17/07/2025
... Кожна людина в кожному суспільству потребує міфу. Без міфу ніхто не може жити, жодне суспільство. Без міфу ми всі перетворюємося на таких собі егоцентриків-егоїстів, які не мають спільної мети, нас нічого не клеїть. Міфи – те, що нас клеїть. Міф – це не про створення якоїсь зручної правди. Міф – це про те, що робить нас великими, про те, що дає нам відчуття, що ми більші насправді, ніж ми є, і що маємо якусь особливу місію….
@Ярослав Грицак.. У світі є близько двох тисяч народів – і тільки двісті націй. Шанси народу стати нацією досить невисокі: 1 до 10. Це дуже низький шанс... Нація – значно складніший конструкт. Якщо, умовно кажучи, народ – це трава, то нація є газоном; тобто якщо народ – це хащі, то нація – це сад або парк... Українці використали свій шанс у винятково невигідних ситуаціях. Нагадаю: Валуєвський циркуляр, Емський указ, насильство, яке ми бачили у Другій світовій війні, і все інше: наші шанси стати нацією були дуже невисокі як статистично, так і історично. Зважаючи на перешкоди, які стояли перед українцями, можна вважати це справжнім чудом.
Ми не розуміємо характер цього чуда, але воно є подиву гідним.
В українській історії було принаймні три періоди, три фази, коли українці реально зникали, коли про зникнення цієї групи говорили як про доконаний факт. Це кінець 18 століття, коли після ліквідації козацької держави козацька еліта активно інтегрувалася в російське дворянство. Нагадаю, тоді головним образом була розрита могила – тобто Україна, яка похована, яка прекрасна, красива, героїчна, але це вже минуле, в майбутньому цього не буде. Її можна оплакувати, вона варта найтепліших споминів – але вона померла і її не воскресити.
Другий момент – 1860-ті, коли в Російській імперії видали Валуєвський циркуляр, який сказав, що українців, української мови нема, не було і не буде – і тоді ж тут, в австрійській Галичині, перемагають москвофіли. В умовах, коли у двох частинах України перемагає російський проєкт, шанси на появу українського проєкту були майже нікчемні.
І третій (згадаю зі свого життя – той, хто має більш-менш відповідний вік, може пам'ятає) – у кінці 1970-х чи на початку 1980-х навіть у Львові було відчуття, що справа погана. Я недавно перечитував есей Мілана Кундери "Трагедія Центральної Європи". У примітці (важливо читати ці footnotes) він пише про те, чим Радянський Союз небезпечний: він призводить до знищення цілих народів. І далі Кундера пише такий footnote: правдоподібно, ми є свідками зникнення української нації. У 1984 році. Коли бачиш оцей перелік подій, то розумієш, що національна стійкість українців є навіть вищою, ніж стійкість українців як народу... Чому? Бо завше є люди, які не звертають уваги на нібито об'єктивний стан історії, а починають розвивати свої проєкти, які йдуть проти історії. Дуже умовно кажучи, ними є:
- Тарас Шевченко у першому випадку, коли зникала козацька Україна;
- Франко – у другому випадку, коли зникала Україна в Галичині;
- та Василь Стус – у третьому.
Ми зазвичай вживаємо імена національних поетів, бо вони є найбільш символічними. Це фігури першого ряду, а за ними тисячі менш знаних... Кожна людина в кожному суспільству потребує міфу. Без міфу ніхто не може жити, жодне суспільство. Без міфу ми всі перетворюємося на таких собі егоцентриків-егоїстів, які не мають спільної мети, нас нічого не клеїть. Міфи – те, що нас клеїть. Міф – це не про створення якоїсь зручної правди. Міф – це про те, що робить нас великими, про те, що дає нам відчуття, що ми більші насправді, ніж ми є, і що маємо якусь особливу місію... Крім всього, мають бути інституції, які ці емоційні міфи зберігають, примножують і роблять їх більш ефективними. Має бути хтось, хто будує пам'ятники, друкує «Кобзар», готує бутерброди на Євромайдані, збирає донації на армію. Коротко кажучи, мають бути інституції. Сталін казав, що кадри вирішують усе; моя теза – інституції вирішують все.
Підставово ці інституції – це кав'ярні, університети, нецензурована преса, вільна Церква, міське самоврядування. Більшість таких інституцій виникли не тут, не на цій території. Більшість інституцій прийшли з Заходу. Географічна близькість до Заходу надзвичайно важлива, бо це близька територія, де цей досвід може передатися. Це, на мою думку, є однією з причин, чому в Росії так швидко зникають етнічні групи. За останні роки там не стало 13 етнічних груп народів Сибіру, а деякі перебувають на грані знищення. Їх вбили двічі: вперше фізично, а вдруге в пам'яті – ніхто не знає про них і не згадує про їхню боротьбу за виживання, бо вважається, що вони цю долю прийняли... Ми не зможемо зрозуміти, що робиться в Україні, якщо не візьмемо до уваги того, що сталося в останні двадцять років: в Україні тепер грошовий, людський капітал мігрує зі сходу на захід. Війна це рішуче прискорила, але це було вже перед війною, навіть перед 2014 роком, а зараз стало масовим. А культурний капітал мігрує із заходу на схід. Я декілька років перед війною був у Миколаєві, і мене найбільше втішило – приходиш і бачиш кав'ярні, галицькі пляцки, шоколад по-львівськи і таке інше. Я не про якийсь галицький шовінізм – а про те, що це західна культура, яка йде на схід. Мені розповідають про новий центр гіпстерства в Києві, це Рейтарська вулиця: пройдіться по ній – і раптом матимете відчуття повністю такого собі Львова. Йде трансплантація тієї культури, яка є дуже важливим елементом стійкості.
Що далі? Перемога.
Але повертаюся до початку: ми маємо два елементи стійкості – стійкість виживання і стійкість самовираження, стійкість народу і стійкість нації. Зараз можливий третій елемент стійкості: або життя в умовах апокаліпсису – або (і це найбільший виклик) перетворення цієї стійкості в стабільний розвиток, сталий розвиток. А це ключовий момент стійкості і в Україні, і у всьому світі – чи ми зможемо витримати такий темп без катастрофи. Історики вважають, що цей стан переходу триває більш-менш п'ятдесят років. Ми вже тридцять років маємо. Але не скажу, що лишилося двадцять років, бо є ефект війни, війна прискорює. Багато речей, які були неможливими перед 24 лютого, на жаль, сталися. Хоча вони би сталися і так, але не такою ціною і не такими темпами. Виклик залишається той самий: стійкий розвиток перевести в сталий розвиток. Іншими словами, спасти себе і спасти ціле людство.
