14/05/2026
Велика Північна війна на Полтавщині. Травень 1709 року
Травень 1709 року характеризується як активними військовими діями супротивників, так і дипломатичною війною та каральними акціями московитів супроти населення й запорожців. Всі ці дії невпинно наближали воюючі сторони до кульмінаційної розв’язки, були масштабною підготовкою до вирішальної баталії.
На початок травня майже вся армія Карла ХІІ зосередилася навколо Полтави. Частина шведських підрозділів разом з козаками тримали під контролем Решетилівку, Шишаки, оскільки річка Псел прикривала союзну армію від московитів із заходу. Запорожці та шведські вояки утримували і південний коридор: від Полтави до Переволочої. Штаб-квартира Карла ХІІ розміщувалася в долині річечки Чорненької; І. Мазепи – у Жуках.
Московське командування ставило завдання будь-якою ціною утримати Полтаву, адже здобуття її шведами, відкрило б останнім шлях на Харків, Бєлгород і далі на Москву. Головні сили московської армії під командуванням О. Меншикова були розташовані на лівому березі Ворскли – від Опішні до Полтави. Корпус Б. Шереметєва дислокувався по річці Псел від Говтви до Гадяча, козаки І. Скоропадського під контролем Г. Волконського утримували нижню течію Псла – від Говтви до Кременчука. У донесеннях Б. Шереметєва Петру І за травень місяць йдеться про постійні сутички на Пслі із супротивником: кожна сторона утримувала свою лінію оборони та чинила диверсію невеликими партіями на ворожій території.
Отже, на чергу дня ставала Полтава, що була кінцевим результатом війни дипломатії: української, шведської, московської, кримсько-турецької. Полтава знаходилася на Муравському шляху, по якому татари ходили на Москву, «… зараз вони підуть тури разом з нами», – зазначалось у листах, які йшли від Карла ХІІ до Стокгольма. Шведсько-українські-кримсько-турецькі переговори про відкриття другого фронту (вступ у війну Оттоманської Порти) велися ще з осені 1708 року. Резиденти Карла ХІІ та І. Мазепи працювали в Константинополі, Бендерах; йшло листування між кримським ханом Девлет-Гіреєм і шведським міністром К. Піпером. Від свого посла у Константинополі Петро І був поінформований про роботу супротивної дипломатії. Московський цар прекрасно розумів, що позиція Туреччини у Великій Північній війні залежала від того, на чиїй стороні буде успіх. Туреччина і Крим уважно слідкували за подіями і збирали відомості про настрої козацтва. Дипломатична служба Петра І постійно наділяла червінцями турецький диван, а також поширювала чутки, ніби Карл ХІІ запросив миру у Петра І, тож Московія, увільнивши руки, сконцентрує всі сили проти Туреччини. Таку оцінку ситуації подавав і венеціанський посол в Константинополі Джюстініані, посилаючись на думки турецьких міністрів. Але ініціатива переговорів виходила від московської сторони. За наказом Петра І канцлер Г. Головкін 2 травня 1709 року відправив листа міністру – графу Піперу з пропозицією «буде склонность имеют к миру, то назначили б для трактованья комиссаров». Переговори були відкинуті Карлом ХІІ, про що 4 травня повідомив Петра І Г. Головкін: «…король еще в упорности и гордости пребывает…». Документи, на підставі яких повинні були вести переговори з пропозиціями Петра І, не збереглися. Але у «Роздумах про причини Північної війни…», складених П. Шафіровим та редагованих самим Петром І, читаємо: «…предлагая зело умеренные кондиции, а именно: удержание токмо Санкт-Петербурга з Ингриею, яко наследною его царского величества провинциею, и за город Нарву обещая эквивалент (равномерное вознаграждение). Но на то весма отказной ответ со стороны королевского величества получен». За шведськими джерелами, основні московські умови полягали в тому, щоб Швеція віддала Московії частину Карелії, що ніби здавна входила до Московського царства, частину Інгрії з Петербургом. Цю територіальну поступку мали компенсувати грішми. Окрім того, ні Швеція, ні Московія не повинні були втручатися у справи Польщі. Отже, Петро І ще на початку травня схиляв Карла ХІІ до миру, отримавши відмову, дав накази командуванню любою ціною утримати у своїх руках Полтаву, а дипломатичній службі не допустити вступ у війну Туреччини. Підтвердження вище викладеному знаходимо і в «Подорожньому щоденнику» Даніела Крмана: «… москалі розповсюджували чутки, що московсько-шведська війна вже закінчилася з багатьма умовами… Цими брехнями москалі хотіли розбити мазепинсько-шведський союз для посилення якого воєвода Мазепа недавно послав у Крим свого посла. Козаки мають якусь стару угоду, що її шанують іменем братерства. На її основі одна сторона зобов’язується дати допомогу іншій, що бореться з труднощами.
Всі дні поширювалися чутки про прихід татар, і до шведського табору вже навіть привозили кримські вина, ізюм, мандлі, фіги, виноград та інші речі».
5 травня О. Меншиков отримав повідомлення від коменданта Полтави О. Келіна, що шведи проводять біля Полтави фортифікаційні роботи: копають траншеї, роблять підкопи під вали, зокрема під Мазурівський вал, але солдати гарнізону його перекопали і порох забрали. Тому, щоб дати відпочинок гарнізону Полтави, О. Меншиков вирішив учинити диверсію супроти шведів. Для визначення плану дій зібрав військову раду, на якій було прийнято рішення нанести удар по супротивнику біля Опішні. 7 травня, навівши мости через Ворсклу, дві партії московитів під командуванням генерала Белінка і генерал-квартирмейстера Гольца, напали на шведські окопи біля Опішні. Відбувся жорстокий бій, в якій обидві сторони понесли значні втрати. Частина шведів змогла відійти до замку в Опішні. На допомогу шведському гарнізону прибув з кавалерією сам Карл ХІІ. Зав’язався знову бій. Проте, О. Меншиков, передбачаючи, що Карл ХІІ може кинути війська і змусити до баталії, залишився на лівому березі Ворскли з основними силами. Тобто бій вели лише ті дві партії, які переправилися через Ворсклу. 8 травня за наказом Карла ХІІ були знищені укріплення Опішного, король відвів війська від містечка, залишив і ставку у Великих Будищах і стягнув всі сили до Полтави. На вимогу Петра І Меншиков таки зумів надати допомогу гарнізону Келіна в Полтаві. В ніч з 14 на 15 травня влаштував два відволікаючих маневри вище по Ворсклі від Полтави і нижче: перегрупування кавалерії, сильний гарматний обстріл. У Полтаву увійшов загін (1200 осіб) під командою бригадира О. Головіна і доставив у фортецю так необхідний порох, свинець тощо. Цієї ж ночі за наказом О. Меншикова на лівому березі Ворскли навпроти Полтави московські солдати розпочали зведення редутів, реданів і встановили там гармати. Комунікації до Полтави налаштували через усі затоки Ворскли. Ці роботи московські війська проводили під прицільним вогнем шведів і запорожців. Коли ж були встановлені московські батареї, розпочався обстріл шведських позицій. 16 травня бригадир О. Головін із загоном в кількості 400 вояків здійснив вилазку із Полтави, напав на шведські укріплення. Проте ця атаки була відбита, московити втратили убитими 100 осіб, а сам Головін потрапив у полон. Детально описав події травня 1709 року у своєму щоденнику шведський фенрік Роберт Петре, який брав активну участь у проведенні робіт в облогових траншеях навколо Полтави та ніс вартову службу. Р. Петре свідчить: «…Щоденно ворог обстрілював наші позиції із гармат. Щодня, або декілька разів на день на наших позиціях був Король. Одного разу Король дав ляльку з обличчям, виготовленим із дерева, шляпою, одягом і зброєю. Його величність наказав встановити цю ляльку перед супротивником, щоб він стріляв по ній. Щоразу, коли я підіймав ляльку над траншеєю, московити стріляли в неї 2-3 рази. Я робив це упродовж півтори години. Потім Король сам декілька разів підняв ляльку. В ляльку летіло 20 ядер і 30 куль. В її голові було багато отворів. Король, Левенгаупт розважалися з цією лялькою досить довго».
Шведські джерела свідчать, що Карл ХІІ зайняв під Полтавою вичікувальну позицію, блокувавши місто, не брав його штурмом, з єдиною метою, що до Полтави підійде вся московська армія і на кінець відбудеться генеральний бій, якого постійно уникав Петро І.Розраховував шведський монарх і на прихід військ С. Лещинського, Є. Крассау та допомогу кримських татар і турків. Але 13 травня московський корпус генерал-лейтенанта Гольца отримав перемогу над литовськими військами Сапеги біля села Лідухове у Польщі. Розгром корпусу, кращого із військ С. Лещинського, змусив останнього з рештою своїх сил і разом з частинами шведського генерала Є. Крассау розпочати відступ за Віслу. Ця поразка не тільки змінила співвідношення сил у Речі Посполитій на користь прибічників Москви, але й нанесла серйозний удар по розрахунках Карла ХІІ на допомогу своїх польських союзників напередодні генеральної битви під Полтавою.
У цей же час загін полковника П. Яковлєва діяв на півдні. 7 травня Дніпром він досяг Кам’яного Затона. 10 травня взяв в облогу Запорозьку Січ. Кошового отамана П. Сорочинського на Січі не було, він у Криму вів переговори з ханом Девлет-Гіреєм, схиляючи його супроти московитів. П. Яковлєв зажадав капітуляції запорожців, відправивши на Січ для остраху відрубану голову січового кошового Михайла Симонова (його загін був розбитий у степу за Дніпром полковником Болтіним і полковником Г. Галаганим). Але не одержавши позитивної відповіді, Яковлєв вирішив взяти Січ штурмом. Проте справа виявилася нелегкою. Початок травня – період найбільшого водопілля на Дніпрі, Січ з усіх боків була оточена водою. Після бомбардування Січі, московські солдати на човнах направилися до острова. Запорожці, підпустивши їх якнайближче, відкрили шквальний вогонь із гармат і рушниць. Понад 300 солдатів було вбито, декілька осіб із полковником Урном запорожці взяли у полон.
П. Яковлєв вже думав відступити. Але 14 травня до нього підійшла підмога – великий загін кінноти, під командою Г. Галагана, який колись був січовиком. Запорожці, побачивши з далеку кінноту, подумали, що це на допомогу йде П. Сорочинський з татарами, вони здійснили вилазку, але були відбиті і московські вояки увірвалися до Січі. Зав’язався жорстокий бій. Г. Галаган звернувся до січовиків, щоб вони здавалися і будуть тоді помилувані. Запорожці продовжували бій. Вдруге Г. Галаган звернувся до козаків, клянучись, що їх помилують. Але це був обман. Над запорожцями, які здалися, вчинили розправу, Яковлєв і Галаган діяли з нечуваною жорстокістю: «Учинилось у нас в Сиче то, что по Галагановой и московской присяге, товариству нашему голову лупили, шею на плахах рубили, вешали и иные тиранские смерти задавали, и делали то, чево и в поганстве за древних мучитилей не водилось: мертвых из гробов многих не только из товариства, но и чернецов, откапывали, головы им отсекали, шкуры лупили и вешали». Після жорстокого бою в полон взяли військового суддю, 26 курінних отаманів, 2 ченці, 250 простих козаків, 160 жінок і дітей. Із цього числа 5 осіб померло від ран, 150 отаманів і козаків страчено, причому декількох чоловік повісили на плотах і плоти пустили по Дніпру на острах іншим. Переможці захопили 36 мідних і чавунних гармат, 4 мортири, велику кількість рушниць та різного продовольства. Січова церква була пограбована, всі січові будівлі спалені.
Петро І, отримавши від Меншикова повідомлення про знищення Запорозької Січі, розіслав своєму найближчому оточенню вітання. Зокрема, Ф. Апраксіну писав: «… полковник Яковлєв Запорожье штурмовал и, хотя с 300 человек потерял, однакож, оное проклятое гнездо взял и оных всех порубили. И тако последний корень Мазепин, выкоренин». Петро І вважав розгром Січі великою перемогою, вирішенням найважливішого стратегічного і політичного питання, адже руйнувало зв’язок Карла ХІІ з Кримом. Водночас це посилило впевненість Петра І в тому, що тепер Туреччина не буде підтримувати Карла ХІІ. П. Толстой швидко повідомив султана про знищення Січі.
26 травня Петро І видав грамоту на ім’я гетьмана І. Скоропадського, в якій детально виклав «провини» запорожців і причини знищення Січі: «…и тако те злые богомерзкие изменники и бунтовщики и разрушители покою в Малороссийском краю давно заслуженную за свои злые дела от бога казнь и месть правидно восприяли и той своей погибелью сами суть виноваты». У грамоті було дано наказ І. Скоропадському вистежувати збіглих запорожців; грамоту прочитати в церквах в усіх містечках. Радянський історик В. Шутой писав про зруйнування Січі: «Українські буржуазні націоналісти, що перекручують історичну дійсність досі обвинувачують Петра І у зруйнуванні Запорізької Січі. Проте, зруйнування Січі було викликане такими ж суворими вимогами війни, що й зруйнування в свій час Батурина. Зруйнування Батурина було своєчасним заходом в період наступу шведів, зради Мазепи та загрози перетворення Батурина в опорний пункт шведів на Україні. Зруйнування Запорозької Січі було ще більш неминучим і виправданим заходом в період підготовки до вирішальної Полтавської битви, коли загрожувала можливість надання допомоги шведам з боку Криму і Туреччини. Становище шведів при наявності Січі безперечно було б легшим». Так висвітлюють ці події й сучасні російські історики.
23 травня Петро І ще раз наказав Б. Шереметєву негайно з’єднатися з головними силами під командуванням О. Меншикова на лівому березі Ворскли, «дабы на разделенных на одну часть враг не напал» оскільки шведські війська вже всі з’єдналися навколо Полтави. 27 травня Б. Шереметєв прибув зі своїми частинами до головної армії, 29 травня фельдмаршал повідомив цареві, що на Пслі він залишив козацькі полки під командуванням І. Скоропадського, додавши до них піхотні полки: Ямбурзький і Нечаєв, та три драгунські полки під загальним командуванням генерал-майора Г. Волконського. Також, щоб унеможливити рух шведів на південь, за Дніпром залишив два драгунські полки з бригадиром Чернцовим.
Б. Шереметєв, оцінюючи ситуацію, яка склалися навколо Полтави на кінець травня, та враховуючи указ Петра І, щодо оборони міста «діяти за обставинами», вважав, що найближчим часом Карл ХІІ міг прийняти рішення: 1) штурм фортеці; 2) зняття облоги і відхід з армією за Дніпро назустріч С. Лещинському і Є. Крассау. Але на цей час війська С. Лещинського і Є. Крассау відходили до Вісли, засоби переправи біля Переволочної були знищені, а річка Псел була під контролем московських частин і козаків І. Скоропадського. Ось чому Б. Шереметєв вважав найбільш вірогідним перший варіант, супроти якого потрібно було розробити план дій. Фельдмаршал побоювався, що гарнізон Полтави не витримає облоги. Тому 30 травня Б. Шереметєв запропонував старшим командирам надати йому в письмовому вигляді їх «думки» відносно способів оборони Полтави і вже потім прийняти план дій. Письмові відповіді були отримані Б. Шереметєвим з 4 по 11 червня, тобто після прибуття в армію Петра І.
Як відомо, Петро І покинув діючу армію ще 12 лютого. Із Сум він виїхав до Воронежа, де пробув до 7 квітня, потім у Таврові, Коротояку, в Азові з 21 по 30 квітня, у Троїцькому по 27 травня.
В російській історіографії поширене твердження, що Петро І здійснив поїздку у Воронеж-Азов для інспектування фортець, побудови нових кораблів і підготовки флоту, щоб «змусити Туреччину утриматися від ворожого виступу проти Росії». Тому, щоб не допустити відкриття другого фронту вступу у війну Оттоманської Порти, випередити супротивників, Петро І і здійснив поїздку на південь. І саме в Азові, як демонстрація мирних намірів Московії, з наказу Петра І спалили частину флоту у присутності представника турецького султана Кападжі-паші. Одночасно на волю випустили групу полонених мусульман й дали паші чималий хабар. Гроші були відправлені і П. Толстому з наказом «не жалеть усилий и материальных средств для воздействия на турецких министров». П. Толстой отримав «девять тысяч червонных золотых и десять тысяч соболей» (гроші з легкістю взяв візир Чорлулу-Алі-паша). З огляду на всі ці дії Петра І турецький султан не вступив у війну і суворо заборонив кримському хану Девлет-Гірею виступати на боці Швеції та приймати в підданство запорожців.
Отже, Петро І, вважаючи, що в Азові він повністю виконав свою місію, 27 травня виїхав із Троїцького; 31 травня із Змієва він сповістив О. Меншикова, що направляється в діючу армію.
Тож у травні союзна армія (шведи і козаки) сконцентрувалися навколо Полтави і заблокували московський гарнізон О. Келіна, який знаходився у місті.
Московське командування у травні провело грандіозну підготовку до вирішальної баталії:
1. 13 травня біля с. Лідухове були розбиті найкращі частини С. Лещинського, шлях польським військам та шведським (Є. Крассау) на Київ-Полтаву був перекритий генерал-лейтенантом Гольцом та гетьманом Сенявським;
2. Знищено Запорозьку Січ, яка могла перетворитися на плацдарм для турецько-татарського вторгнення;
3. Остаточно придушено залишки повстання К. Булавіна і некрасовців на Дону (можливих союзників І. Мазепи і Карла ХІІ);
4. Переговори про відновлення союзу з Августом ІІ;
5. Додаткові рекрутські набори (новобранців спішно направляли в діючу армію, в тім числі й калмиків); спорядження армії зброєю, військовою амуніцією;
6. 21-24 травня спалення частини кораблів Азовського флоту.
Л. Шендрик
#ВеликаПівнічнаВійна
