13/07/2026
Коли життя стає книгою: задум Костянтина Паустовського. 80 років повісті «Далекі роки».
/До дня пам’яті Костянтина Паустовського/
Пройшло 80 років відколи перші читачі взяли в руки книгу Костянтина Паустовського "Далекі роки" (1946 р.). Змінився не лише час і читачі, але навіть сама мова літератури пережила революційні зміни.
Часто літературні твори не можуть пережити часу радикальних змін, і тоді такі твори, більше нецікаві і недоступні читачам, стають музейною старовиною і фактом історії літератури.
Яка ж в цьому плані доля книги Паустовського? Поставивши це питання пошуковій системі яка все знає, нескладно переконатися що в наш час, час невеликого читання, книга Паустовського не просто не забута - її перевидають, у тому числі - у вигляді електронних і аудіокниг, а в 2023 році в Нью-Йорку (США) був виданий новий переклад повісті на англійську мову, здійсненний американським істориком і перекладачем Дугласом Смітом. (Paustovsky, Konstantin. The Story of a Life. Translated by Douglas Smith. New York : NYRB Classics, 2023.)
Ті з наших читачів, хто вільно володіє англійською мовою, можуть послухати захоплюючу лекцію "Restoring a Forgotten Russian Masterpiece : Konstantin Paustovsky's Story of a Life", прочитану Дугласом Смитом 11 листопада 2023 року у рамках циклу Second Saturday Lectures, у Джорданвіллі, штат Нью-Йорк, США. Лекція знаходиться у вільному доступі.
Отже, у книги є читачі, її читають з цікавістю і любов'ю, її тримають в руках, її героям співпереживають, а значить - книга жива!
Однак у уважного читача Паустовського, і особливо у того, хто читає «Далекі роки», неминуче виникають питання. Ще порівняно недавно їх, здавалося, майже не виникало: адже що менше знаєш, то менше питаєш. Втім, деякі з цих питань Костянтину Паустовському ставили ще його сучасники…
Одним з найбільш яскравих прикладів тексту, що викликає подібні питання, є глава "Атестат зрілості". Паустовський пише:
“Перед іспитами в саду було влаштовано зібрання. На нього скликали усіх гімназистів нашого класу, окрім євреїв. Євреї про це зібрання нічого не повинні були знати. На зібранні було вирішено, що кращі учні з росіян і поляків повинні на екзаменах хоч би з одного предмета схопити четвірку, щоб не отримати золотої медалі. Ми вирішили віддати усі золоті медалі євреям. Без цих медалей їх не приймали до університету. Ми присягнулися зберегти це рішення в таємниці. До честі нашого класу, ми не проговорилися про це ні тоді, ні після”.
Восени 1966 року, на квартирі Паустовського, ці рядки стали предметом бесіди Костянтина Георгійовича з Іллею Еренбургом. Ілля Григорович засумнівався в тому, що гімназисти могли самостійно прийти до такого зрілого і самовідданого рішення. Паустовський заперечив: хлопці багато що вже розуміли і гостро переживали дискримінацію євреїв. За його словами, рішення допомогти товаришам було прийняте ними самими, без підказок дорослих і без обговорень з батьками. В результаті усі дев'ять єврейських учнів класу отримали можливість поступити до університету завдяки золотим медалям.
Про цю розмову Паустовського і Еренбурга згадує Валерій Дружбинський, у той час секретар письменника. Можливо, в цю версію повірив тоді тільки він - молода людина, а також читачі, не знайомі з історією ні царської Росії, ні радянського часу. Між тим аж до недавнього часу перевірити ці відомості за архівними документами було практично неможливо.
Зараз ми можемо звернутися до архіву, відкрити "Летопись Императорской Александровской Киевской гимназии" і побачити, що у відділенні, де вчився Костянтин Паустовський, золоті медалі отримали три православних учня, два католика і два єврея.
Цей епізод в повісті не спогад про те, що було, це відчуття катастрофи, що насувається, і спроба дати моральний якір своїм читачам. В той час, коли Паустовський працює над повістю, вже із страшною силою наростає сталінська антисемітська компанія. І автор як би говорить своїм читачам: будьте уважні, не йдіть туди, куди вас тягне і жене пропаганда, слухайте свою совість і здоровий глузд. А пропаганда все міцніше укочувала дорогу, Сталін був вірний продовжувач справи Гітлера, через декілька років антисемітська компанія буде майже завершена. Але Бог милостивий...
Кілька років тому, в Одеському меморіальному музеї К.Г. Паустовського, на виїзному засіданні наукової секції книги Будинку вчених, я поділилася цим спостереженням і почула у відповідь: "Так, Паустовський був людиною величезного таланту і великої совісті. Серед читачів Паустовського антисемітів не було".
Читачі повісті "Далекі роки" пам'ятають старенького дідуся і бабусю письменника, тих хто приймає свого маленького онука і передає йому любов до чумацьких пісень.
“Бабка була деспотична, прискіплива. Вона викурювала в день не менше фунта якнайміцнішого чорного тютюну. Палила вона його в коротких розжарених трубках. Вона відала господарством. Її чорне око помічало щонайменший непорядок у будинку.
..Я згадував раннє своє дитинство, той час, коли ми, веселі і щасливі, приїжджали сюди на літо з Києва. Тоді батько і мати були ще молоді і ще не померли дід і туркеня-бабуся. Тоді і я був ще зовсім маленьким хлопчиком і вигадував всякі небилиці.
У давнину дід був чумаком. Він ходив на волах до Перекопу і Армянську за сіллю і сушеною рибою. Від нього я уперше почув, що десь за блакитними і золотими степами "Катеринославщини" і Херсона лежить райська кримська земля.
До того як дід став чумаком, він служив в миколаївській армії, був на турецькій війні, потрапив в полон і привіз з полону, з міста Казанлика у Фракії, дружину - красуню туркеню. Звали її Фатьма. Вийшовши за діда, вона прийняла християнство і нове ім'я - Гонората.
Бабусю-туркеню ми боялися не менше, ніж дід, і намагалися не попадатися їй на очі”.
Важко сказати, коли саме Паустовський вигадав бабусю-туркеню, але зробив це він блискуче. Цей персонаж досі благополучно живе в численних статтях літературознавців і з часом навіть примудрився просочитися крізь строгі фільтри рецензентів - у Вікіпедію.
А тим часом, звали її не Фатьмою, а Гоноратою, і була вона польською шляхтянкою. Її батько, місцевий шляхтич, Вікентій Витушинський, помер, коли вона була зовсім юною. У 1844 році, коли їй виповнилося двадцять років, вона вийшла заміж за Максима Дмитровича Паустовського. У 1846 році у них народилася дочка Марія, в 1848 році народилася друга дочка, Феодосія, яку Костянтин Паустовський називає "тітонька Дозя", у 1956 році — Анна, у 1859 році — Іван, ще був син Ілля. В квітні 1854 року народився син Георгій - батько нашого улюбленого письменника.
Дід же його, Максим Дмитрович, не служив в миколаївській армії і дуже сумнівно, щоб був чумаком. Він помер молодим, "від сухот", в жовтні 1862 року, залишивши сиротами дітей. Георгію було тоді вісім років...
Виходить, ці яскраві живі образи - зовсім не факти справжньої біографії письменника? Це вигадка - так само як і зібрання гімназистів? Першим читачам Паустовського - окрім, можливо, тих хто був посвячений в таємницю, що просвічує крізь літературну вигадку, - навіть на думку не спадало засумніватися в достовірності приведених біографічних моментів.
Але що стоїть за цією блискучою літературною містифікацією? Чому Паустовський, створюючи автобіографічне оповідання, так послідовно відступає від біографічних фактів на користь художньої вигадки?
На розум мимоволі приходить славнозвісне "шекспірівське питання". Сучасники автора "Гамлета" не сумнівалися в тому, хто написав ці твори. Але час йшов, питання множилися, і сьогодні навколо особи Шекспіра існує одна з найвідоміших літературних загадок, над якою вже багато десятиліть сперечаються історики і літературознавці.
Повертаючись до творчості Паустовського, тут було б цікаво поговорити про механізм виникнення літературної таємниці - коли життя стає книгою. Поки живі свідки, питань майже немає; але через десятиліття з'являються нові джерела, міняються дослідницькі підходи - і текст починає викликати питання, яких раніше ніхто не помічав. І це означає, що книга живе, дихає і змінюється разом з часом і читачами.
Тетяна Рибнікова,
ст. н. с. Меморіального музею К. Г. Паустовського
