Менський краєзнавчий музей імені В.Ф. Покотила

10/10/2026

Дмитро Калібаба з Ушні: краєзнавець, який пів століття записував Менщину і подарував Мені художню галерею


Тридцять дві статті про кобзарів і лірників Чернігівщини написав Дмитро Калібаба, але укладачі енциклопедій на них не посилаються. Друкував він їх здебільшого в менській районній газеті, а її підшивки зберігаються головним чином у Менській районній бібліотеці. Тож кобзарів Калібаби доводиться шукати в самій Мені.

Народився він 18 червня 1925 року в Ушні, селі над Десною, яке нині входить до Менської громади, у родині сільського фельдшера. Середню школу закінчив у Блистові 1941 року, пережив окупацію, після визволення села був мобілізований і до 1948-го служив у Середній Азії. Повернувшись, учителював в Ушнянській семирічці, 1952 року закінчив Ніжинський педінститут і того ж року надрукував першу статтю з історії Менщини.

З 1959-го вчителював – в Ушні й у Менській середній школі, де з його ініціативи відкрили шкільний музей і почали випускати літературний альманах, потім майже два десятиліття був інспектором шкіл району і директором Менської заочної школи. Дослідниця Н. Салтан нарахувала двісті вісім його одноосібних публікацій: сорок про уродженців Менщини, які воювали в Другу світову, тридцять дві про кобзарів і лірників. Він написав статтю про Мену для «Української радянської енциклопедії», біографічні збірники про діячів Придесення й Чернігівщини, «Нашу рідну Менщину» (2003) і слова «Менського вальсу» на музику Михайла Мишастого.

Картини він роками тримав удома, бо в краєзнавчому музеї не було умов для їх зберігання. 19 вересня 1993 року в Менському міському будинку культури відкрили художню галерею: вісімдесят сім експонатів, першу експозицію Калібаба зробив сам. У 2023 році її фонди налічували понад шістсот предметів. Дмитро Панасович помер у Мені 9 січня 2005 року, а до його вісімдесятиріччя співробітниця районної бібліотеки уклала покажчик його праць «Життя – невтомний пошук». Читайте на сайті: https://go.mmedia.com.ua/R9H5bv

📷 Шановні підписники, якщо у ваших родинних архівах збереглися старі світлини Ушні, Менської школи чи відкриття художньої галереї – надсилайте на наш Telegram-бот: https://t.me/mmedia_addnews_bot

"Місцеві медіа"

08/10/2026

🎭 ЛЕГЕНДИ МЕНЩИНИ: Хава Волович та історія нашого першого лялькового театру

Сьогодні у нашій ретро-рубриці особливе фото, яке дихає історією.
З цього старовинного портрета 1935 року на нас дивиться неймовірно вродлива молода дівчина.
Її звуть Хава Волович. У Мені її пам’ятають багато поколінь, адже саме ця жінка колись подарувала менським дітям справжню казку — створила та очолила місцевий ляльковий театр.
Але за її ніжною усмішкою ховається доля, від якої холоне кров.
📜 Від коректорки в Мені до колючого дроту ГУЛАГу
До війни юна Хава працювала набірницею в типографії, а згодом — літературним коректором у менській газеті «Колгоспний труд».
Вона була прямою та чесною, не боялася говорити правду. Саме за це у страшному 1937 році, коли їй було лише 20 років, систему репресій накрило і її. За звинуваченням в «антирадянській агітації» дівчину засудили до 15 років концтаборів.
Там, у нелюдських умовах лісоповалів та рудників, вона пережила найстрашнішу трагедію — втрату маленької донечки Елеонори, яка померла в табірних яслах.
Здавалося, серце мало розірватися. Але Хаву врятувало мистецтво. Бажаючи зберегти в собі людину, вона почала брати участь у табірній самодіяльності та організувала там перший ляльковий театр.
Ляльки, зшиті з лахміття, рятували душі ув'язнених від повної темряви.
🏡 Повернення до Мени та народження дива.
Лише у 1957 році, після довгих років неволі та заслання, Хава Володимирівна змогла повернутися на рідну Менщину. Вона жила дуже бідно у маленькій хатині, але не зламалася. Вже з 1958 року в нашому місцевому клубі вона створила ляльковий театр, яким керувала багато років.
Вона сама робила ляльок, писала сценарії, репетирувала з дітьми та акторами, вкладаючи в кожну виставу ту доброту й тепло, яких сама була позбавлена за колючим дротом.
Вона хотіла, щоб у менських дітей було щасливе, казкове дитинство.
Хава Волович пішла з життя у 2000 році та похована тут, у Мені, на єврейському кладовищі. Її мемуари про табірне життя сьогодні читають по всьому світу, але для нас вона назавжди залишиться тією світлою жінкою, яка попри всі жахи долі принесла в Мену лялькову казку.
💬 Дорогі земляки!
Хтось із вас або ваших батьків пам'ятає вистави лялькового театру Хави Волович у Менському клубі?
Можливо, ви самі ходили на її гуртки чи бачили її дивовижних ляльок?
Поділіться своїми спогадами у коментарях.
Давайте разом берегти пам'ять про таких великих людей нашої Менщини! 👇
📸 Фото: Архів Хави Волович / Вікіпедія.

02/10/2026

На запрошення Сосницьких музейників в.о. директора Менського краєзнавчого музею Дарина Готенко відвідала важливу та глибоко змістовну зустріч з краєзнавицею та дослідницею Ніною Панченко роботи якої зберігаються і в нашому музеї. Тема зустрічі - це "Паралелі пам'яті від Другої світової до сьогоденні". Цей захід показав, як досвід минулого переплітається з сучасністю, які уроки Другої світової війни ми наздоганяємо сьогодні та чому російсько-українська війна є продовженням багатовікової боротьби за нашу незалежність та право бути собою.

01/10/2026

🇺🇦 СИЛА УКРАЇНИ — У ЇЇ ЗАХИСНИКАХ! 🇺🇦
Сьогодні ми відзначаємо особливі для кожного українця свята — День Українського козацтва та День захисників і захисниць України.
Цей день єднає славне минуле та героїчне сьогодення нашої держави. Від доби українського козацтва до сучасної боротьби за свободу — крізь століття проходить незламний дух українців, їхня мужність, відвага та любов до рідної землі.
Сьогодні ми з глибокою вдячністю схиляємо голови перед тими, хто зі зброєю в руках захищає Україну, хто щодня ризикує власним життям заради миру, свободи та майбутнього нашої держави.
Низький уклін і щира подяка нашим захисникам і захисницям!
Вічна пам’ять і шана Героям, які віддали життя за Україну.
Нехай козацька звитяга, сила духу та незламність українського народу назавжди живуть у наших серцях і передаються наступним поколінням.
💙💛 Слава Україні!
Героям слава!
Слава українським захисникам і захисницям! 🇺🇦

26/09/2026

Михайло Мишастий із Блистови: учитель, чиї записи народних пісень згоріли в пожежі, і який записав їх удруге


Усе, що він збирав понад тридцять років, згоріло за одну ніч. Довоєнні зошити з піснями, мелодіями й приказками знищила пожежа під час окупації. Михайлові Мишастому, вчителеві з Блистови, було тоді за пʼятдесят – і він сів записувати все спочатку. Сьогодні його особовий фонд лежить у Державному архіві Чернігівської області під номером Р-1400.

Народився він 2 (15) листопада 1890 року в Блистові, тоді Сосницького повіту, у козацькій родині. Двокласну сільську школу закінчив 1906-го, а в грудні 1911 року склав іспит у педраді Сосницького чотирикласного міського училища й отримав свідоцтво на звання вчителя початкових училищ – у графі про стан там записано «казак». Атестат зрілості отримав 1916-го, Чернігівський інститут народної освіти закінчив 1930-го, а фізико-математичний факультет Ніжинського педінституту – заочно, у сорок вісім років.

Учителював він у тій самій Блистівській школі, де вчився сам: з 1914 по 1956 рік, сорок два роки хімії, біології й математики. Паралельно з 1919-го вів хоровий гурток у школі та сільському клубі, що містився тоді в церкві Різдва Богородиці. Пісні почав записувати ще школярем: нот не знав, тож мелодію награвав на саморобній балалайці й фіксував власною шифрованою системою, яку вигадав сам. Уже потім опанував ноти й скрипку. Записав увесь блистівський весільний обряд – 145 пісень, поклав їх на ноти й відтворював силами свого хору.

Після пожежі він відновлював зібране до кінця життя. За даними Державного архіву Чернігівської області, це до тисячі пісень різних жанрів, понад триста з них перекладено на ноти, до пʼятисот записано на плівку, а ще до чотирьохсот частівок і понад триста прислівʼїв. Він написав історію свого села, школи, лікарні й колгоспу, а музику «Менського вальсу» – на слова краєзнавця Дмитра Калібаби, який закінчив школу в тій самій Блистові. Помер Михайло Андрійович 1978 року й похований на сільському кладовищі, за кількасот метрів від школи, у якій відпрацював сорок два роки. Читайте на сайті: https://go.mmedia.com.ua/KveFpT

📷 Шановні читачі, якщо у ваших родинних архівах збереглися старі світлини Блистови – школи, клубу, сільського хору, шкільних випусків чи родинних свят – надсилайте їх на наш Telegram-бот: https://t.me/mmedia_addnews_bot. Кожен такий кадр допомагає зберегти памʼять про Менщину.

"Місцеві медіа"

14/09/2026

06/09/2026

Тютюн займав 4-5% посівних площ, а давав майже третину торгового прибутку. Під зернові віддавали до 80% земель. Рослину зобразили на печатці сотні

24/08/2026

Незалежність і воля для українців завжди були основоположними цінностями. Вони спонукали до боротьби і давали силу залишатися собою в часи бездержавності.
Найвищий вияв свободи поневоленого народу – здобуття незалежності для творення власного майбутнього.

Проголошення незалежності 24 серпня 1991 року стало логічним завершенням українського державотворення. Тож, відзначаючи 35-ту річницю ухвалення Акта, вшановуємо всі попередні етапи становлення української державності та акцентуємо на тому, що відбулося саме ВІДНОВЛЕННЯ, а не
лише проголошення незалежності.

13/08/2026

Говорили про історію нашого краю, людей та події, які формували Менщину протягом різних історичних періодів. Разом переглянули музейні експонати, дізналися більше про минуле рідного краю та відкрили для себе нові цікаві факти.

Для нас кожна екскурсія це можливість не просто розповісти історію, а показати її через справжні речі, людські долі та пам’ять, яку зберігають музейні предмети.

12/08/2026

21 квітня 1997 року в Мені народився Олександр Мигуля. Ще змалку він мріяв про небо. Цю мрію йому передав дідусь, який дуже любив авіацію, але сам так і не став льотчиком. Олександр вирішив здійснити його мрію.

Під час повномасштабного вторгнення Олександр здійснив понад 160 бойових вильотів. Виконував завдання з авіаційної підтримки українських військових, завдавав ударів по позиціях російських військ та знищував ворожі цілі. За свою службу був нагороджений орденами «За мужність» ІІІ та ІІ ступенів.

12 серпня 2024 року, під час виконання бойового завдання, капітан Олександр Мигуля загинув. Йому було лише 27 років - він повернувся на землю.. Назавжди.

Олександр залишив по собі не лише бойові вильоти, нагороди та звання. Він залишив приклад людини, яка зуміла перетворити дитячу мрію на справу життя і до останнього виконувала свій обов’язок.

Для Мени Олександр Мигуля назавжди залишиться своїм. Людиною, яка народилася тут, виросла тут і захищала Україну.

Пам’ятаємо.