14/05/2026
З ЮВІЛЕЄМ, ВОЛОДАРЮ ДУМ СЕЛЯНСЬКИХ!
14 травня ми відзначаємо 155 років від дня народження одного з найпотужніших модерністів європейського рівня, «артиста з Божої ласки» та неперевершеного майстра психологічної новели — Василя Стефаника.
Він не писав романів-епопей, але в кількох сторінках своєї малої прози зумів вмістити трагедію цілого народу, зазирнути у найпотаємніші закутки його душі. Стефаник не просто описував побут галицького селянства — він розтирав цей побут на порох, оголюючи нерв людського страждання, любові та неминучості.
Стефаника часто називають експресіоністом. Його стиль — це хірургічна точність. Там, де іншим письменникам потрібні були розділи, Стефанику вистачало абзацу. Кожне слово в його новелах важить тонну. «Я робив, що міг. Перетоплював це мужицьке слово, яке мав біля себе, аж мені пальці викручувало з болю. І все, що я писав, мене боліло». Його герої —це не просто селяни. Це античні постаті, що борються з долею на маленькому клаптику покутської землі.
Стефаник не був кабінетним письменником. Син заможного господаря з Русова, обрав шлях служіння народу не лише пером, а й ділом: був послом (депутатом) до австрійського парламенту, де відстоював права українців; брав участь в урочистому проголошенні Акту Злуки УНР та ЗУНР у Києві 1919 року; попри матеріальну скруту в пізні роки, відмовився від персональної пенсії з радянської України, дізнавшись про Голодомор 1932–1933 років.
Думки В. Стефаника, вкладені в уста героїв новел та виголошені ним самим, звучать як ніколи актуально:
- Українська земля - чорного кольору, а кров борців, що йшли відбирати її від ворога – червона. А хіба ж поєднання цих кольорів – не символічне визначення України, що бореться?
- Хочете мати Україну, так тримайте її за пазухою, коло серця.
- Мову треба творити, кувати, стоплювати.
- А я плачу та гадаю: доки ми ці сміючі очі, як перли, закопуємо, той наша межа буде («Межа»).
- …Війна багато їх поклала в сиру землю, а всі, що лишилися… зробили одну коменду українську, а коменда має бути Україна («Дід Гриць»).
-Україна плаче й голосить за своїми дітьми; хоче, щоби були всі вкупі («Марія»).
- Вірмо всі: ніхто не годен нас побороти, ні знищити.
- … Ніяка держава не може змусити народ, аби йшов до ворога на погибіль.
Неймовірна внутрішня гідність, вболівання за долю своєї землі — це те, що Стефаник закарбував у вічності. Він навчив нас, що справжня любов до Батьківщини — це не пафосні гасла, а здатність розділити її біль.
Василь Стефаник залишається для нас прикладом того, як бути одночасно великим українцем і великим європейцем. Його слово — це дзеркало, в якому ми бачимо власну силу та незламність: «Ми народ молодий, сильний, - підемо вгору!»
