Музей пропаганди

03/11/2026

Сьогодні, 3 листопада , колектив Музею пропаганди долучився до онлайн-презентації результатів культурного проєкту «Крізь історію весільної моди», реалізованого ГО «Експортний альянс “Українські весільні сукні”» за підтримки Швейцарсько-українського проєкту UCORD у межах програми «Кластери Відродження».

Учасники заходу ознайомилися з результатами дослідницької та творчої роботи, що поєднала історію українського весільного вбрання, архівні матеріали й цифрові технології.

Особливу увагу привернув VR-музей історії української весільної моди, створений на основі оцифрованих фотографій. Завдяки віртуальній реальності відвідувачі можуть простежити, як змінювалися весільні сукні, мода та традиції протягом понад ста років.

Також під час презентації було представлено двомовну книгу-дослідження «Українське весільне диво» та документальний короткометражний фільм «Феномен української весільної сукні» режисера Ярослава Лодигіна, присвячений розвитку української весільної індустрії.

Для музейників такі проєкти особливо цікаві, адже демонструють нові підходи до роботи з історичними джерелами, способи представлення музейних колекцій та можливості залучення відвідувачів до пізнання минулого.

Дякуємо організаторам за можливість долучитися до презентації та познайомитися з ініціативою, яка допомагає зберігати й популяризувати українську культурну спадщину!

03/11/2026

Сюжетний рушник 1915 року

«Кішка миється - гість приїде» - знайоме багатьом народне повір’я, яке й сьогодні можна почути в повсякденній розмові. Колись люди уважно спостерігали за поведінкою тварин, намагалися передбачати погоду, зміни в господарстві та навіть появу гостей. Такі спостереження поступово ставали прикметами, передавалися від старших до молодших і входили в народну культуру. А на початку ХХ століття хтось вирішив увічнити одну з них у вишивці.

Перед нами рушник 1915 року, виставлений у краєзнавчому відділі Музею пропаганди. На світлому полотні червоними й темними нитками вишито напис «Кішка миється - гість приїде». Поруч розміщено зображення великої фантастичної тварини, двох людських постатей у традиційному вбранні, птахів і рослинних мотивів. Композиція незвичайна: тут поєдналися напис, який передає народне повір’я, та яскраві образи, що нагадують казковий світ. Саме напис робить цей рушник особливо цікавим. Звичайна побутова прикмета перетворилася на частину декоративного оформлення речі. Вона не потребує довгих пояснень: достатньо побачити, як кішка вмивається, щоб згадати про можливого гостя. У цьому є і спостережливість, і доброзичливий гумор, і знайоме прагнення людини знайти певний порядок у повсякденних подіях. Кішка здавна посідала особливе місце в житті української оселі. Вона була не лише домашньою твариною, яка допомагала боротися з гризунами, а й постійним супутником господарів. За її поведінкою спостерігали, їй приписували здатність передчувати зміни погоди та інші події. Прикмета про кішку, яка вмивається, передвіщаючи прихід гостей, збереглася в народній пам’яті й донині. Звісно, це не науковий прогноз, а частина традиційних уявлень, у яких уважність до природи перепліталася з людською уявою. Рушник датований 1915 роком - часом, коли Європа переживала Першу світову війну. На тлі великих історичних потрясінь особливо цікаво бачити річ, присвячену простій домашній прикметі. Вона нагадує, що навіть у непрості часи люди продовжували жити звичним життям, підтримувати родинні традиції, прикрашати оселі й знаходити приводи для усмішки. Вишитий напис виконано літерами старого зразка. Вони самі по собі є свідченням епохи, коли створювали рушник. Перед нами не просто слова, а частина старої візуальної культури, у якій текст міг бути таким самим важливим елементом орнаменту, як птахи, квіти чи фантастичні істоти. Не менш цікаве й оздоблення полотна. Червоні та темні нитки створюють виразний контраст зі світлою тканиною, а мереживний край додає виробу завершеності. Вишивка вимагала часу й терпіння: кожен елемент потрібно було виконати вручну, дотримуючись задуманої композиції. За цим рушником стоїть праця людини, ім’я якої нам, можливо, вже не вдасться встановити, але її почуття гумору та увага до народної традиції збереглися.

Сьогодні цей рушник - не лише зразок декоративно-ужиткового мистецтва початку ХХ століття. Він знайомить нас із народними повір’ями, побутовими звичаями та способом мислення наших попередників. І водночас нагадує, що музейна річ не обов’язково повинна розповідати про щось урочисте чи величне. Інколи вона зберігає просту життєву мудрість, трохи гумору й очікування приємної події.

Тож якщо ваша кішка сьогодні старанно вмивається, не дивуйтеся, коли хтось завітає на гостину. Принаймні так стверджує повір’я, яке понад століття тому хтось вирішив увічнити на рушнику. А музей зберіг цю маленьку історію для наступних поколінь.

03/11/2026

ПАМ’ЯТАЄМО…
3 листопада минають перші роковини від дня загибелі нашого земляка, мужнього захисника України – солдата Дмитра Володимировича ГАБІНЕТА, стрільця-снайпера 3 механізованого відділення 2 механізованого взводу 5 механізованої роти 2 механізованого батальйону.

3 листопада 2025 року під час виконання бойового завдання на Сумському напрямку Дмитро Габінет загинув у бою з російськими окупантами. До останнього залишаючись вірним військовій присязі та українському народові, він віддав своє життя за незалежність і територіальну цілісність Батьківщини.

Дмитро Володимирович Габінет народився 13 вересня 1979 року в Шепетівці в родині Світлани Іванівни та Володимира Феліксовича. Зростав разом із двома братами – Ігорем та Віктором. Значна частина його дитинства минула в селі Серединці, звідки походили батьки. Тут, серед рідних людей, формувалися його характер, працьовитість і любов до природи.

Змалку Дмитро охоче допомагав бабусям і дідусям по господарству: доглядав за домашніми тваринами, працював на городі, долучався до повсякденних сільських турбот. Саме тоді навчився цінувати працю, відповідальність та взаємодопомогу.

Водночас хлопець вирізнявся неабиякою допитливістю. Його цікавили найрізноманітніші речі – від природничих і точних наук до історії, міфології та загадок космосу. Він любив читати, постійно прагнув розширювати свої знання, захоплювався рослинництвом і садівництвом. Ця зацікавленість навколишнім світом супроводжувала Дмитра протягом усього життя.

Навчався у Шепетівській загальноосвітній школі №5. Після завершення десяти класів вступив до Грицівського професійно-технічного училища, де опанував професію кухаря. Згодом був призваний на строкову військову службу, яку проходив у лавах Національної гвардії. Спочатку служив у місті Охтирка Сумської області, а пізніше його перевели до Одеси.

Повернувшись після служби до Шепетівки, Дмитро розпочав трудову діяльність за здобутою спеціальністю. Згодом змінив професійний напрям і влаштувався на меблеве підприємство. Саме робота подарувала йому знайомство, яке стало визначальним у подальшому житті.

У 2002 році на меблевій фабриці Дмитро познайомився з Тетяною – жінкою, з якою згодом створив родину. У 2005 році закохані одружилися. Разом із дружиною Дмитро прийняв у своє життя її доньку Марію, для якої став люблячим і турботливим батьком.

Наступний, 2006 рік, приніс родині одразу дві важливі події. Дмитро завершив заочне навчання в Житомирському агротехнічному коледжі, здобувши спеціальність «Агрономія», а в подружжя народилася донька Владислава.

Родина була для Дмитра найбільшою цінністю. Він багато працював, прагнув забезпечити близьким належні умови життя, підтримував дружину та брав активну участь у вихованні дітей. Залишався уважним до потреб рідних, цікавився їхніми справами та завжди намагався допомогти.

У 2007 році Дмитро Габінет розпочав роботу верстатником на Шепетівському деревообробному комбінаті. Згодом разом із дружиною працював на меблевих підприємствах у Славуті та Ізяславі. Пізніше подружжя повернулося до Шепетівки, де продовжило трудову діяльність на місцевій меблевій фабриці.

Колеги знали Дмитра як сумлінного, енергійного та відповідального працівника. Він любив порядок, не звик залишатися без діла, охоче брався за роботу й завжди прагнув довести розпочате до кінця. Завдяки практичним навичкам, допитливості та бажанню навчатися новому міг успішно працювати в різних професійних сферах.

Після початку повномасштабного російського вторгнення Дмитро вирішив долучитися до захисту Батьківщини та підписав контракт із підрозділом територіальної оборони. Однак через стан здоров’я не зміг продовжити військову службу й повернувся до цивільної роботи.

У липні 2024 року Дмитра Габінета мобілізували до лав Збройних сил України. Після проходження необхідної військової підготовки він був направлений для виконання бойових завдань. Служив на південному та східному напрямках, де українські військовослужбовці щоденно протистояли російським окупаційним військам.

У грудні 2024 року через проблеми зі здоров’ям Дмитро повернувся додому для лікування. Після відновлення знову став до виконання військових обов’язків, цього разу на Сумському напрямку, де тривали важкі бої з російськими загарбниками.

Серед бойових товаришів Дмитра знали за позивним «Масік». Побратими поважали його за енергійність, відповідальність, дисциплінованість та готовність братися за будь-яку справу. Він не любив бездіяльності, намагався підтримувати порядок і сумлінно виконував поставлені завдання.

Попри складні умови військової служби, Дмитро завжди знаходив можливість підтримувати зв’язок із рідними. Навіть коротка телефонна розмова була для нього нагодою почути голоси найдорожчих людей, дізнатися про домашні справи та хоча б на кілька хвилин відчути себе поруч із сім’єю.

Особливе місце в його житті посідала дружина Тетяна, з якою вони пройшли разом два десятиліття, розділяючи радощі, турботи та життєві випробування.

28 жовтня 2025 року подружжя відзначило двадцяту річницю шлюбу. Попереду залишалося ще стільки спільних планів, мрій і сподівань на мирне життя. Дмитро мріяв повернутися до родини, бути поруч із дружиною, дітьми та двома онуками – Владиславом і Дем’яном, бачити, як вони зростають, радіти їхнім успіхам.

31 жовтня Дмитро востаннє розмовляв із дружиною телефоном. Того дня їхня бесіда була незвично довгою, адже через службу та постійну зайнятість захисник зрідка мав можливість приділити стільки часу спілкуванню. Для Тетяни ця розмова назавжди залишиться особливим спогадом про чоловіка.

3 листопада 2025 року родина отримала тривожну звістку – Дмитро зник безвісти під час виконання бойового завдання на Сумському напрямку. Розпочалися виснажливі дні очікування, сповнені страху, невідомості та надії на те, що він живий.

Рідні до останнього вірили в його повернення. Проте 21 листопада надійшло страшне підтвердження: солдат Дмитро Габінет загинув 3 листопада 2025 року на Сумщині, мужньо виконавши свій військовий обов’язок у бою за Україну.

Вічна світла пам’ять і доземний уклін воїну-захиснику – солдату Дмитру ГАБІНЕТУ!

02/11/2026

Маємо чудову новину та ще один привід пишатися культурною спадщиною нашого краю!

🏆 Колектив Музею пропаганди долучився до V Всеукраїнського конкурсу творчих проєктів «Код Нації» — 35 років Незалежності України та здобув звання лауреата в номінації «Гастрономічна робота»!

🥟 На конкурс ми представили проєкт «Смак, що нас об’єднує», присвячений традиційним стравам Шепетівщини — запіканцям та завиванцям.

Світлини, старовинні рецепти та інформаційні матеріали допомогли розповісти про кулінарні традиції нашого краю, які зберігають пам’ять про побут, звичаї та смаки минулих поколінь.

Особливо приємно, що ці маловідомі сторінки місцевої гастрономічної спадщини отримали визнання на всеукраїнському рівні!

💙💛 Пишаємося результатом і продовжуємо відкривати, досліджувати та популяризувати культурну спадщину Шепетівщини!

Дякуємо організаторам конкурсу за високу оцінку нашої роботи та можливість розповісти про традиції рідного краю!

02/11/2026

#Анонс. Новий тиждень в музеї

31/10/2026

ПАМ’ЯТАЄМО…
31 жовтня минають треті роковини від дня загибелі нашого земляка, мужнього захисника України – матроса Сергія Валентиновича СТЕПИЧА, розвідника-оператора 3 розвідувального відділення розвідувального взводу 137 окремого батальйону морської піхоти.

31 жовтня 2023 року під час виконання бойового завдання поблизу села Кринки Херсонської області життя воїна обірвалося внаслідок ворожого артилерійського обстрілу із застосуванням фосфорних боєприпасів. Сергій загинув, захищаючи українську землю від російських окупантів.

За особисту мужність, виявлену під час захисту державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов’язку Указом Президента України №354/2024 від 17 червня 2024 року матроса СТЕПИЧА Сергія Валентиновича нагороджено орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Сергій Степич народився 8 квітня 1984 року в Шепетівці, у родині військовослужбовця. Тут минули його дитячі та юнацькі роки, з рідним містом були пов’язані перші захоплення, навчання та трудова діяльність. У 1990 році він став першокласником Шепетівської загальноосвітньої школи №7, яку закінчив у 2002 році.

Батько захисника, Валентин Вікторович, згадує сина як енергійного, допитливого та непосидючого хлопця. Сергій змалку вирізнявся жвавим характером, швидко опановував нове, мав здібності до практичної роботи. Багато справ давалися йому легко, а набуті вміння згодом знадобилися і в цивільному житті, і під час військової служби.

Після завершення шкільного навчання Сергія призвали на строкову військову службу, яку він проходив в Одеській області. У цей період йому довелося долучитися до небезпечних робіт із розмінування військових складів у Новобогданівці. Це був досвід, що вимагав дисципліни, зосередженості та відповідального ставлення до поставлених завдань.

Після демобілізації Сергій повернувся до рідної Шепетівки, де розпочав трудову діяльність на приватному підприємстві, яке спеціалізувалося на ремонті паливної апаратури. Робота потребувала технічних знань, уважності до деталей та практичних навичок. Завдяки своїм здібностям і працелюбності він добре справлявся з професійними обов’язками.

Колеги цінували Сергія за сумлінність, відповідальність та вміння знаходити рішення у складних робочих ситуаціях. У повсякденному спілкуванні він залишався відкритою, доброзичливою та життєрадісною людиною. Його знали як працьовитого чоловіка, який не боявся труднощів і завжди намагався якісно виконати доручену справу.

Повномасштабне російське вторгнення змінило звичний плин життя мільйонів українців. Улітку 2023 року Сергія Степича мобілізували до лав Збройних сил України. Спочатку він проходив військову підготовку на Рівненщині, де опановував необхідні навички для виконання бойових завдань. Після завершення навчання за розподілом був направлений до підрозділу морської піхоти в Одеській області.

Згодом Сергій став розвідником-оператором 137 окремого батальйону морської піхоти. Служба в розвідувальному підрозділі вимагала особливої витримки, спостережливості, швидкої реакції та готовності діяти в умовах постійної небезпеки. Від точності отриманої інформації та злагодженості роботи розвідників залежали подальші дії інших військовослужбовців.

Одним із найскладніших випробувань для Сергія стала участь у бойових діях на лівобережжі Херсонщини. Українські морські піхотинці вели запеклу боротьбу за утримання позицій та звільнення окупованих територій на лівому березі Дніпра. Умови виконання бойових завдань були надзвичайно важкими через постійні артилерійські обстріли, активність ворожих підрозділів та складність забезпечення українських сил.

Як розвідник, Сергій виконував завдання, пов’язані з високим ризиком для життя. Йому доводилося працювати на небезпечних ділянках, де необхідно було вчасно виявляти противника, оцінювати обстановку та передавати важливі відомості побратимам.

Упродовж служби рідні з тривогою очікували кожного повідомлення від Сергія. Вони розуміли, наскільки небезпечною була його робота, однак намагалися зберігати надію та віру в його повернення.

Особливо важкими для родини стали десять днів, коли після виконання одного з бойових завдань Сергій перестав виходити на зв’язок. Кожен день невідомості приносив нові переживання, а відсутність будь-яких звісток лише посилювала тривогу. Близькі чекали бодай короткого повідомлення, яке підтвердило б, що він живий.

На одинадцятий день таке повідомлення нарешті надійшло. Лише одне слово – «Живий…» – принесло родині довгоочікуване полегшення. За ним стояли пережиті небезпеки, виснажливі бойові будні та надія на те, що найстрашніше залишилося позаду.

Востаннє Сергій телефонував своїй матері, Ларисі Леонідівні, 29 жовтня 2023 року. Тоді ніхто з рідних не міг знати, що ця розмова стане останньою.

Через два дні, 31 жовтня, під час виконання бойового завдання поблизу села Кринки Херсонської області Сергій Степич потрапив під ворожий артилерійський обстріл із застосуванням фосфорних боєприпасів. Отримані поранення виявилися смертельними. Життя 39-річного захисника трагічно обірвалося.

Для родини ця втрата стала невимовним болем. Батьки втратили сина, якого виховали, підтримували та чекали з війни. Його близькі, друзі й знайомі – людину, з якою були пов’язані спільні роки, спогади та нездійснені плани.

Вічна світла пам'ять та доземний уклін воїну-захиснику – матросу Сергію СТЕПИЧУ!

31/10/2026

ПАМ’ЯТАЄМО…
31 жовтня минають четверті роковини від дня смерті нашого земляка, мужнього захисника України – солдата Володимира Володимировича ПАХОЛЬЧУКА, водія-механіка евакуаційного відділення ремонтно-відновлювального батальйону 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади.

Життя воїна обірвалося 31 жовтня 2022 року внаслідок важкого поранення, якого він зазнав під час виконання бойового завдання поблизу Кривого Рогу. До останнього залишаючись відданим військовому обов’язку, Володимир виконував відповідальну роботу з евакуації пошкодженої бойової техніки.

За особисту мужність, виявлену під час захисту державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов’язку Указом Президента України №76/2024 від 12 лютого 2024 року солдата ПАХОЛЬЧУКА Володимира Володимировича нагороджено орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Володимир Пахольчук народився 30 листопада 1985 року в селі Івачків Здолбунівського району Рівненської області. Тут минули його дитячі роки, розпочався шлях до здобуття освіти та майбутньої професії. Після завершення дев’яти класів місцевої школи юнак продовжив навчання у Сарненському автотранспортному ліцеї, де опанував спеціальність водія-механіка. Саме цей фах згодом став основою його трудової діяльності та військової служби.

Строкову службу Володимир проходив у Криму. Повернувшись до цивільного життя після звільнення в запас, влаштувався водієм на автобазу в Здолбунові. Згодом, через скорочення на підприємстві, був змушений шукати нові можливості для працевлаштування. Так у його житті з’явилася Шепетівка, яка стала для нього новим домом.

У нашому місті Володимир пов’язав свою професійну діяльність із залізницею. Спочатку працював монтером колії, а пізніше – водієм у локомотивному депо. Набутий досвід роботи з технікою, практичні навички та знання механізмів стали особливо цінними під час подальшої військової служби.

У жовтні 2020 року Володимир Пахольчук ухвалив рішення повернутися до війська та підписав контракт зі Збройними силами України. Службу проходив у лавах 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади. У складі свого підрозділу брав участь у виконанні бойових завдань у районі проведення операції Об’єднаних сил. За відповідальне ставлення до служби, професіоналізм і належне виконання поставлених завдань неодноразово отримував відзнаки командування.

Із початком повномасштабного російського вторгнення 24 лютого 2022 року Володимир продовжив захищати Україну. Разом із бойовими товаришами виконував завдання на різних ділянках фронту, зокрема на Запоріжжі, Херсонщині, Луганщині та Дніпропетровщині.

Служба у ремонтно-відновлювальному батальйоні вимагала високої професійної підготовки, витримки та готовності працювати в небезпечних умовах. Евакуація пошкодженої техніки нерідко відбувалася поблизу районів бойових дій, де кожен виїзд супроводжувався ризиком для життя. Від злагодженості дій військовослужбовців залежала можливість відновлення бойових машин та їхнього подальшого повернення до строю.

21 жовтня 2022 року поблизу Кривого Рогу Володимир Пахольчук виконував чергове бойове завдання з евакуації пошкодженої реактивної системи залпового вогню БМ-21 «Град». Під час проведення робіт військовослужбовець отримав важке поранення.

За його життя протягом десяти днів боролися медики Київського шпиталю Державної прикордонної служби України. Лікарі доклали зусиль, намагаючись урятувати захисника, однак отримані травми виявилися несумісними з життям. 31 жовтня 2022 року серце Володимира Пахольчука зупинилося. Йому було лише 36 років.

Вічна світла пам'ять та доземний уклін воїну-захиснику – солдату Володимиру ПАХОЛЬЧУКУ

29/10/2026

…Presence of the past
Keep it, while it lasts…

Друзі, хочемо поділитися з вами чудовою новиною. Цього літа наш музей став локацією для зйомок українського модерн-метал гурту IGNEA, який 23 жовтня презентував новий музичний альбом Monumental, присвячений осмисленню минулого, зокрема монументального мистецтва та модерністської архітектури.

І знаєте що? Будівля Музею пропаганди потрапила на обкладинку платівки Monumental, а відвідувачі оглядового майданчика доволі легко зможуть впізнати локацію.

Учасники гурту IGNEA, який виник 2013 року в Києві, створюють музику в жанрі мелодійний метал, поєднуючи важкі гітарні рифи і чистий вокал зі звучанням клавішного аранжування, симфонічного оркестру, східних інструментів чи електроніки. Їхні пісні можна почути на музичних сервісах, концертах, метал-фестивалях і навіть у відеогрі S.T.A.L.K.E.R. 2: Heart of Chornobyl.

Щиро дякуємо за згадку нашого музею. До речі, рядки на початку – із однойменної пісні нового альбому, тож запрошуємо до прослуховування.

Monumental is yours in its entirety, a single concrete monolith.

https://lnk.to/Ignea-Monumental

Give it a listen the way we used to listen to music in the good old days: unhurried, without shuffle, not just as background noise.

We hope this record leaves you with a light, gentle sadness, something like nostalgia…

Tell us, which song resonated with you the most?

Helle, Yevhenii, Oleksandr, Dmytro

29/10/2026

📌28 жовтня у Музеї пропаганди в рамках Тижня української мови відбувся круглий стіл «Українська мова: від заборони до свободи».

Захід був присвячений непростому історичному шляху української мови, яка протягом століть зазнавала численних утисків, заборон та спроб витіснення із суспільного життя.

У центрі уваги були мовна політика Російської імперії та радянської влади, механізми русифікації, обмеження українського книгодрукування, освіти й культури, а також боротьба українців за право розмовляти, навчатися та творити рідною мовою.

Особливу увагу приділили значенню української мови в умовах сучасної російсько-української війни, коли вона залишається важливим чинником національної ідентичності, культурної стійкості та суспільної єдності.

Проведення круглого столу стало нагодою звернутися до історичних фактів, осмислити наслідки тривалої політики зросійщення та обговорити роль кожного з нас у збереженні й розвитку української мови.

Українська мова пройшла складний шлях від заборон і переслідувань до утвердження як державної. Сьогодні її збереження та розвиток є нашою спільною відповідальністю.