14/05/2026
14 травня 2026 року - сьогодні виповнюється 106 років з дня народження Слави Стецько.
Своїми спогадами про неї ділиться племінниця Леся Петрівна Брацюнь.
Перше і останнє враження про пані Славу збігаються — людяність, простота в поведінці і водночас енергійність та радість від життя, що відчувалися у кожному її слові, погляді, русі, вчинку.
Несподівана новина. Все почалося з того, що ми з чоловіком наприкінці літа 1991 року в газеті «Молодь України» прочитали статтю Віталія Портникова, в якій розповідалося про Славу Стецько, з якою журналіст зустрівся на Цепелінштрассе, 67, у центральному офісі ОУН в Мюнхені, та записав із нею інтерв'ю. Мама, почувши, про що ми читаємо, повідомила приголомшливий факт: Слава Стецько є татовою рідною сестрою, про її існування не можна було говорити вголос, принаймні діти не могли знати, бо це було в час радянської влади небезпечно для родини. Тата на цей час вже два роки як не було в живих.
Я почала розшукувати автора інтерв'ю, щоб довідатися хоч якісь контакти моєї тітки. Це вдалося, і журналіст приязно повідомив номер телефону Слави Стецько у Мюнхені. Як я хвилювалася, коли замовляла (на той час через пошту) розмову за вказаним телефоном у Німеччині!
Хвилювалася, що я скажу людині, яка є рідною мені, але з якою ми ніколи не бачилися, але мені так хотілося про неї дізнатися і побачити її. Але вона далеко за кордоном, а ми тут, в Україні. Це зараз просто поїхати у будь-яку країну, а тоді, в 91-му, це мені ніяк не уявлялося. Все було якимось нереальним. Коли врешті наступного дня настала призначена година тієї розмови, то на мене чекала наступна несподіванка, бо на тому кінці дроту жіночий голос повідомив, що пані Слави в Мюнхені немає. Вона перебуває тепер в Україні, в Києві, і мені назвали номер телефону, за яким можна її знайти. В Україні! В це неможливо було повірити. Але це було так.
Пошук тривав, але пані Слава вже здавалася реальнішою і доступнішою. Третя несподіванка. Я зателефонувала, назвала себе і попросила до телефону Славу Стецько. І від того, що я в наступну мить почула -- тембр голосу, в якому вчувалася спорідненість з татовим голосом, і від того, як пані Слава майже вигукнула «Лесюню» ніби тільки й чекала мого дзвінка, мені перехопило дух. Я не очікувала такого, я не змогла від зворушення говорити, могла тільки плакати. Я вже не пригадаю, про що ми говорили, але та радість в її голосі під час першої телефонної розмови запам'яталася назавжди. Не часто буває так, що людини ще не бачиш, тільки чуєш, але вже відчуваєш, яка рідна і близька вона для тебе є. Це було наше перше знайомство — телефонне. Згадуючи не раз, як я знайшла пані Славу через Віталія Портникова, а він був на той час власним кореспондентом газети «Молодь України» в Москві, пані Слава, жартуючи, питала, чому я не подзвонила прямо до Єльцина. Пізніше, коли тета Слава приїхала до нас додому в Бучач, відбулося видиме знайомство. Відтоді як Ганна-Євгенія Музика в далекому 44-му виїхала на Захід, родина більше її не бачила.
Пройшло майже півстоліття! Як все непередбачено.. Як шкода, що мій тато, молодший брат пані Слави Петро, не дожив до цього дня! Вони зовнішньо були дуже подібні між собою, та ще відчуття родинної спорідненості посилювалося від того, що тета Слава дуже нагадувала тата в манері розмовляти, сміятися, жартувати, багато в чому мала такі ж смаки, як він. Мама Софія не стримувала сліз. На зустріч з тетою Славою приїхали також моя сестра Оля з чоловіком і донечкою та брат Орест з дружиною і синами. Ми відкривали рідну, але дотепер не відому для нас людину — татову сестру Ганну Євгенію - Славу Стецько.
Своєю появою в житті родини тета Слава внесла багато нової енергії — була дуже родинною, любила відвідувати родину і запрошувати до себе, любила допомагати чим могла і дарувати подарунки. Вона була завжди першою, хто виходив на зустріч — дзвонила до рідних, відвідувала їх, коли вже перебралася жити до Києва, запрошувала пожити в нас свою молодшу сестру Олю, любила всіх своїх племінників.
Згодом, коли ми в Києві вже жили разом, дуже прихильно ставилася до моєї родини — чоловіка Степана та дітей Тараса й Іванки. Любила час, коли родина, мій брат та сестра із своїми сім'ями, сходилася до нас на Різдво та Великдень, завжди з радістю «їхала на село», як сама любила казати, до батьків мого чоловіка на Вінниччину. Для дітей знаходила час допомагати з іноземними мовами, з малечею вільно знаходила спільну мову, взагалі мала чудову здатність та вміння розмовляти як із старенькими людьми, так і з молоддю. Ділилася, що більше любить спілкуватися з молодими людьми, бо з ними не мусить говорити про проблеми, старість та хвороби, а про різні перспективи, справи та плани, чується з ними молодшою і здоровішою. Це був час, коли до нас додому майже кожного дня хтось приходив: журналісти — брати інтерв'ю, співпрацівники — говорити про справи, друзі — спілкуватися, які часто залишалися на нічліг.
Вже дуже хворою, майже на порозі закінчення свого життя, з радістю спілкувалася з молодими хлопцями і дівчатами з Пласту, які прийшли привітати нас з Вертепом в часі Різдвяних свят 2002 року.
Коли випадала вільна хвилина, згадувала своє життя: як маленькою пасла корів і так зачиталася книжкою, що корови самі пішла додому, як у віці 12 років виразно відчула свою ідентичність українки в польській гімназії в Теребовлі, як змушена була покинути Теребовлю під іншим прізвищем у 39-му році та як опинилася у с. Дев'ятники під Львовом і почала вчителювати у селі Юшківці, як покидала Україну на наказ ОУН в роки війни та вирушала у невідомість на Захід, про кохання до Ярослава, про те, як шукала Ярослава в незнайомому великому місті під час однієї поїздки, коли по-людськи це здавалося неможливим, без жодного домовлення та зв'язку вони одночасно з Ярославом прийшли в одне й те саме місце і зустрілися. Про те, як провадило її в житті Боже провидіння. Про те, як довелося одинадцять разів змінювати місце проживання в Мюнхені, бо Ярослава Стецька вистежували агенти совєтського КДБ, про те, як провели українську акцію протесту в Стокгольмі в часі перебування та виступу в Швеції Микити Хрущова, про що пізніше писали всі газети світу; про часті зустрічі та розмови в Римі з Патріархом Йосипом Сліпим та ще багато про що...
Шкодую тепер, що тих розповідей ми не записали, здавалося, що життя разом триватиме вічно...
Проте вільного часу, присвяченого собі, в неї було дуже мало. Переважно була зайнята працею — читанням, підготовкою до наступного дня, до чергових нарад, засідань, виступів. До її працездатності мало хто міг дорівнятися. Розповідала якось, як ще у Мюнхені задзвонила до своєї колеги по роботі Віри Матичак додому, слухавку підняла маленька доня і каже до пані Слави: я знаю, хто ти, і я тебе не люблю. Пані Слава питає: чому, дитинко? Бо ти, каже, як подзвониш, то мама нас лишає (три донечки у Віри), збирається і йде до тебе на роботу. Ось така причина! Прокидалася та вставала пані Слава дуже рано, лягала пізно, була пунктуальною, дотримувалася слова та дуже поважала ці риси в інших. Звечора в суботу уточнювала, до якої церкви та на яку годину підемо на недільну службу Божу, найбільше любила церкву Святого Миколая в Києві на Аскольдовій могилі, яка і відпровадила її в останню дорогу у вічність з Богом. Однак часом ми відвідували недільні богослужіння у Володимирському соборі та в церкві Бориса і Гліба на Теремках. Про те, що пані Слава мала проблеми зі здоров'ям, ніхто ніколи не чув, ніколи нічого для себе особливого не потребувала, не скаржилась, була витривалою і завжди позитивно налаштованою.
Під час подорожі на Закарпаття, після виступу перед громадою в Будинку культури в Ужгороді, де зібралося близько півтисячі осіб, вже був пізній вечір, підійшла до пані Слави знайома італійка (яка якимось чином була в цей час в Ужгороді), на вигляд такого ж, як пані Слава, віку. Вони так зраділи зустрічі! Після короткої розмови вона запитала, як може пані Слава ще дотепер так себе виснажувати, їздити, виступати, адже це так втомлює. Пані Слава усміхнулася, обняла її і каже, я без цього не можу, Біанко, це моє життя. Я ловила себе на думці, що хотіла хоча б трошки дотягнутися до такого вміння так жити і любити Бога, Україну, людей, життя, як це вміла робити моя тета Слава. Пані Слава була для багатьох, хто її знав, взірцем і прикладом багато у чому. Та найважливіше, напевно, що запам'яталося мені, це її живий приклад вміти залишатися Людиною в найскладніші хвилини життя: не зневіритися, не знеохотитися йти вперед, не змаліти душею.
