’язнів підписати сфальсифіковані звинувачення. Не витримавши знущань, у Харківському БУПРі вчинив самогубство Сергій Григорович.
У кінцевому підсумку керівництво ДПУ облишило задум показового процесу. Для більшості «ворогів і шкідників» Колегія ОДПУ 28 червня 1931 р. ухвалила рішення про розстріл із заміною страти на 10 років позбавлення волі в концтаборі. Запроторили висококласних фахівців ветеринарної справи до Карагандинського табору, розташованому в степах Казахстану. Кати цинічно заспокоювали ветеринарів, мовляв, там вони продовжать роботу. Засудженим таке рішення зовсім не здалося «гуманним». Олександр Степаненко помер від отруєння ще під час етапування. Вже в Картабі також від отруєння у 1936 р. помер професор Микола Самодєлкін. Після знущань, жорстокості режиму утримання багатьом ветеринарам не судилося повернутися в Україну. Професор Георгій Кудрявцев, якому пощастило пережити ув’язнення, розповідав про те, як він відбував покарання в іншому місці, селищі Тайляк в Узбекистані. У спеціально обладнаних лабораторіях разом з ув’язненими ветеринарами з інших районів СРСР він проводив дослідження сибірки, захворювань тварин, поширених у регіоні. Лише в січні 1960 р. Г.О. Кудрявцев та інші безпідставно засуджені харківські ветеринари були реабілітовані.
Однією з центральних фігур «членів контрреволюційного угруповання», репресованих у Харкові, був лікар-ветеринар, професор М.Д. Агаллі. З матеріалів архівної справи, наукових довідників, про нього мало що було відомо. Одначе за цією постаттю відчувалась непроста, позбавлена радянщини, життєва історія. І чого тільки вартувало мелодійне, непересічне прізвище Агаллі! З матеріалів архіву спецслужб мені стало відомо про його відвідування у Харкові таємних квартирних вечорів поезії зі збором коштів Максиміліану Волошину, що більше свідчило не про захоплення поезією, а бажання зробити внесок на користь опального поета.
Біографія професора зацікавила науковців і краєзнавців. Докладну біографічну версію в 2003 р. опублікував співробітник Національного наукового центру «Інститут експериментальної та клінічної ветеринарної медицини» кандидат ветеринарних наук А.Г. Корольов. У 2021 р. до 170-річчя заснування Харківського ветеринарного інституту Державний архів Харківської області опублікував частину документів особистої справи М.Д. Агаллі. Ця публікація допомогла дослідити епізоди його біографії.
Він народився 9 жовтня 1866 р. у сім’ї підданого Греції робітника у місті Таганрозі Міуського округу області Війська Донського. Грамоті й письму навчився вдома. З 10 років здобував освіту у місцевій гімназії, по закінченню 7 класу якої вступив до Харківського ветеринарного інституту.
Микола Дмитрович швидко дорослішав. У 1888 р. побрався з Марією Костянтинівною Смірновою — актрисою, яка під театральним псевдонімом Доленко виступала в українській трупі Марка Кропивницького. Невдовзі молодята стали багатодітними батьками. По черзі у подружжя з’явилося п’ятеро дітей: сини Всеволод (1890), Євген (1893), дочки Софія (1889), Марія (1897) і Тетяна. У Харкові сім’я облаштувалась неподалік від центру в історичній місцевості Михайлівське у будинку № 4 однойменного провулка (нині Шота Руставелі). Молоді батьки дбали про освіту дітей. Коли ті підросли, Агаллі відправив їх здобувати освіту в гімназію.
У 1891 р. після закінчення повного курсу навчання Микола Агаллі отримав звання ветеринарного лікаря. Рада професорів вишу постановила залишити молодого спеціаліста ординатором терапевтичної клініки, а за рік за пропозицією директора інституту професора А.О. Раєвського Микола Дмитрович отримав посаду асистента інститутської бактеріологічної станції. Там він працював до 1911 р., проводячи практичні курси з бактеріології зі студентами і відрядженими в інститут лікарями. Водночас фахівець був зарахований лікарем до губернського земства, звідки медиків відсилали на гасіння осередків інфекційних захворювань тварин. У таких виїздах Агаллі отримав неоціненний практичний досвід боротьби з пошестю.
На 1906–1907 рр. Агаллі відрядили у дуже корисну наукову поїздку в Берлін до інституту інфекційних хвороб (Інституту Роберта Коха). Там вчений стажувався під керівництвом директора відділу експериментальної терапії та досліджень сироваток, відомого професора Августа фон Вассермана. А після повернення він був призначений завідувачем губернської ветеринарної бактеріологічної станції (1909), яка пізніше була реорганізована у ветеринарно-бактеріологічний інститут.
Багато часу вчений приділяв лекторській роботі. Щоправда, бібліографія його друкованих наукових статей була не великою. Проте практичні заслуги — беззаперечними.
У жовтні 1921 р. М.Д. Агаллі був затверджений на посаді завідувача кафедри епізоотології і клініки інфекційних хвороб в Харківському ветеринарному інституті. Вчений входив до складу наукової комісії при наркоматі охорони здоров’я. Наприкінці 1925 р. став директором Інституту наукової і практичної ветеринарії Наркомзему УСРР. Водночас очолив лабораторію мікробіології, а в 1930 р. — відділ вакцин і сироваток інституту.
За часів директорства професора Агаллі в Україні були повністю ліквідовані чума і пошесне запалення легень великої рогатої худоби, різко скоротилась кількість інших небезпечних інфекційних захворювань. Інститут успішно виконував всі завдання по виробництву біопрепаратів і науково-дослідній тематиці, що вплинуло на зростання його авторитету як керівника.
Репресія перевернула життя Миколи Агаллі. Вже після завершення бурхливих подій — арешту, засудження і відбуття терміну покарання, коли у 1937 р. його достроково звільнили з Картабу, Агаллі так і залишився працювати за вільним наймом у с. Долинське Карагандинської області, де й помер у 1945 р. Як запевнили дослідника А.Г. Корольова знайомі з історією інституту колеги, звільненому з-під варти Миколі Дмитровичу запропонували повернутися до попередньої роботи в Українському інституті експериментальної ветеринарії у Харкові, але він відмовився. Залишається загадкою, чому вчений вирішив до кінця своїх днів зоставатися у глибинці, не сподіваючись на зустріч з дітьми та дружиною.
Підготував Ігор Шуйський доктор філософії в галузі історії, голова Регіональної комісії з реабілітації жертв політичних репресій при ХОВА, провідний науковий редактор Комунального підприємства «Регіональний інформаційний центр» Харківської обласної ради, почесний член Національної спілки краєзнавців України
Фото і коментарі:
1. Микола Дмитрович Агаллі (1866–1945).
2. Фотографія Миколи Агаллі з особової справи студента Харківського ветеринарного інституту. Державний архів Харківської області (далі ДАХО), ф.-928, оп. 1, спр. 28.
3. Марія Костянтинівна Смірнова (Доленко), дружина професора М.Д. Агаллі. Фотографія кінця ХІХ ст.
4. Тимчасове свідоцтво про завершення навчання в Харківському ветеринарному інституті, виписане М.Д. Агаллі. 25.11.1891 р. ДАХО ф.-928, оп. 1, спр. 28.
5. Споруджений у другій половині 1920-х рр. корпус Інституту наукової і практичної ветеринарії Наркомзему УСРР, нині розташований за адресою вулиця Григорія Сковороди, 83. Архітектори О. Молокін та Г. Іконніков врахували при його будівництві практичні пропозиції директора інституту професора М.Д. Агаллі. Фото кінця 1920-х рр.
