24/06/2026
Запорозькі тулумбаси — у Національному переліку нематеріальної культурної спадщини України. Охоронний номер елементу — 126.н.к.с.
Тепер офіційно. Запорозькі тулумбаси - у Національному переліку нематеріальної культурної спадщини України.
Наказом Міністерства культури України від 23 червня 2026 року № 700 елемент «Традиція виготовлення та гри на Запорозьких тулумбасах» включено до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України.
Охоронний номер елементу - 126.н.к.с.
Я зараз пишу ці слова - і досі не можу до кінця повірити, що це сталося.
Бо за цим рядком у наказі стоїть не просто назва.
Не просто “великий барабан”. Не просто красивий козацький образ для свята, сцени чи музейної вітрини.
За цим стоїть звук.
Глибокий, земний, козацький, запорозький звук, який колись скликав громаду, тримав ритм війська, супроводжував ради, посвяти, урочистості, тривогу, пам’ять і спільну дію.
Тулумбас - це не просто інструмент.
Це звукова інсигнія Запорозького козацтва.
Це клейнод, який не мовчить.
Це знак присутності громади, сили, гідності й відповідальності.
І тепер ця жива традиція має офіційне національне визнання.
Для мене це не тільки адміністративна перемога. Це історична подія для Запоріжжя, для української козацької спадщини, для всіх, хто вірить, що культура - це не прикраса після перемоги, а один із способів вистояти, пам’ятати, чинити опір і передавати життя далі.
Ми поставили під захист не музейний предмет.
Ми поставили під захист живу практику.
Майстрів, які виготовляють тулумбаси.
Довбишів, які навчаються чути й тримати ритм громади.
Учнів, які вперше беруть у руки палиці й раптом розуміють, що історія може звучати.
Родини, які передають цю пам’ять дітям.
Молодь, яка не просто слухає про козацьку спадщину, а входить у неї тілом, ритмом, голосом і дією.
Музей, де інструмент не застигає експонатом, а продовжує жити.
Майстерню, де дерево, метал, руки й терпіння знову збираються в звук.
Цей шлях тривав не один день.
За ним - понад 15 років пошуку, репетицій, реконструкцій, майстер-класів, виступів, експериментів, архівування, сумнівів, виснаження, віри, помилок, виправлень і впертого руху вперед.
За ним - кропітка щоденна діяльність нашої громадської організації «Центр розвитку бізнес-технологій та культури», на базі якої в 2016 році був створений Музей історії музичних інструментів “Барабанза”.
За ним - музичний проєкт “Барабанза”: школа, гурт, майстерня, музейний простір, місце зустрічі людей, інструментів, традицій і майбутнього.
За ним - музичний гурт “Запорозькі Тулумбаси” і наша школа довбишів, де традиція перестає бути красивим словом і стає практикою: регулярною, живою, тілесною, звуковою, людською.
Я хочу подякувати всім носіям і носійкам, практикам, майстрам, довбишам, учням, дослідникам, організаторам, родинам і друзям, які в різні роки були поруч із цією традицією.
Дякую Наталі Васильєвій - за віру, підтримку, співтворення, організаційну, візуальну, людську й родинну силу цього шляху.
Дякую Тимофію і Савелію Васильєвим - за те, що традиція не лишається “історією дорослих”, а переходить у руки нового покоління.
Дякую учасникам і носіям громади: Олександру Єршову, Наталі Єршовій, Дмитру Рисьєву, Іллі Костюку, Руслану Козикову, Юрію та Ользі Мякотам, Марині Рудніченко, Ірині Слюсаровій, Марії Черненко, Тетяні Іспандятовій, Станіславу Кривузяку, Олені Донцовій, Тетяні Зачепило, Валентину Терлецькому, Наталії Скрипченко, Костянтину Рижову, Олександру Притулі - і всім, хто долучався до практикування, передачі, підтримки, дослідження й публічного представлення Запорозьких тулумбасів.
Дякую Війську Запорозькому Низовому “Запорозька Січ” за багаторічну співпрацю, за живий козацький контекст, за посвяти, реконструкції, урочистості, “Лаву на лаву” і за розуміння тулумбасів не як декорації, а як частини військово-церемоніальної традиції.
Дякую юнацькому руху “Байда” за те, що молодь бере цю традицію не як готовий символ, а як живу відповідальність.
Дякую Запорізькому обласному інституту післядипломної педагогічної освіти, Обласному методичному центру культури і мистецтва, Запорізькому обласному краєзнавчому музею ім. Я. П. Новицького, усім музейникам, освітянам, методистам, партнерам і експертам, які допомагали бачити в цій справі не приватну ініціативу, а важливий елемент культурної пам’яті Запорізького краю.
Окрема й велика подяка - Українському культурному фонду.
Саме УКФ у важливий момент підтримав мій задум і дав можливість не просто говорити про тулумбаси, а розвивати їх як живу практику: навчати, фіксувати, створювати відеоматеріали, готувати публічну програму, виводити традицію на новий рівень видимості, якості й відповідальності. Для мене це приклад того, як грантова інституція може не просто профінансувати проєкт, а допомогти культурній ідеї пройти шлях до історичного результату.
Дякую Експертній раді з питань нематеріальної культурної спадщини при Міністерстві культури України за фаховий розгляд, увагу, точні запитання і за підтримку елементу.
Дякую Міністерству культури України за офіційне включення елементу до Національного переліку.
Це рішення важливе не лише для нас.
Воно важливе для Запоріжжя - міста, яке сьогодні живе поруч із фронтом, але не втрачає голосу.
Воно важливе для України - бо українська козацька спадщина має бути описана, захищена й представлена українським голосом.
Воно важливе для світу - бо культура під час війни не зникає. Вона стає точнішою. Глибшою. Відповідальнішою. Вона починає звучати так, що її вже неможливо не почути.
Запорозькі тулумбаси - це звук громади, яка збирається.
Звук пам’яті, яка не здається.
Звук гідності, яка має ритм.
Звук України, яка знає, хто вона є.
І тепер цей звук офіційно під захистом держави.
Далі - ще більше роботи.
Школа довбишів. Майстерня. Архів. Методичні матеріали. Аудіофіксація. Нові інструменти. Молодь. Музей. Громада.
І, можливо, наступний великий шлях - до міжнародного визнання.
Але сьогодні я хочу просто зупинитися на мить і сказати:
Запорозькі тулумбаси звучать.
І Україна їх почула.
