09/05/2025
Коли дримба прокидається — змінюється не звук. Змінюєшся ти.
Можливо, у кожного є такий момент — коли звичайна річ починає звучати як ключ. Ключ до внутрішніх дверей, які раніше були зачинені.
У 2008 році я вперше дізнався про книгу Громовиці Бердник «Знаки карпатської магії». У видавництві мені сказали: наклад закінчився. Але щось всередині не дало мені зупинитися. Я телефонував, шукав, просив. Через два дні мені подзвонили: «Маємо для вас останній примірник».
Цей «останній» став першим у новій главі мого життя.
У книзі був розділ про дримбу. Здавалося б — дрібниця. Але щось у цих словах торкнулося того, що в мені спало. Це не просто інтерес. Це був відгук. Як заклинання, адресоване мені у правильний момент.
Я згадав: колись мені подарували карпатську дримбу. Сувенірну. Маленьку. Тиху. Я двічі пробував — нічого не вийшло. Вона зникла в шухляді, а разом із нею — і моя цікавість.
Але після книги я захотів грати знову. І стара дримба зникла. Ніби дала місце новій.
Так у моїх руках з’явився інструмент з іменем «Чорний Вогонь». Я не обирав його. Це він мене обрав. Майстер назвав її так, і я зрозумів чому — вона запалює зсередини. Це вже не сувенір. Це не іграшка. Це — провідник.
Разом із цим інструментом я увійшов у щоденну практику. Без фальші. Без очікувань. Лише звук. Подих. Напруга. Відчуття. Тишу. Простір. І — відповідь.
Ми з дружиною тоді жили за містом. Дім серед степу, де немає сусідів, немає шуму — тільки небо, вітер і вогонь. Саме там дримба почала звучати і вести. Я вчився з нуля. Видавати один звук. Потім — два. Потім — потік. Потім — себе.
Дримба стала мольфою. А музика — станом свідомості.
Я слухав архівні записи мольфара Михайла Нечая. Не просто як слухач. А як учень. Його манера — рвані ритми, нестандартні акценти, дихання — все це було в музиці. Я почав імпровізувати. Імпровізація перетворилась на медитацію. Медитація — на стиль.
До фінального виступу на фестивалі «Червона Рута» 2017 року в місті Маріуполь (театр який зруйнували російські загарбники), я готувався майже рік. Рік вдосконалення техніки, пошуку форми, образу, звучання. Тоді й з’явилась думка про музичний політ — не просто композицію, а стан, в який занурюється і глядач.
На сцені я грав із заплющеними очима. І бачив Карпати. Я не грав — я летів. І звук летів зі мною. Я став лауреатом фестивалю, але головне — я став собою.
З того моменту дримба завжди зі мною. Я провів десятки майстер-класів, створив виступи з ансамблями дримбарів, грав у горах, в музеях, на вулицях. Я відкрив для себе спільноту однодумців — в Україні, у світі. Ми не граємо — ми звучимо.
А потім знову — знак. Звичайна дружня телефонна розмова під час якої Громовиця Бердник запросила мене озвучити звуки дримби для аудіокниги «Знаки карпатської магії». Тієї самої. З якої усе почалося. Це був момент, коли коло замкнулося.
Або, можливо, розімкнулося — у нескінченність.
P.S. ДЯКУЮ ЗА ЗВУК МАГІЇ.
Після того, як я поділився своєю особистою історією — історією пробудження дримби, історією власного звучання, — я хочу подякувати всім, хто зробив можливим нове звучання «Знаків карпатської магії. Таємниці старого Мольфара».
Дякую Громовиці Бердник — за довіру, за силу слова, за розмови з мольфаром, які перетворилися на живу тканину книги. За голос, що веде слухача, ніби стежкою через густий карпатський ліс.
Дякую Чураченко Ірині та Студії ВУХО — за продюсування, за увагу до деталей, за любов до звуку.
Дякую команді Фоннація Продакшн — за якість запису, за технічну магію, що дозволила вловити навіть дихання дримби.
Дякую всім, хто працював над обкладинкою, дистрибуцією, запуском книги у світ.
Особлива подяка Анастасії Стефурак — за обкладинку, яка виглядає, наче вийшла з карпатського сну.
І дякую всім, хто вже слухає. Хто відчуває. Хто дозволяє музиці та слову торкнутись глибше.
Для мене особисто, цей проєкт — більше ніж аудіокнига.
https://studiovuho.com.ua/znaky-karpatskoi-magii/
