Сарненський історико-етнографічний музей

15/10/2026

🍞 СТАРОДАВНІЙ ЖИТНІЙ ХЛІБ: ЧОМУ НАШІ ПРЕДКИ ПЕКЛИ ЙОГО РАЗ НА ТИЖДЕНЬ?

Тисячу років тому на українських землях уже пекли хліб із жита. Він був темним, щільним, із виразною кислинкою та грубою скоринкою. Його готували без сучасних хлібопекарських дріжджів, а тісто могло бродити багато годин. Для звичайної родини буханець такого хліба був основою щоденного харчування, а його виготовлення вимагало знань, які передавалися поколіннями.

Жито мало особливе значення для населення давньої Русі. Археологи знаходять його обвуглені зерна в поселеннях X–XIII століть. Дослідження давнього Києва показують, що серед виявлених зернових культур XI–XIII століть жито трапляється особливо часто. Воно добре пристосовувалося до прохолоднішого клімату й бідніших ґрунтів, тому стало важливою культурою насамперед у лісовій та лісостеповій зонах. Пшеницю також вирощували, проте співвідношення зернових залежало від місцевості.

Як саме пекли хліб за княжої доби, ми знаємо лише частково. Археологи знаходять жорна, печі, зерно та інші залишки господарства. Значно докладніше технологію домашнього хлібопечення описали етнографи XIX — початку XX століття. Ці записи дозволяють зрозуміти давні традиції, хоча не кожен пізній звичай можна безпосередньо переносити на часи Русі.

У традиційній українській хаті особливе місце займала діжа — дерев'яна посудина для замішування тіста. Господиня залишала в ній частину попередньої закваски, щоб наступного разу знову запустити бродіння. Для приготування розчини використовували також хміль та інші місцеві складники. У тісті працювали дріжджі й молочнокислі бактерії, завдяки яким хліб піднімався та набував характерного кислого смаку.

Приготування починалося завчасно. У діжу наливали теплу воду, додавали закваску й частину борошна, після чого залишали розчину бродити. Потім досипали борошно та ретельно вимішували тісто. Воно мало пройти кілька етапів підйому. Житнє тісто було липким і важким, тому працювати з ним доводилося зовсім інакше, ніж із сучасним пухким пшеничним.

Піч добре протоплювали дровами, після чого жар і вугілля відгортали, а черінь очищали. Сформовані хлібини клали безпосередньо на розігріту поверхню печі. Щоб тісто не приставало та менше підгоряло, під нього часто підстеляли капустяне листя. В окремих місцевостях використовували й інші рослинні підкладки. Хліб випікався приблизно годину-півтори, хоча тривалість залежала від його розміру й температури печі.

У XIX столітті в багатьох українських селах хліб пекли приблизно раз на тиждень. За один раз виготовляли кілька великих буханців, яких мало вистачити родині до наступної випічки. Щільний житній хліб добре зберігався за належних умов. Його їли з борщем, кашею, капустою, цибулею, грибами, салом та іншими продуктами. Для багатьох селян саме хліб становив основу трапези, а решта їжі була доповненням.

Проте минуле не завжди пахло свіжою скоринкою. У неврожайні роки зерна бракувало, тому до борошна додавали висівки, лободу, перемелені жолуді та іншу доступну сировину. Такий хліб був значно гіршим за смаком і поживністю, а іноді міг шкодити здоров'ю. Для селянської родини втрата врожаю означала реальну загрозу голоду, тому навіть крихти хліба мали цінність.

Із хлібом пов'язували численні звичаї та заборони. Діжу шанували як важливий предмет домашнього господарства. Хліб не дозволяли бездумно викидати, а крихти збирали й віддавали птиці або худобі. У народі казали: «Хліб житній — батько рідний». Ця приказка добре передає його місце в традиційній культурі.

Сьогодні житній хліб часто сприймають як особливий продукт із пекарні. А протягом століть він був однією з найважливіших складових повсякденного життя українців. За кожним буханцем стояли вирощене жито, виснажливі жнива, ручний помел зерна, багатогодинне бродіння тіста та розпалена піч.

І, мабуть, найцікавіше: старовинна технологія хлібопечення збереглася до наших днів. Справжній житній хліб на заквасці досі можна приготувати майже з тих самих основних складників — борошна, води й солі.

А ви пам'ятаєте смак домашнього житнього хліба, спеченого в справжній сільській печі? 🍞

14/10/2026

Є речі, які набагато цінніші за свою матеріальну вартість. Вони зберігають пам’ять про працю наших предків, їхню майстерність, побут і традиції. Саме до таких скарбів належить наш млин 1898 року, перевезений із села Синів колишнього Гощанського району до Сарненського історико-етнографічного музею.
Млин - це символ працьовитості селянина, невід’ємна частина хліборобської культури Полісся. Колись такі млини були важливим осередком сільського життя, адже саме тут зерно перетворювалося на борошно, з якого народжувався хліб - основа життя кожної родини.
Дерев’яна конструкція, традиційні будівельні прийоми, механізми та сама історія млина розповідають нам про інженерну думку й господарські традиції минулих поколінь. Це жива сторінка нашої історії, яку ми маємо зберегти для дітей та онуків.
Тому ремонт покрівлі млина - це важливий крок до збереження унікальної культурної спадщини. Адже без належного догляду час, волога й негода можуть знищити те, що пережило понад століття.

💙💛 Сарненський історико-етнографічний музей щиро дякує всім, хто долучився до ремонту покрівлі та допоміг зберегти наш історичний млин!
🙏 Наші слова вдячності:
🔹 Управління культури, туризму, молоді та спорту Сарненської міської ради - за підтримку та сприяння у збереженні культурної спадщини.
🔹Eduard Rakovets - за допомогу та небайдужість до музейної справи.
🔹 Хлопцям-покрівельникам із UC Blahodat - за професійну роботу, майстерність і вкладені зусилля.
🔹 КЗ "Сарненська мистецька школа" - за підтримку та участь у добрій справі.
🔹 Олександру Миську та @КП Сарненське будинкоуправління - за надання техніки, без якої виконати роботи було б значно складніше.

Кожен ваш внесок — це внесок у збереження нашої ідентичності, історичної пам’яті та культурного надбання Полісся.
Ми щиро радіємо, що поруч є люди, які розуміють: культурна спадщина - це не минуле, а відповідальність перед майбутнім.

Нехай добрі справи повертаються сторицею! Дякуємо за підтримку, співпрацю та спільну любов до рідної історії! ❤️

14/10/2026

13/10/2026

04/10/2026

🕯️З глибоким сумом сприйняли звістку про смерть Александровича Георгія Борисовича.

Важко знайти слова, здатні вмістити біль утрати. Адже смерть забирає людину з нашого сьогодення. Залишаються спогади, щирі розмови, добрі справи, моменти, які тепер набувають особливої цінності

У такі хвилини особливо гостро усвідомлюєш, наскільки крихким є людське життя і як важливо цінувати тих, хто поруч. Кожна людина залишає після себе власну історію, і ця історія продовжує жити в серцях тих, кому вона була небайдужою.

Світла пам’ять про Георгія Борисовича назавжди залишиться з тими, хто знав його, шанував і кому доля подарувала зустріч із ним.

Висловлюємо щирі співчуття рідним, близьким і всім, хто переживає цю непоправну втрату. Нехай Господь дасть сили пережити важкі дні скорботи, а світлі спогади стануть розрадою для зболених сердець.

Вічна пам’ять🙏Царство Небесне

🕯️ Спочивайте з миром, Георгію Борисовичу…

Чин похорону відбудеться завтра 5 жовтня о 13:00 у Покровському кафедральному соборі міста Сарни
Поховання - на кладовищі по вулиці Ковельській.

Просимо всіх, хто знав, поважав і цінував Георгія Борисовича, долучитися до останнього прощання та провести його в останню путь.

Світла пам’ять. Вічний спокій і Царство Небесне. 🕯️

02/10/2026

Поповнення фондів музею:
човен-довбанка, виявленого в річці Горинь
Назва предмета:
Човен-довбанка (моноксил).
Місце виявлення:
Річка Горинь, ділянка між селами Грушівка та Одринки Рівненської області.
Обставини виявлення:
Човен виявлено у руслі річки Горинь. За інформацією осіб, які здійснили знахідку, предмет тривалий час повністю перебував під водою.
Матеріал:
Деревина, попередньо - цільний стовбур дерева. Породу деревини необхідно встановити фаховим дослідженням.
Тип:
Традиційний човен-довбанка, виготовлений шляхом видовбування внутрішньої частини цільного стовбура дерева.
Розміри:
Довжина -4,0 м.
Ширина та максимальна висота бортів - потребують додаткового обміру.
Товщина днища та бортів - потребують фіксації.
Конструктивні особливості:
Корпус видовбаний із цільного стовбура. Корпус має видовжену форму, загострену носову частину та сформовану внутрішню порожнину. На поверхні помітні сліди ручної обробки деревини. На окремих ділянках наявні металеві елементи, функціональне призначення яких потребує окремого дослідження.
Стан збереження:
Задовільний/потребує фахової оцінки. Деревина тривалий час перебувала у водному середовищі, що сприяло її збереженню, однак після вилучення з води існує ризик деформації, розтріскування та руйнування внаслідок висихання.
Попередня атрибуція
Час виготовлення: попередньо — невстановлений; орієнтовно від пізнього середньовіччя до нового часу.

01/10/2026

Відкриття меморіальної дошки Олександру Лесику та вшанування пам’яті людини, яка двадцять три роки свого життя присвятила роботі на залізниці, а у важкий для України час стала на захист рідної землі. Відтепер ця меморіальна дошка зберігатиме його ім’я та нагадуватиме про його життєвий шлях, професійну відданість, мужність і жертовність.
ЛЕСИК Олександр Борисович
08.02.1974 — 20.12.2023

Олександр Борисович Лесик народився 8 лютого 1974 року в місті Сарни Рівненської області. Тут минуло його життя, тут він навчався, працював, мав родину, друзів і колег.

У 1996 році закінчив Українську державну академію водного господарства за спеціальністю «Механізація меліоративних робіт», здобувши кваліфікацію інженера-механіка.

Понад два десятиліття професійного життя Олександра Борисовича були пов’язані із залізницею. З листопада 1999 до вересня 2013 року він працював начальником дільниці у відокремленому підрозділі Управління будівельно-монтажних робіт і цивільних споруд № 3 Львівської залізниці.

З 13 вересня 2013 року продовжив працювати у Сарненській дистанції сигналізації і зв’язку старшим електромеханіком дільниці ІІ групи бригади аварійно-відбудовної летючки зв’язку, дистанційної майстерні та автотранспорту. Загальний трудовий стаж Олександра Лесика на залізниці становив 23 роки.

Колеги знали його як висококваліфікованого фахівця, відповідальну, порядну, щиру та чуйну людину. Олександр Борисович завжди був готовий прийти на допомогу як у робочих справах, так і поза роботою. Спокійний і врівноважений, він відповідально ставився до всього, за що брався. Багато читав, зібрав власну бібліотеку, захоплювався настільним тенісом.

27 липня 2023 року Олександр Борисович став до лав Збройних Сил України. Служив у військовій частині А4152, у складі 108-го окремого гірсько-штурмового батальйону, у військовому званні старшого солдата.

20 грудня 2023 року під час виконання бойового завдання та штурмових дій ворога поблизу села Синьківка Куп’янського району Харківської області Олександр Лесик загинув, захищаючи Україну. Йому було 49 років.

За особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі Олександра Борисовича Лесика посмертно нагороджено орденом «За мужність» III ступеня.

Для колег він завжди буде професіоналом та надійним товаришем, для громади - земляком, який став на захист України і віддав за неї своє життя.

Світла пам’ять Олександру Борисовичу Лесику.
Вічна шана Захиснику України.

30/09/2026

Вічна памʼять🕯️🙏

🕯️З глибоким болем і сумом колектив управління культури і туризму Рівненської обласної державної адміністрації сприйняв звістку про смерть видатного діяча, заслуженого працівника культури України — Давидюка Петра Петровича.
З життя пішла людина виняткової мудрості, високої професійної відповідальності та щирої душі. Петро Петрович присвятив своє життя збереженню та розвитку української культури, підтримці творчих колективів, митців і працівників галузі. Його багаторічна праця на керівних посадах стала вагомим внеском у збереження духовних надбань нашого краю, а багатий досвід і чуйність здобули йому беззаперечний авторитет та щиру повагу серед колег і громадськості.
Для кожного з нас Петро Петрович був не лише високим професіоналом і надійним порадником, а й людиною з великим серцем, яка завжди стояла на сторожі інтересів культурної спільноти.
🫶🏻Висловлюємо найщиріші співчуття родині, близьким, друзям та усім, хто знав і шанував Петра Петровича. Поділяємо ваш біль та сумуємо разом із вами у цей важкий час.
Світла пам’ять…