21/05/2026
💙💛Сьогодні Всесвітній день вишиванки!
Третій четвер травня це день, коли наші вулиці буквально розквітають тисячами орнаментів та барвистістю строїв – від детально відтворених народних – до переосмислених сучасних. Він став для нас своєрідним символом національної єдності та нерозривного зв’язку поколінь. Нині в українському суспільстві спостерігається справжній сплеск інтересу до традиційного костюму: видаються книги; досліджуються регіональні особливості крою; замовляються, вишиваються сорочки-вишиванки. В той же час рання історія української вишивки залишається дещо міфологізованою, оповитою романтизованими твердженнями про код нації, який без змін, точнісінько первісним, дійшов до нас прямісінько від трипільців та аріїв. Проте, нажаль, ці твердження не завжди базуються на науковому підґрунті.
Та й серед засобів нині триваючої гібридної війни, які застосовує росія проти України, є й такі, що спрямовані проти подій чи символів важливих для формування історичної пам’яті української нації. Це, звісно, зачіпає й вишиванку. Наприклад, російські пропагандисти оголошують, що вишиванка – це «типичный случай искусственно сконструированного «национального признака», который себе пытаются незаслуженно присвоить».
Тож звідки насправді бере початок традиція оздоблення плечового одягу геометричними та рослинними орнаментами? Чи є українська сорочка виключно надбанням культури Русі, чи, можливо, її коріння сягає значно глибших пластів?
Гадаємо в питанні розвитку генези української вишивки на одязі варто звернутись до археології: недарма ж вона «найглибша» з усіх наук (десь критично зауважили до нас палеонтологія з геологією)))!
А справжнім детектором тут можуть стати антропоморфні фігурки із легендарного Мартинівського скарбу VI–VII ст., так звані «танцюючі чоловічки». Адже саме вони стали наріжним каменем у суперечках істориків, археологів та етнологів про те, коли саме на території України з’явився вишитий одяг.
Довідка:
Мартинівський скарб (VI–VII ст.) складався зі 116 срібних предметів загальною вагою близько 3,3 кг. Знайдений у 1907 році в селі Мартинівка (колишня Київська губернія, нині Черкаська область) на березі річки Рось. Приналежність скарбу точно невідома, найчастіше відносять до пеньківської культури, яку пов'язують з ранньослов'янським племенем антів.
Серед інших цінних речей особливу увагу привертають чотири невеличкі чоловічі фігурки (срібні з позолотою) розміром 7,6 см. Вони застигли у динамічній позі, яка нагадує танець: ноги злегка зігнуті в колінах, а руки покладені на пояс. Найбільш цікавою деталлю цих фігурок є хрестоподібні насічки на грудях, які візуально надзвичайно схожі на вишивану пазуху традиційної української чоловічої сорочки. Ці фігурки, завдяки характерним позам отримали свою назву – «танцюючі чоловічки», і археологи класифікують їх як фігурні антропоморфні накладки. А ще їх іноді називають космонавтами (ну люблять люди містифікації) за схожість вибритого чола та довгого волосся чоловічків з шоломами-скафандрами. Найімовірніше, свого часу вони прикрашали шкіряні обладунки, кінську збрую, сідла або парадний одяг знатних воїнів. Частина предметів скарбу зараз зберігається в Національному музеї історії України в Києві, а частина – в Лондоні, у Британському музеї.
Тож візантійський канон чи слов'янський побут? Протягом десятиліть науковці з України, Польщі, Німеччини та інших країн розділилися на два табори. Назвемо їх, умовно, – «скептиками» та «романтиками».
«Скептики» висувають припущення що мартинівські чоловічки не є унікальним місцевим витвором, а належать до широкого європейсько-азійського ареалу дрібної пластики. Вони наводять досить ґрунтовану гіпотезу, що ці фігурки відображають відомий християнський біблійний сюжет «Даниїл у рові з левами» (а оскільки в скарбі поруч із чоловічками знайдено й фігурки фантастичних хижих звірів, схожих на левів, ця теорія цілком має право на життя). Відтак, фігурки могли бути виготовлені у візантійських провінціях або бути репліками візантійського імпорту, а хрести на грудях – це лише орнаментальні нагрудні вставки на кшталт вставок з візантійських тунік.
Проте, якщо сюжет мартинівських чоловічків початково копіював візантійського Даниїла у рові з левами, місцеве антське населення все одно сприймало ці фігурки крізь призму власних вірувань. Для них це були зображення богів, деміургів, міфічних першопредків або культурних героїв. Культ хижаків (ведмедів чи левів) та ритуальні бої з ними (ініціації воїнів) були поширені серед європейських народів, зокрема й слов'ян (згадаймо відгомін образів берсерків або перевертнів-вовкулак у фольклорі).
«Романтики» ж, прихильники автохтонного походження, базують свої аргументи переважно на подібних археологічних знахідках. Сьогодні в науці навіть використовується термін «фігурки мартинівського типу». Їх знаходять від Центральної Європи аж до Кавказу, але саме на території Середнього Подніпров’я в Україні сконцентровані найбільш масові та, головне, художньо найдосконаліші зразки. Це дозволяє стверджувати, що центр виробництва цих виробів містився саме на українських землях, незалежно від того, ким за походженням був майстер – місцевим умільцем чи вихідцем із Візантії.
Та не лише «танцюючими чоловічками» єдиними! Маємо й місцевого «хранителя свічки» з Полтавщини. Вважається, що «танцюючі чоловічки» певною мірою пов'язані з бронзовою чоловічою фігуркою, знайденою близько 1861 року біля Хоролу на Полтавщині. Дослідники назвали її «хранителем свічки», оскільки вона є своєрідним свічником. За визначенням М. Панченка, основою сюжету для «хранителів свічки» стало «символічне зображення воїна, в одязі якого присутні кочівницькі елементи VII–VIII століть». На цій фігурці довгий тунікоподібний одяг бронзового воїна прикрашений чимось схожим на орнамент. Смуга перехресних насічок, розташована на грудях, доходить до ременя, як і в «танцюючих чоловічків», але, на відміну від них, є трохи вужчою, а вгорі вона продовжується на плечі та верхню частину рукавів, утворюючи еполети.
Це може бути як вишивкою, так і тисненням. Внизу вбрання може бути оздоблене металевими бляшками або чимось подібним. Воно підперезане набірним ременем зі спеціальними пристосуваннями для кріплення зброї, що використовувався кочівниками і був запозичений у них сусідами через свою зручність.
Щодо етнічної та культурної приналежності деталей одягу «хранителя свічки», після тривалої дискусії дослідники дійшли висновку, що вони «з високим ступенем ймовірності можуть інтерпретуватися як такі, що належали до одягу кочових народів або тих народів, які перебували під їх впливом». На візантійських мозаїках ми бачимо сцени «цькування звірів», герої яких мають туніки, оздоблені подібно до одягу нашої фігурки. Крім того, багато подібних бронзових фігурок було виявлено за межами України, де їх пов'язують з аварами. Тобто і на нашому «хранителі свічки» ми також маємо зображення одягу, дуже ймовірно, прикрашеного вишивкою.
Повертаючись до крою одягу мартинівських чоловічків, видатний етнолог Василь Балушок звертає увагу на ще одну важливу деталь: їх плечовий одяг заправлений у вузькі штани, які, у свою чергу, спадають напуском на чоботи. Візантійські туніки ніколи так не носилися, адже вони були вільними, довгими і підперезувалися ременем. Натомість манера заправляти сорочку в штани веде нас радше на Схід, до Ірану III–VIII ст. н. е. Відомий етнограф Дмитро Зеленін свого часу підкреслював, що серед усіх слов'янських народів лише українці мають стійку традицію заправляти чоловічу сорочку в штани, і ця особливість була запозичена у східних (іраномовних) народів. І наші мартинівські фігурки є матеріальним свідченням того, що ця манера вдягатися щойно з’явилася і у протоукраїнського населення Подніпров’я. Слов’яни раннього середньовіччя активно асимілювали місцеве іраномовне сарматське населення. Цей глибокий синтез зафіксований не лише в крої, а й у способі декорування одягу. Перехресні косі насічки на сріблі – це специфічна мова давніх ювелірів, якою вони намагалися передати фактуру добре знайомого їм вишитого або тканого орнаменту.
Спробуємо створити еволюційний ланцюжок на користь автохтонної теорії?
Адже гіпотеза про наявність вишивки на одязі мартинівських «танцюючих чоловічків» стає науково обґрунтованою, якщо розглядати її не ізольовано, а як ланку в безперервному ланцюгу розвитку текстильного мистецтва на території сучасної України:
🔸I століття н. е. (сарматська доба): У кургані Соколова Могила на Миколаївщині археолог Галина Ковпаненко розкопала багате поховання сарматської жінки. Там було знайдено найдавніші в Україні автентичні фрагменти розкішної вишивки золотими нитками з витонченим геометричним і рослинним орнаментом. Сармати також стали важливим субстратом у етногенезі українців, можливо передавши свої художні навички і слов’янам.
🔸Середина V століття (гунська доба): Римський дипломат Пріск Панійський, відвідавши у 448 році ставку гунського володаря Аттіли (чий союз включав і племена, що мешкали на українських теренах), залишив письмові свідчення про місцевих жінок, які прикрашали одяг вишуканою вишивкою.
🔸VII–VIII століття (антська доба): Фігурки мартинівських «танцюристів» та відома бронзова статуетка воїна «хранителя свічки» з Полтавщини (Хорол) демонструють стабільну фіксацію нагрудного декору.
Одяг хорольського воїна містить смугу перехресних насічок, що йде від грудей до плечей і рукавів, утворюючи прообраз еполетів – ієрархічного вишитого або
аплікованого декору.
🔸X століття (доба Русі): Археологічні знахідки з елітних курганів: Чорної Могили в Чернігові та Шестовицького могильника фіксують залишки золотого шитва та вишивки на сорочках давньоруської знаті.
☝Отже бачимо, що сучасна українська вишиванка – це не вигадка романтиків XIX століття і не випадковий запозичений елемент пізнього походження. Науковий аналіз дрібної металопластики VI–VII ст., зокрема «танцюючих чоловічків» із Мартинівського скарбу та «хранителя свічки» з Полтавщини, у поєднанні з іншими археологічними знахідками, може свідчити про те, що традиція структурування та орнаментації плечового одягу на наших землях має безперервну тисячолітню історію. Оздоблення пазухи, унікальний крій із заправлянням сорочки в штани, що сформувався під впливом взаємодії слов'янського та іранського світів у Подніпров’ї, могли пройти крізь віки, трансформувавшись у той унікальний феномен, який ми сьогодні гордо називаємо українським національним костюмом. Тож одягаючи вишиванку в цей святковий день, ми буквально одягаємо на себе історію, ймовірно закарбовану і в сріблі мартинівських майстрів, і в одязі «хранителя свічки» з Полтавщини майже півтора тисячоліття!
За матеріалами: Balushok V. Once Again About the "Dancing Little Men": Is It Embroidery or Not? Folk Art and Ethnology. 2025. № 3 (407). P. 51–59; Балушок В. Проблема вишивки на одязі населення України в І тисячолітті по Р. Х. Simpozionul Internațional de Etnologie. С. 1–2; Балушок В., Олійник М. Вишита сорочка українців: спростування деяких фейків через екскурс у письмові згадки. Україно моя вишивана: етнокультурний та освітньо-виховний потенціал української вишиванки : зб. тез Міжнар. наук.-практ. конф. (електронне видання). Київ, 2024. С. 14–17.
