13/10/2026
СПІВЕЦЬ НАЦІОНАЛЬНОГО ВІДРОДЖЕННЯ
Андрій Пумпур, автор епічної поеми «Лачплесіс», народився в Латвії 1841 року в родині безземельного селянина з Лієлюмправської волості. Закінчивши парафіяльну школу, Андрій Пумпур, не маючи коштів для подальшої освіти, був змушений працювати в господарстві батька, ходити на барщину до баронського маєтку, поки не отримав посаду помічника землеміра. У своїх мандрах із землемірами він знайомиться з латвійською передовою демократичною інтелігенцією, багато представників якої були діячами так званого періоду «національного пробудження». Ці зустрічі визначили погляди молодого поета. У Пієбалзі – одному з центрів латвійської культури – він почав писати гострі сатири. Його перший вірш було опубліковано в 1869 р.
У цей час культура прибалтійських народів досягає значного розвитку. Творчість передових прибалтійських, українських, єврейських, закавказьких письменників нерозривно пов’язана з боротьбою народів проти соціального та національного гноблення.
Одеса завжди славилася своїм інтернаціоналізмом; наприкінці 19-го та на початку 20-го ст. у місті мешкали та займалися літературною діяльністю видатні представники різних національних літератур: Менделе Мойхер-Сфорім і Шолом-Алейхем, Аветік Ісаакян і Олександр Ширванзаде, Андрій Пумпур і Юргіс Балтрушайтіс.
Латвієць Андрій Пумпур у 1877 році вступив до Одеського юнкерського училища у віці 36 років і в 1878 р. закінчив його.
Саме в Одесі він працював над епічною поемою «Лачплесіс», просякнутою пафосом боротьби за свободу латвійського народу. Відомий також його вірш «До нового 1878 року», який він написав в Одесі.
Юнкерське училище розташовувалося на Французькому та Італійському бульварах і виходило ще на вулицю Маріїнську.
15 вересня 1865 року, згідно з наказом військового міністра від 17 липня того ж року за № 203, було передбачено будівництво військового училища для підготовки нижніх чинів піхоти до офіцерського звання.
Будівництво училища на самому початку Малофонтанської дороги за проєктом архітектора В. Ф. Мааса було завершено наступного року. Ця солідна триповерхова будівля навчального закладу, розрахована на 400 учнів, своїм фасадом простягалася вздовж Італійського бульвару й вражала на той час своїми розмірами.
До училища приймали військовослужбовців та добровольців. Курс навчання тривав два роки, але ті, хто мав атестат про закінчення середнього навчального закладу (7 і 8 класів гімназій та реальних училищ), могли вступити одразу на старший курс.
Навчальний процес був організований на дуже високому рівні. Окрім спеціальних і загальноосвітніх предметів, курсанти навчалися їзді на велосипеді, верховій їзді, музиці, танцям. Навчання в училищі було безкоштовним. Випускникам училища присвоювався чин підпрапорщика.
Одеське юнкерське училище мало свій прапор, від 27 січня 1903 року, а курсанти носили спеціальний нагрудний знак.
У 1878 році майбутній український актор, режисер і театральний діяч Панас Карпович Саксаганський (Тобілевич) вступив до 58-го запасного батальйону. Через два місяці його направили на навчання до Одеського юнкерського училища, яке він закінчив у 1880 році. У своїх мемуарах «Театр і життя», виданих у 1932 році, він писав: «У очікуванні іспитів два тижні я мешкав у Сабанських казармах на Канатній вулиці. Юнкерів приїхало близько двох тисяч, а до школи приймали лише 400 осіб. Без грошей, без засобів до існування, пішов розвантажувати пароплав з вугіллям і заробляв 3 рублі на день. Вдень працював, а ввечері в куточку при димлячій лампі я старанно готувався до іспитів».
У 1909 році Юнкерське училище закінчив Ян Нагурський, поляк за національністю. Саме йому, поручику царської армії, після закінчення авіаційного училища судилося стати першим у світі полярним льотчиком. У 1914 році він наважився літати на літаку «Фарман» над безкрайніми просторами Північного Льодовитого океану в пошуках зниклих експедицій В.А. Русанова на судні «Геркулес», Г.Я. Седова – на звіробійному судні «Св. Фока», Г.Л. Брусилова – на шхуні «Св. Анна».
Після закінчення юнкерського училища Андрію Пумпуру не вдається забезпечити собі хоч якось прийнятне життя в Латвії, і незабаром він, за порадою своїх друзів, разом із загоном добровольців вирушає до Сербії, де бере участь у сербській визвольній війні. Після закінчення війни Пумпур назавжди залишається військовим.
У 1880 році Пумпур у званні штабс-капітана повертається на батьківщину, служить в інтендантстві. За характером своєї служби він багато подорожував: побував у Китаї, плавав у Тихому та Індійському океанах. Мандрівне, важке життя позначилося на його здоров’ї, і він після важкої хвороби помирає у 1902 році.
Часи, коли жив і творив Пумпур, збігаються в історії латвійської літератури з періодом «національного пробудження». Це були 60–80-ті роки 19 століття. У той час колишні латвійські кріпаки та оброчні селяни у порівняно значних обсягах, хоча й за високою ціною, придбавали «свій куточок землі». У Латвії розпочався новий етап економічного та культурного розвитку.
Діячі періоду національного пробудження в Латвії й були тими людьми, які пробуджували в народі національні почуття. Звертаючись до історичного минулого, вони шукали там підтвердження незаперечних прав латвійського народу на самостійне національне існування, що знайшло своє відображення в літературі того періоду. Цей рух завдав першого потужного удару по поширеній німецькими істориками думці, що культура в Латвію прийшла лише разом із ганзейськими купцями, орденом мечоносців та полками німецьких лицарів. Метою діячів періоду національного пробудження було довести, що латвійський народ існував і жив своїм щасливим життям задовго до появи німецьких «просвітителів», що він їх не запрошував і не чекав, і лише після важкої нерівної боротьби був змушений поступитися силі та потрапив під німецьке ярмо, яке тяжіло над ним потім сім століть. У цьому сенсі Андрій Пумпур зі своєю епічною поемою «Лачплесіс» посідає серед них перше місце.
В основу свого твору Пумпур поклав переказ, який він почув у Лієлюмправській волості й який відомий також в інших місцевостях Латвії. Герой переказу – богатир із ведмежими вухами, який здійснює низку надзвичайних подвигів у боротьбі з усілякими темними силами, що закріпачують латвійську землю, але, зрештою, гине в битві з хитрим і підлим чорним лицарем. Ця легенда повторюється в різних варіантах, інколи змінюється й ім’я героя, але по суті він залишається тим самим Лачплесісом, сином ведмедиці, сильним і сміливим народним героєм. Втіливши цю чудову поетичну народну легенду у своєму «Лачплесісі», Пумпур у підзаголовку назвав його народним епосом, відтвореним за народними переказами. Цим підзаголовком Пумпур хотів підкреслити ту думку, що його твір усіма своїми коренями сягає народної творчості, що він лише поєднав воєдино те, що вже існувало в народі. «Лачплесіс» А. Пумпура є глибоко народним – він народний за своїм походженням, він народний і тим, що всією своєю сутністю перегукується з віковими мріями, сподіваннями, думками латвійського народу.
Серед діячів періоду національного пробудження Пумпур був найпалкішим і найяснішим мислителем. Серед представників латвійської демократичної інтелігенції Пумпур одним із перших усвідомив родинний зв’язок свого народу зі слов’янськими народами. Він чітко говорить про це у своїх листах.
У поемі «Лачплесіс» Пумпур яскравими, сповненими ненависті словами засуджує німецьких катів латвійського народу. Саме ці рядки поеми, спрямовані проти колонізаторів, а також уривки, в яких найбільше проявився волелюбний дух поета, були вилучені цензурою та приховані видавцями. У сучасних виданнях поеми відтворені всі раніше вилучені уривки.
Заключні рядки поеми звучать як пророцтво: легендарний Лачплесіс вступив у двобій із ворогом латвійського народу – чорним лицарем. Обидва падають у безодню Даугави. Але народ не вірить, що його герой, який повстав проти німців, загинув. У поемі йдеться про те, що й донині човнярі опівночі бачать двох привидів, що борються, – то Лачплесіс продовжує боротися з чорним лицарем. Вони підступають до обриву й обоє падають у хвилі. Але настане час, як сказано в поемі, коли Лачплесіс втопить ворога у вирі, «і народ тоді підніметься до нових днів, вільних днів». І цей час настав.
Латвійські літературознавці минулого характеризували «Лачплесіс» виключно як зразок романтизму. Більш глибокого змісту поеми вони не хотіли бачити. Це вдалося народному поету Райнісу, який, по-новому озвучивши стару пісню, до кінця розвинув порушену Пумпуром тему у своїй п’єсі «Вогонь і Ніч», показавши все ідейне багатство, приховане у творі поета періоду національного пробудження. Цілком зрозуміло, чому згодом «Лачплесіс» Пумпура вийшов у новому виданні з повним текстом латиською мовою й водночас – у різних перекладах. У цій поемі ще багато років тому пролунали мрії про визволення латвійського народу, прагнення до свободи, до розквіту національної культури – до того, що нині стало реальністю в усіх сенсах.
У цьому році, 22 вересня виповнилося 185 років з дня народження поета.
Анна Божко
