20/06/2026
У ці червневі дні виповнюється 110 років як Кисилин став одним з головних пунктів Першої світової війни. Впродовж майже двох років він знаходився безпосередньо на лінії фронту через що був дощенту знищений під час боїв між російськими та німецькими арміями.
Протягом 16-19 червня йшли інтенсивні бої за висоти, де розміщувалася ґуральня та фільварок Леонівка (нині там поля на північ від Кисилина). 19-20 червня російських солдат витіснили з Кисилина. Знайшли спогади капітана резерву 74-го піхотного полку Маєра про бої за містечко Кисилин та переправу через Стохід в напрямку Ворончина, Береська, Студинь:
«Я вивів своїх людей із загальної стрілецької лінії, організував підрозділи, переконався, що взводи та групи мають своїх командирів, повідомив роті в кількох словах поставлене завдання і рушив, частково групами, частково повзводно долаючи висоту, повз цвинтар Кисилина на село [містечко]. Все село [містечко] було охоплене полум'ям, мої люди з великими труднощами пробивали собі шлях між палаючими будівлями. Незабаром ми потрапили під кулеметний вогонь з правого флангу, оскільки на південній околиці села ще бився батальйон 79-го полку за захоплення маєтку [Кисилинського палацу]. Командир батальйону, капітан фон Лош, попросив у мене підтримки, і я надав йому в розпорядження один взвод під командуванням лейтенанта Круга та один кулемет. З двома іншими взводами я просувався селом [містечком], поки не розгледів вихід до переправи через Стохід. Звідси я відправив унтер-офіцера [сержанта] Аппеля з його групою як охорону та для розвідки місцевості попереду. Вже через 10 хвилин я отримав від нього повідомлення, що наближається російський батальйон, прикритий сильною козацькою кавалерією, від Забари [неіснуюча нині колонія на схід від Кисилина] до переправи через Стохід. Після цього я негайно зайняв північну околицю села [містечка], встановив другий кулемет на позицію і відкрив прицільний вогонь по колонах, що марширували на відстані 800 метрів. Росіяни розбіглися в різні боки й зайняли підготовлену позицію на протилежному березі переправи через Стохід. За 200 метрів від краю села [містечка] ліворуч від дороги до переправи через Стохід тягнувся витягнутий ліс, який хоч і приховував видимість на територію Стоходу, але на його краю був природний, сухий рів, який можна було розбудувати. Я зажадав від 79-х полку повернути мій перший взвод і зайняв одним взводом ділянку праворуч від дороги, а двома взводами узлісся ліворуч від дороги. Оскільки лівий фланг не був прикритий і тому наражався на ризик обходу, я попросив у командира батальйону ще одну роту для подовження лівого флангу. Через годину з'явилася 8-ма рота під командуванням лейтенанта фон Лімбурга та окопалася на лівому фланзі. Місцевість праворуч від дороги патрулі схарактеризувати як про болотисту і непрохідну. Однак у вечірні години з'ясувалося, що російські патрулі все-таки перетнули цю місцевість завдяки кращому знанню орієнтирів і взяли в полон посильного в нашому тилу. Після мого повідомлення 5-та рота під командуванням капітана резерву Роденберга пізньої години отримала наказ забезпечити мій правий фланг, розмістившись уступом справа позаду. Однак причиною для серйозного занепокоєння для мене залишався лівий фланг. Нібито ліворуч від нас мав знаходитися батальйон 78-го полку. Попри кілька відправлених патрулів, встановити зв'язок з правим флангом цих військ було неможливо. З активності перед нашим фронтом неважко було здогадатися, що ворог планує атаку. Я очікував її на світанку, відправив про це повідомлення в полк і, окрім великої кількості боєприпасів, отримав ще піввзводу саперів, який також був задіяний на лівому фланзі. Протягом ночі я постійно виставляв завісу з надійних і перевірених унтер-офіцерів [сержантів] та рядових приблизно за 40 метрів перед нашими позиціями, щоб бути захищеним від будь-яких несподіванок. О 4:00 ранку я ще раз пройшовся стрілецькою лінією і закликав людей до максимальної пильності та холоднокровності. Адже те, що на нас чекає важкий бій, не підлягало жодному сумніву. Я щойно повернувся у свій окоп, як на світанку почалася російська атака. Як блискавка, наша передова стрілецька завіса відступила на позицію, і тепер ми зустріли ворога влучним вогнем. Проте російська атака невпинно здійснювалася великими силами. Після коротких пауз, спричинених важкими втратами, накочувалися все нові й нові хвилі атаки. Мої кулемети були встановлені на виходах з двох просік, які росіяни змушені були перетинати під час наступу. Один кулемет безпосередньо біля мене обслуговував унтер-офіцер [сержант] Аппель, який зі стоїчним спокоєм прострілював просіку і валив численних росіян. Коли зійшло сонце, до справи долучилася і російська артилерія. Але вона була погано поінформована про наші позиції, всі снаряди лягали за 70—100 метрів позаду нашої лінії. Так минала година за годиною, мої люди мужньо трималися. Близько 10:00 ранку надійшли перші повідомлення про початок нестачі боєприпасів. Я наказав максимально економити набої та спробував надіслати в полк повідомлення з благаннями про боєприпаси та артилерійську підтримку, на жаль, перші спроби були марними. Кілька посильних отримали важкі поранення або загинули, серед них і резервіст Фрідель. Єфрейтору Фішеру (пізніше лейтенант, тепер вчитель у Штюрені біля Бассума) вдалося прорватися, але доставлення боєприпасів було неможливим через російський вогонь. Тепер почали надходити серйозні повідомлення від лейтенанта фон Лімбурга про ситуацію на лівому фланзі: «Лейтенант фон Обстфельдер загинув, росіяни обходять нас, я мушу відвести лівий фланг, у нас більше немає боєприпасів, росіяни лежать 80 метрів перед нами у щільних рядах, готові до штурму». Мужній віце-фельдфебель [старшина?] 8-ї роти, який мав сильну кровотечу на шиї, підповз до мене і зголосився пробратися в тил і повідомити артилерію про нашу біду та про розташування обох позицій. І йому це вдалося. Вже через добрі пів години просвистіли наші перші міни в щільно зайняте росіянами кукурудзяне поле перед лівим флангом. Далі був прицільний швидкий вогонь обох батарей 26-го полку під командуванням капітана Фрайгерра фон Путткамера. Це принесло нам полегшення. З диким виттям росіяни кинулися навтьоки й тепер знову змушені були відступати тими ж просіками, які вже стали для них згубними під час наступу. Ще годину тривав відступ росіян, потім перед нашим фронтом стало тихо. Паралізуюча втома охопила моїх хоробрих людей під палючим сонцем, і незабаром неподалік від мене пролунали безсумнівні звуки, що свідчили про те, що війська «перейшли до відпочинку». Але для цього було ще зарано. Я підняв найближчі групи та наказав переслідувати. Перед нашою лінією ми знайшли двох росіян, які не встигли приєднатися до своїх. З широкою усмішкою і піднятими руками вони вийшли нам назустріч і були відправлені в тил. Сильна атака цілої російської бригади була відбита, але наше завдання ще не було виконано. Переправа через Стохід також мала бути захоплена. Тепер я спрямував власну роту ліворуч і праворуч від дороги, яка спочатку поступово піднімалася, а потім спускалася до переправи через Стохід, в атаку. Пагорб був швидко досягнутий, хоча російська артилерія тепер спрямувала свій вогонь на нас. Щоб бути готовим до будь-якої контратаки, я наказав спочатку закріпитися на пагорбі з трьома окопами, розташованими один за одним. Можливість форсувати переправу через Стохід з моїми слабкими силами перед обличчям сильної переваги росіян здавалася мені від самого початку мізерною. Але спробу потрібно було зробити. Лейтенант Леготт отримав наказ з 2 групами в окопах по обидва боки дороги просуватися до переправи, перейти її та окопатися на іншому березі. Обидві групи виконали своє завдання з великою майстерністю, вони непоміченими дійшли в окопах до мосту. Але в той момент, коли вони там стали видимими, розпочався такий пекельний обстріл мосту, що лише швидкий відступ врятував невеликий загін від повного знищення. Тому я відмовився від другої спроби; не слід намагатися примусити до неможливого. Серед моїх людей панувала горда радість з приводу успіху дня. Втрати росіян були дуже важкими, перед 7-ю та 8-ю ротами наступного дня було поховано понад 300 росіян. О 10:00 вечора прибув лейтенант резерву Апфельд і змінив мене на посаді командира 7-ї роти. Тому що я сам мусив перейняти командування 1-м батальйоном 74-го полку замість важкопораненого майора фон дер Гейде. 6-та рота залишилася в Кисилині як батальйонний резерв і окопалася там поблизу штабу батальйону. Від важкої російської міни тут загинув лейтенант Геріх, командир 6-ї роти. У нашвидкуруч спорудженому бліндажі біля дерев'яного будинку. Поруч з ним офіцер роти, лейтенант резерву Ріппольд, який 19 червня зі зневагою до смерті та великою відвагою вів штурмові хвилі вперед. Він був викинутий назовні й отримав лише легкі поранення. Через місяць він був настільки важко поранений, що йому довелося ампутувати руку»
На фото панорама зроблена в Твердинях в напрямку Леонівки. Зліва видно твердинський вітряк та сільський цвинтар
