Аптека-музей 1728

Directions Website

Аптека-музей 1728 У 1728 році свої двері відкрила перша приватна аптека в Україні.

24 серпня – це особливий день для кожного українця – День Незалежності. У 1991 році Верховна Рада Української РСР прогол...
24/08/2026

24 серпня – це особливий день для кожного українця – День Незалежності. У 1991 році Верховна Рада Української РСР проголосила незалежність України та створення самостійної української держави. Сьогодні, 24 серпня 2026 року ми відзначаємо 35-ту річницю ухвалення акта, тому згадаємо як це було:

Універсали І, ІІ, ІІІ, ІV. (Фото 2, 3 - Перший президент України, Універсал IV)

~ 17 березня 1917 року в Києві громадські та політичні сили створили
Українську Центральну Раду, яка поступово перетворилася на парламент
Української Народної Республіки.

~ 23 червня того ж року Центральна Рада першим Універсалом проголосила
автономію України та закликала створювати українські органи влади на місцях, а

~ 28 червня сформувала Генеральний Секретаріат – перший український уряд.
Події в Москві та Петрограді – Жовтневий переворот, повалення
Тимчасового уряду, формування Ради народних комісарів – принесли
більшовицьку загрозу для України. Це підштовхнуло Центральну Раду до
ухвалення 20 листопада 1917 року ІІІ Універсалу, яким вона проголосила
Українську Народну Республіку.
Тим часом більшовики прагнули встановити контроль над Україною та
розглядали Центральну Раду як серйозного конкурента у боротьбі.

~ 17 грудня Рада народних комісарів висунула ультиматум: дозволити
переміщення більшовицьких військ із фронту на Дон і взагалі відмовитися від
утворення Українського фронту. Українці відхилили вимоги та звинуватили
Петроград у розпалюванні ворожнечі. Раднарком тоді оголосив, що вважає
Центральну Раду “в стані відкритої війни проти совєтської влади в Росії і на
Україні”.

Незалежність 1939-го. Акт Злуки. (Фото 4, 5 - Вагон потягу, де підписали акт. Акт Злуки.)

Після Першої світової війни територія Закарпаття увійшла до складу
Чехословаччини. У жовтні 1938-го року було проголошено автономію
Карпатської України зі столицею в Ужгороді, де постав свій уряд.

~ 15 березня 1939 року Карпатська Україна на засіданні Сойму Карпатської України
проголосували за незалежність, визначили форму державного утворення –
республіка на чолі із президентом, обраним Соймом.
Державною мовою Карпатської України проголошувалася українська.
Державним прапором затвердили національний синьо-жовтий прапор, а гербом –
сполучення крайового герба (червоний ведмідь й чотири сині та три жовті смуги)
з національним (тризуб Володимира Великого з хрестом на середньому зубі).
Державним гімном оголосили національний гімн «Ще не вмерла Україна».
Президентом новоствореної української держави обрали Августина Волошина.
У день проголошення незалежності Карпатської України (15 березня 1939-го)
з мовчазної згоди Гітлера на край напала Угорщина. На захист землі від окупантів
стала Карпатська Січ.

~ 18 березня ворог захопив майже всю Карпатську Україну. Осередок української державності був знищений, однак українці на Закарпатті першими у міжвоєнній Європі чинили збройний опір союзникам Німеччини.

Проголошення Незалежності України 1991 року. (Фото 6 - занесення українського прапору в зал засідання Верховної Ради України.)

В умовах політичних реформ у СРСР – лібералізації суспільного життя – у
березні 1990 року відбулися вибори до Верховної Ради УРСР і місцевих
рад. Значного успіху на цих виборах досяг Демократичний блок. Опозиційним до
комуністичного керівництва силам вдалося провести своїх представників і до
місцевих рад. Таким чином, за підсумками виборів 1990 року Україна вперше
отримала бодай частково демократично обраний парламент і місцеві ради. Ідея
незалежності України зазвучала в стінах законодавчого органу на повний голос.

~ 16 липня 1990 року її оформлено в перший законодавчий акт – Декларацію про
державний суверенітет України.
Спроба у Москві 19 серпня 1991 року “оновити” СРСР у сталінських
традиціях стала поштовхом до розгортання національно-демократичного руху за
незалежність у більшості республік СРСР. Українці збиралися на масові мітинги з
вимогою виходу зі складу СРСР.

~ 24 серпня 1991 року на позачерговому засіданні Верховна Рада УРСР
ухвалила Акт проголошення незалежності України, зазначивши в ньому, що
продовжується тисячолітня традиція державотворення в Україні, яка має право на
самовизначення, передбачене Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими
документами.

~ 1 грудня 1991 року на Всеукраїнському референдумі українці підтвердили
прагнення жити в незалежній державі, зробивши її незворотнім фактом історії.
90,32 % виборців ствердно відповіли на питання в бюлетені “Чи підтверджуєте Ви
Акт проголошення незалежності України?” У Кримській АРСР ідею незалежності
України підтримали 54,19 % виборців, у Донецькій області – 83,90 % і 83,86 % – у
Луганській. Референдум засвідчив, що джерелом української державності є воля
народу, він став запобіжником щодо спроб реанімації СРСР у формі Договору про
Союз суверенних держав.

2022 — рік незламності. (Фото 7 - обличчя сучасної війни.)

За один рік українці пережили те, що важко було уявити ще напередодні повномасштабного вторгнення.

~ 24 лютого — початок повномасштабної війни.

~ Березень–квітень — оборона Києва та звільнення північних областей.

~ Квітень–травень — героїчна оборона Маріуполя та «Азовсталі».

~ 13–14 квітня — знищення російського крейсера «Москва».

~ 23 червня — Україна отримала статус кандидата на вступ до ЄС.

~ 30 червня — звільнення острова Зміїний.

~ 6 вересня — початок масштабного контрнаступу на Харківщині.

~ 11 вересня — звільнення значної частини Харківської області.

~ 11 листопада — звільнення Херсона.

Ці дати стали частиною новітньої історії України. 2022 рік показав усьому світові, що незалежність — це не лише слова в документах.

"Незалежність — це готовність захищати свою землю, свою свободу, свою державу та своє майбутнє."

Україна вистояла.

Україна продовжила боротьбу.

І український народ ще раз довів, що свобода для нього — не просто слово, а цінність, за яку готові боротися покоління.

Слава Україні!
Слава Збройним Силам України!
Вічна пам'ять усім, хто віддав життя за Україну.

Ми ковтаємо отруту, щоб не згнити заживо. Який дивовижний, майже карикатурний жарт природи: нестабільний метал натрій, з...
19/08/2026

Ми ковтаємо отруту, щоб не згнити заживо. Який дивовижний, майже карикатурний жарт природи: нестабільний метал натрій, здатний вибухнути від найменшої краплі вологи, поєднується із задушливим, смертоносним газом хлором, утворюючи білі кристали, які ми безтурботно сиплемо у свої тарілки. Без цієї дрібки мінералу наші клітини зневоднилися б і загинули, адже людське тіло невпинно втрачає сіль із потом, слізьми та сечею. Стародавні народи відчували цю біологічну залежність на рівні підсвідомого жаху. Вони не знали формул, але розуміли: без солі немає життя, немає збереження, немає вічності. Єгиптяни засипали тіла своїх померлих фараонів сухим натроном — сумішшю природних солей натрію з пустельних озер Ваді-ель-Натрун, щоб витягнути з плоті всю вологу і подарувати їй ілюзію безсмертя, тоді як бідняки змирилися з тим, що їх консервували звичайною кухонною сіллю. Тріумф солі над тліном.

Сіль панувала в античному Середземномор’ї із деспотичною безжальністю. Стародавній світ був ареною хронічної боротьби за соляні промисли, де військові кампанії чи державні перевороти часто зводилися до простого питання: хто збиратиме мито з соляних озер.

У Римі право на сіль вважалося базовим демократичним завоюванням, яке патриції мусили гарантувати плебеям, щоб уникнути бунтів. Коли ціни на сіль ставали занадто високими, держава без вагань забирала приватні промисли під свій повний контроль, як це сталося ще у 506 році до нашої ери з першими солеварнями в Остії, заснованими четвертим римським царем Анком Марцієм біля гирла Тибру. Пізніше, під час виснажливих Пунічних воєн проти Карфагена, римський сенат виявив, що монополія на сіль є ідеальним фінансовим інструментом для фінансування легіонів. Народний трибун Марк Лівій вигадав складну систему прогресивного оподаткування солі, де ціна кристалів зростала пропорційно відстані від узбережжя, за що отримав хлістке, іронічне прізвисько «Салінатор» — тобто Солільник. Сіль буквально фінансувала створення імперії. Навіть саме слово «зарплата» — латинське salarium — походить від грошової допомоги, яку видавали римським солдатам спеціально для купівлі солі, а латинський корінь sal згодом перетворився на французьке solde, давши світові слово «солдат» — тобто той, хто б’ється за солону платню.

Римляни, чия пристрасть до завоювань межувала з патологією, помічали сіль у всьому. Вони називали закоханого чоловіка salax — тобто тим, хто перебуває в солоному, збудженому стані; саме звідси бере початок сучасне хлістке слово «salacious», що означає хтиву непристойність (можливо, й наш вираз «солоний жарт» має з цим дещо спільне). Сіль збуджувала й апетит, й фантазію. Римські кухарі солили свіжу зелень, щоб нейтралізувати природну гіркоту рослин, створивши кулінарний шедевр, який ми й досі називаємо «салатом» — від латинського salata, що означає просто «солоне». Навіть найдорожче вино вони без вагань псували солоною добавкою, дефрутумом, намагаючись уберегти напій від швидкого скисання в амфорах без корків. Катон радив перевіряти міцність засолювального розсолу за допомогою яйця або висушеного анчоуса: якщо вони спливали на поверхню, концентрація вважалася ідеальною для консервації. Цей емпіричний тест з яйцем досі живе у селянських господарствах Середземномор’я — вперта незмінність побутових технологій.

Античні методи видобутку солі вражали своїм технологічним різноманіттям та географією. Найпростішим і найдавнішим способом, який Пліній Старший називав «штучним», було випаровування морської води під палючим літнім сонцем у прибережних лагунах або спеціально виритих мілководних басейнах — солончаках, або салінах. Пліній згадує, як улітку Тарентське озеро перетворювалося на суцільну соляну ковдру, де сіль вигрібали від берегів до самого центру. Так само працювали гігантські римські солончаки в озері Маккарезе на правому березі Тибру, відомі з написів як campus salinarum romanarum. Тут сотні рабів та вільних робітників, яких написи називають saccarii salarii — носіями соляних мішків, згрібали білі пагорби під наглядом державних управителів, conductores salinarum.

На іншому кінці імперії, в іспанській Галіції, солевари в О-Ареал використовували для захисту від раптових припливів і брудного мулу захисну дамбу з порожніх амфор, наповнених камінням і глиною, яка водночас служила шлюзом для дозованого впуску чистої морської води у випарні резервуари.

У холодніших та вологіших північних регіонах Європи, де сонце рідко буває лагідним, кельти та германці використовували зовсім інші, вогняні технології. Вони зливали концентровану ропу у грубі керамічні посудини прямокутної чи конічної форми — брикетаж — і випарювали воду на відкритих багаттях. Коли вода википала, глиняний горщик просто розбивали, отримуючи міцну, зручну для транспортування соляну голову. Пагорби з мільярдів таких битих черепків досі височіють уздовж європейських берегів від Ла-Маншу до Чорного моря. Пліній із подивом записував, що в Галії та Німеччині варвари просто лили солону воду на палаючі дубові чи соснові колоди, згрібаючи кристали разом із деревним попелом. А в Умбрії селяни спалювали прибережний очерет і рогозу, кидали попіл у воду, кип’ятили суміш — і після охолодження отримували сірувату, але цілком їстівну сіль.

Для видобутку кам’яної солі (sal nativus) вимагалися надлюдські зусилля. В іспанській Кардоні посеред Каталонії височіє ціла соляна гора, де чисту сіль видобували ще з неоліту. Археологи знаходили там сокири з твердого чорного каменю, якими прадавні гірники довбали міцні солоні стіни. Проте існував і хитріший, менш виснажливий спосіб, відкритий у Карпатах: за допомогою дерев’яних жолобів прісну воду з гірських струмків спрямовували прямо на соляні скелі. Вода повільно розчиняла камінь, утворюючи глибокі вимоїни, з яких робітники легко виламували великі шматки чистої солі, не витрачаючи сил на роботу важкими залізними чи бронзовими кайла. Ці шматки розчиняли у спеціальних ємностях і варили, отримуючи білосніжну, дефіцитну сіль для шляхетних столів.

Підземне життя античних шахтарів було коротким і страшним. У соляних копальнях Гальштату та Галлейну в австрійських Альпах, де кельти збудували справжню підземну індустрію, раби та вільні общинники працювали в суцільній темряві. Вони спускалися на глибину у сотні метрів по крутих дерев'яних сходах, збитих з ялиці та ялини ще у XIII столітті до нашої ери. Шахтарі носили важкі шкіряні мішки з сіллю на спинах, освітлюючи собі шлях смолоскипами із соснових трісок, зв'язаних разом і густо вмочених у смолу. Гірники часто гинули під раптовими обвалами, коли зсуви стін моментально ховали їх живцем у солоних могилах. Там сіль надійно консервувала їхні тіла. У 1573 році здивовані гірники з Галлейну викопали з глибини шахти чудово збережене тіло стародавнього кельтського шахтаря з кайлом у руках — його шкіра була сухою, жовтою і твердою, мов солона тріска, а одяг з яскравої вовняної тканини у червону клітинку зберіг свої первинні кольори. Консерваційні властивості солі виявилися сильнішими за час.

Антична торгівля сіллю була невіддільна від торгівлі солоними делікатесами. Транспортувати чисту сіль було занадто дорого через її велику вагу, тому купці воліли додавати вартість товарам, консервуючи рибу, м’ясо та овочі. Солона риба стала однією з основ середземноморської торгівлі. Знаменитий грецький лікар Гален у II столітті нашої ери захоплено описував галасливі римські порти, забиті кораблями, що везли солоного тунця із Сардинії та Гадеса, жирну сардину з єгипетських берегів та солону султанку з далекого Понту Евксинського. Біля кожного рибальського промислу виникали колосальні промислові зони, які виробляли не лише солону рибу (salsamentum), але й смердючу, проте неймовірно популярну приправу — соус гарум, або ліквамен.

Гарум був справжньою кулінарною зіркою імперії, античним замінником соєвого соусу (або, навіть точніше, в’єтнамського ниок-мама). Його виробництво було тріумфом утилізації відходів. Купці згрібали нутрощі риб, зябра, голови, хвости та дрібну рибку на кшталт анчоусів чи сардин, укладали їх у великі глиняні чани, пересипаючи товстими шарами солі, і залишали гнити під палючим сонцем протягом кількох місяців. Сіль надійно стримувала процес гниття плоті, дозволяючи ферментам риб’ячих шлунків повільно розчиняти білки до стану рідкого золотистого соусу. Проціджену рідину розливали в амфори, а осад, що залишався на дні, продавали біднякам як дешеву пасту — аллек. Багаті римляни купували елітні сорти соусу, такі як іспанський garum sociorum, що виготовлявся виключно зі свіжої скумбрії. Збереглися навіть записи про продаж спеціального кошерного гаруму (garum castimoniale), сертифікованого рабинами для єврейської громади Риму, оскільки цей соус готували виключно з риби, що мала луску.

Часом узбережжя Римської імперії пахло жахливо. Задушливий потік бромідів від фабрик пурпурової фарби, де тисячами засолювали прибережних молюсків-мурексів для видобутку королівського барвника, змішувався зі смородом риб’ячих нутрощів, що ферментували у чанах для гаруму. Пліній описував виснажливий процес виробництва пурпури: у великих мурексів акуратно витягували крихітну білу вену з краплею дорогоцінної рідини, а дрібних равликів просто чавили разом із мушлями, засипали великою кількістю солі (близько пів кілограму на кожні 50 кілограмів маси) і варили в свинцевих казанах протягом дев’яти днів, періодично знімаючи піну. Цей брудний, смердючий бізнес приносив купцям Тира та Карфагена казкові прибутки, роблячи пурпуровий одяг символом найвищої влади. Лише через дві тисячі років, у 1826 році, французький аптекар Антуан Жером Балар виявить, що цей специфічний сморід римських солончаків та пурпурних майстерень походив від бромідів — тобто від солей брому — слово «бром» означає просто «сморід».

Сіль була також важливим інструментом соціальної диференціації. Поки плебеї задовольнялися сірою, брудною сіллю з домішками піску та глини, на столах патриціїв красувалися витончені срібні солонки, наповнені білосніжною випарною сіллю. Відсутність солонки на столі під час бенкету вважалася смертельною образою та ознакою ворожих намірів господаря. Коли у V столітті Західна Римська імперія остаточно впала під ударами варварів, велична соляна інфраструктура Середземномор’я моментально розпалася. Дороги заросли травою, саліни замулилися, а виробництво гаруму зникло, поступившись місцем простій селянській їжі. У VI столітті галльський лікар Антімус із полегшенням писав, що кулінарія нарешті очистилася від смердючого риб’ячого соусу, а свинячу печеню тепер просто змащують пір’їною, умоченою у чисту солону ропу. Sic transit gloria mundi.

---

Joe Schwarcz (2019), A Grain of Salt. The Science and Pseudoscience of What We Eat
Anthony Harding (2021), Salt: White Gold in Early Europe
Jenny Linford (2018), The Seven Culinary Wonders of the World: A History of Honey, Salt, Chile, Pork, Rice, Cacao, and Tomato
Mark Kurlansky (2002), Salt: A World History

17/08/2026

Щиро дякуємо Hannas.charmed.house за неймовірне відео-знайомство з нашим музеєм! 💫
Вам вдалося так тонко й затишно передати атмосферу нашого простору. Дивитися на знайомі зали вашими очима — справжнє задоволення!
З нетерпінням чекаємо на нові зустрічі. Наші двері завжди відчинені для вас! 🏛️✨

Підтримати відео авторки можна за посиланням: https://www.instagram.com/reel/Dbx2gbZIfzV/?igsh=NzQxeTJscm5xYjVj&igsi=NzQxeTJscm5xYjVj

Ми вважаємо, що інклюзивність у закладах культури – це надважливо у наш час. Важливо розуміти, що інвалідність це не вир...
17/08/2026

Ми вважаємо, що інклюзивність у закладах культури – це надважливо у наш час. Важливо розуміти, що інвалідність це не вирок і люди з нею мають право на повноцінне життя, культурне в тому числі.

Ми також притримуємося цієї думки, саме тому 13 серпня наша співробітниця Олександра Моржевська прийняла участь у круглому столі «Культура та інклюзія: виклики, рішення, перспективи» від Благодійний фонд Карітас Київ. Хочемо поділитися враженнями від цієї чутливої зустрічі та окремо подякувати Інклюзивному театру “Райдуга” за неперевершенну виставу.

#Інклюзивність #АптекаМузей #БлагодійнийФондКарітас #Музей

Сік деревія на руках притягує риб. Це цілком серйозне твердження Альберта Великого, який ще у XIII столітті в своїй «Кни...
17/08/2026

Сік деревія на руках притягує риб. Це цілком серйозне твердження Альберта Великого, який ще у XIII столітті в своїй «Книзі таємниць» записав, що людські руки, змащені соком цієї рослини і занурені в річку, діють на рибу як магніт. Деревій звичайний, тисячолисник, Achillea millefolium був поряд з людьми з давніх давен і зараз продовжує переможно колонізувати наші заасфальтовані міста.

Висота цього стійкого багаторічника — від 8 до 70 сантиметрів, іноді до метра. Стебла густо вкриті м'якими волосками. Кореневища невпинно формують щільні, переплетені килимки під землею, хоча самі надземні пагони живуть зовсім недовго. Коли ви розтираєте в пальцях його вузькі, багаторозсічені, схожі на папороть листки, миттєво вивільняється сильний, гострий, майже агресивний запах. Квітки надзвичайно дрібні, щільно зібрані у пласкі, щиткоподібні верхівкові суцвіття, колір яких варіюється від сліпучо білого до блідо-рожевого чи навіть багряного. На кожній квітці є жовті пиляки, які, однак, дуже швидко стають коричневими, через що зрілі суцвіття завжди виглядають брудними та неохайними. Абсолютно ідеальне нехлюйство. Воно чітко відображає сувору реальність життя на відкритих, сухих луках, вздовж залізничних насипів та на засмічених пустирях, де ця рослина почувається беззаперечним господарем.

Світ називає її по-різному, і кожна нова назва несе в собі відбиток абсурду людської історії. Англійці називали її «смертельною квіткою», «диявольською кропивою», «поганою іграшкою для чоловіків» та «зміїною травою». Англосакси знали її під грубим словом «gearwe». Старовинна химерна назва з графства Сомерсет – «гусячий язик» (Goose-tongue) – виникла через дрібні жорсткі шипи по краях листя, що нагадують язик гусака. Французи ж, навпаки, грайливо охрестили рослину "sourcil de Vénus" – бровою Венери, вбачаючи в її густому, вузькому та злегка хвилястому листі ідеальну жіночу естетику. Вони також століттями називають його «herbe-au-charpentier» (травою теслярів), що прямо вказує на його безперечні лікувальні властивості при глибоких порізах та важких побутових травмах. В ісламській традиційній медицині деревій гордо відомий під екзотичними іменами Біранджаасіф, Гомадар та Хузамбіл — скажіть це комусь.

Насіння деревію крихітне, близько одного міліметра в діаметрі, жовтувато-сірого кольору, воно легко розноситься вітром і чіпко прилипає до підошв нашого взуття, що дозволяє йому подорожувати світовими мегаполісами. Вівці просто обожнюють листя і квіти деревію, жадібно обриваючи їх і залишаючи в землі лише жорсткі, несмачні стебла. Оскільки на сучасних міських вулицях вівці не пасуться, ці рослини розростаються без жодних природних перешкод. Птахи постійно збирають його м'яке листя для вистилання своїх гнізд, додаючи природного антисептичного комфорту своїм оселям. Тисячі комах та нічних метеликів харчуються його солодким нектаром і пилком. Однак приквітки, що розташовані безпосередньо під квітковими головками, містять дуже їдкий сік, огидний для комах, який відлякує їх від прокушування нектарників знизу.

Латинська назва роду походить від імені легендарного воїна Ахілла. Римський ерудит Пліній Старший у своїй монументальній праці "Naturalis Historia" та грецький лікар Діоскорид у трактаті "De materia medica" ще в античні часи детально свідчили про використання таких рослин для лікування складних ран. У фольклорі та стародавніх міфах стверджується, що мудрий кентавр Хірон навчив Ахілла таємним властивостям цієї рослини, щоб той міг зробити потужну лікувальну мазь для зцілення своїх воїнів-мірмідонян, які зазнавали важких поранень під час довгої облоги Трої. Існує й інша, більш метафорична легенда: Ахілл зіскріб іржу зі свого бойового списа, і саме з цієї іржі виріс перший деревій. Староанглійський «Гербарій», медичний текст раннього середньовіччя, зазначає, що лорд Ахілл особисто вилікував цією травою людину на ім'я Телефос, а також зцілював усіх тих, хто був небезпечно поранений залізною зброєю.

Ця рослина – herba militaris, справжня військова трава. Вона блискавично зупиняє кровотечі.
Деревій століттями широко використовувався для екстреного лікування свіжих ран, як кровозупинна мазь або припарка. У тому ж староанглійському «Гербарії» є детальний рецепт: якщо рана завдана чимось залізним, слід розтовкти суцвіття деревію у свинячому салі та щедро намазати на рану для очищення. Якщо ж рана охолола і втратила чутливість, рослину радили дрібно потовкти, змішати з вершковим маслом і покласти на тіло. У нас женці просто розжовували квіти та листя, щоб накладати на порізи від серпа. Для лікування небезпечних пухлин деревій також товкли у свіжому вершковому маслі. Жування сирих коренів натщесерце рятувало солдатів і селян від нестерпного зубного болю. Від утрудненого сечовипускання надійно допомагав сік рослини, змішаний з оцтом. Британські ботаніки минулого прямо називали деревій «носовою кровотечею» (nosebleed), а французи використовували аналогічну назву "saigne-nez". Знаменитий англійський травник сімнадцятого століття Ніколас Калпепер писав, що подрібнене листя, обережно засунуте в ніс, швидко зупиняє кровотечу. Вдихання сухого листя як нюхального тютюну також лікувало стійкий головний біль.

Складна ефірна олія деревія містить хамазулен, який має потужну протизапальну та антиалергічну дію. Рослина також надзвичайно багата на сесквітерпенові лактони (гіркі та тонізуючі речовини), алкалоїд ахілеїн, різноманітні тритерпени, саліцилову кислоту, кумарини та флавоноїди. Саме ахілеїн здатний ефективно зупиняти внутрішні та зовнішні кровотечі, діючи як бездоганний природний коагулянт. Флавоноїди ж діють як надійний спазмолітик. У нещодавньому дослідженні Віденського університету було виявлено, що концентрація флавоноїдів у звичайному чаї з деревію цілком достатня для створення сильного спазмолітичного ефекту в кишечнику, переважно за рахунок прямого блокування кальцієвого струму. Дослідники з Університету Іллінойсу в Чикаго продемонстрували, що метанольний екстракт деревію є активним проти 15 штамів Helicobacter pylori — бактерії, що викликає виразку шлунка. Деревій навіть містить специфічні протипухлинні сполуки. Корінні американці широко використовували його: від лікування складних респіраторних захворювань та зубного болю до опіків і розтягнень. Оскільки активні компоненти холін і ахілеїн вважаються потужними ліпотропними та потогінними засобами, траву застосовували навіть для інтенсивного лікування інфекційного гепатиту. У Франції та інших європейських країнах деревій століттями використовувався як засіб від різноманітних респіраторних захворювань; він ефективний проти сезонної сінної лихоманки, а також лікує застуду та грип. Крім того, ця універсальна рослина активно знижує артеріальний тиск, значно покращує венозний кровообіг і діє як тонізуючий засіб при варикозному розширенні вен.

Але ця досконала хімія має свою темну сторону. Деревій має виражений антисперматогенний ефект. Рослина також агресивно стимулює менструацію і діє як природний абортивний засіб, тому вагітним жінкам суворо заборонено вживати її ефірну олію чи міцні відвари. Надмірно великі дози деревію можуть викликати сильне запаморочення та головний біль, а його токсичні компоненти при тривалому зовнішньому чи внутрішньому застосуванні здатні спровокувати фотосенсибілізацію шкіри та важкий контактний дерматит.

Фольклор наділив деревій неймовірними, сюрреалістичними функціями. Літні жінки на віддалених вітрами Оркнейських островах традиційно вірили, що гарячий чай з деревію («milfoil tea») надійно розганяє чорну меланхолію. Стародавні друїди робили з нього священні амулети для захисту своїх домівок від злих демонічних сил. Щоб у немовляти випадково не вкрали душу, дрібні гілочки рослини обов'язково прив'язували до дерев'яної колиски. Вважалося, що якщо довго тримати свіже листя деревію безпосередньо над очима, можна отримати дар ясновидіння. Якщо ж покласти його в маленьке саше, він магічним чином приваблює вірних друзів та далеких родичів, а також гарантує, що романтичне кохання протриває безхмарно щонайменше сім довгих років.

У кулінарії деревій також має свою бурхливу, хоча й менш містичну історію.
Молоде листя напрочуд солодкувате, але з пікантною гірчинкою, ідеально підходить для свіжих весняних салатів, гарячих супів або для приготування як звичайний шпинат. Жителі гірських районів поблизу Ніцци традиційно готували з нього вітамінні салати в суміші з іншими дикими травами. Якщо ви повністю спалите листя деревію, отриманий попіл стане цілком пристойним рослинним замінником солі. Квіти мають сильний, характерний аромат, і ними можна сміливо приправляти десерти та різні тонізуючі напої.

Але найбільший історичний тріумф деревію – це традиційне пивоваріння. У ранньому середньовіччі, до загального поширення хмелю, деревій був одним з ключових і обов'язкових інгредієнтів суміші трав «грюйт» (gruit), яку повсюдно використовували для варіння елю та пива. У Швеції його навіть так і називали прямо – польовий хміль. Карл Лінней у XVIII столітті безапеляційно стверджував, що пиво, зварене з додаванням деревію, п'янить і дурманить розум набагато сильніше, ніж традиційне пиво з хмелем. У XVI столітті в Німеччині насіння деревію кидали у великі дубові бочки, щоб зберегти молоде вино від швидкого псування.

У сучасному саду деревій — це ще й безкоштовний природний цілитель. Посаджений біля хворих чи слабких рослин, він виступає в ролі справжнього «рослинного лікаря», активно стимулюючи їхню загальну опірність хворобам за допомогою специфічних біохімічних кореневих виділень. Його зелене листя є одним із найкращих природних прискорювачів для створення компосту, з якого згодом роблять надзвичайно ефективне рідке добриво та фунгіцид, здатний успішно лікувати несправжню борошнисту росу на інших садових культурах. Його потужні алелопатичні властивості забезпечує безпосередня наявність у тканинах рослини токсичного туйону.

Cадівники всього світу безупинно займаються гібридизацією деревія. Починаючи з 1900-х років завзяті британські селекціонери почали схрещувати дикий Achillea millefolium з іншими потужними видами, зокрема з Achillea filipendulina, високою міцною рослиною, що походить з Кавказу. У 1980-х роках у Німеччині Вільгельм Кікіллус успішно вивів свою знамениту, надзвичайно стійку лінію гібридів "Galaxy Hybrids". Інший відомий німецький селекціонер, Ернст Пагельс, створив сім сортів. Його найкращий, неперевершений гібрид 'Walter Funcke' був названий на честь ландшафтного архітектора, який зазнав суворих переслідувань з боку нацистського режиму, але згодом зумів вижити і став провідним ландшафтним дизайнером у комуністичній Східній Німеччині. Сучасні яскраві гібриди особливо цінуються флористами за те, що вони дуже довго стоять у вазі, а коли вмирають – їхні яскраві кольори вицвітають неймовірно граціозно та красиво.

Рослина, яка вперто виживає на розпеченому асфальті міст та безвідмовно рятує від смерті скривавлених солдатів, чиї хімічні сполуки безжально знищують бактерії та блокують кишкові спазми, виглядає найпрекрасніше саме в момент власного повільного в'янення. Помирати, щоб звернути на себе увагу. Таке вже життя — ми найбільше цінуємо те, що втрачаємо.
---
Tiffany Francis (2021), Concise Foraging Guide.
Alexandra-Maria Klein and Julia Krohmer (2025), A Field Guide to Urban Plants.
Nicholas Everett (2012), The Alphabet of Galen.
Andrew Chevallier (1996), The Encyclopedia of Medicinal Plants.
Bob Press (2016), Green Guide to Herbs Of Britain And Europe.
Noel Kingsbury (2016), Garden Flora.
John Andrew Morrow (2011), Encyclopedia of Islamic herbal medicine.
Neil Fletcher (2004), Wild Flowers
François Couplan (1989), Le régal végétal.
François Couplan (2012), Les plantes et leurs noms.
Terry Breverton (2011), Breverton’s Complete Herbal.
Носаль М. А., Носаль І. М. (2013), Лікарські рослини і способи їх застосування в народі.

Ми глибоко вдячні Павлу Космачевському за титанічну працю з популяризації рослинного світу України. Сьогодні ми публікує...
08/08/2026

Ми глибоко вдячні Павлу Космачевському за титанічну працю з популяризації рослинного світу України. Сьогодні ми публікуємо його нарис про їстивні рослини України.

Ми безжальні до тих, хто приходить нам на порятунок. Це дивна, глибоко іронічна драма нашого біологічного виду: поки основне сільськогосподарське виробництво тримається на обмеженому колі культур на кшталт пшениці, жита, ячменю та картоплі, решта великого й різноманітного рослинного світу залишається мало вивченою й використовується в мізерних масштабах. Рослини — ці тихі, нерухомі істоти — насичують киснем атмосферу, створюють озоновий шар (опосередковано, виробляючи молекулярний кисень), який захищає все живе від сонячних променів, і буквально дарують нам життя. Проте людина згадує про їхню щедрість лише тоді, коли звичні лани бідніють або коли після довгої зими організм починає виснажуватися від нестачі елементарних вітамінів. Тоді ми, забувши про свою пиху, йдемо до найближчого яру чи лісової галявини, щоб назбирати оберемок дикого зілля, яке зарозуміло називаємо «набридливими бур'янами».

Візьмемо, до прикладу, кропиву дводомну (Urtica dioica) та кропиву жалку (Urtica urens). Кожен із нас у дитинстві зненацька й підступно обпікав її волосками ноги, відсахуючись від неї з прокльонами. Ця дивовижна зброя рослини складається з крихких волосинок, просякнутих карбонатом кальцію, які від найменшого зіткнення зламуються, впорскуючи під шкіру жалючий сік із ацетилхоліном та гістаміном. Проте кропива є однією з наших найцінніших диких рослин, з чиїх стебел колись отримували міцне прядиво для линв та мотузок, а на Сході її слушно використовували для виготовлення найкращих сортів паперу. Але найважливіша її роль — на обідньому столі. Напровесні, коли зимові запаси повністю вичерпувалися, саме свіже, ніжне, ще не згрубіле листя кропиви ставало першим порятунком. У народній кулінарії Полісся з посіченого та звареного листя кропиви готували поживні страви, а молоді пагони квасили про запас, мов капусту, отримуючи вітамінний продукт. Свіже листя кропиви змішували з диким щавлем кислим (Rumex acetosa), подорожником великим (Plantago major), щирицею загнутою (Amaranthus retroflexus) та зеленою цибулею. Цей простий весняний салат повертав людям сили, збагачував кров і наповнював тіло енергією. До речі, традиційний український зелений борщ, що його так детально описала дослідниця Лідія Артюх, обов'язково готувався з молодою зеленню кропиви, щавлю та лободи білої (Chenopodium album).

Лобода біла (Chenopodium album) та лутига садова (Atriplex hortensis) — ще два дивовижні ботанічні об'єкти, які ми нещадно вириваємо з грядок, вважаючи сміттям. Але в голодні роки саме лобода ставала тим наріжним каменем, на якому трималося життя цілих українських сіл. Колись лутигу садову (Atriplex hortensis) спеціально вирощували в чорноземній зоні для отримання зерна, з якого варили каші та пекли млинці. У Румунії ж молоді пагони лутиги, листки й паростки кропиви жалкої (Urtica urens), недозрілі кабачки та дрібні невистиглі кавуни заквашували разом у великих діжках про запас, щоб узимку подавати як пікантний гарнір до гарячої кукурудзяної мамалиги. Зварене листя лутиги пропускали крізь м'ясорубку, отримуючи ніжне зелене пюре, яким начиняли святкові пироги.

Злісний бур'ян щириця загнута (Amaranthus retroflexus) також йшла у їжу. Дев'ять видів щириці на території України мають приблизно однакові поживні властивості. Молоді ніжні листочки щириці використовували для пісних салатів, змішуючи їх із іншим зіллям.

Яглиця звичайна (Aegopodium podagraria) — ще один приклад людської несправедливості. Цей багаторічний бур'ян окупує культурні землі завдяки своєму нескінченному повзучому корінню, змушуючи городників вести з ним виснажливу війну. Але весняні молоді листки та черешки яглиці надзвичайно ніжні й містять до 90 мг вітаміну С на 100 грамів маси. Як свідчать історичні джерела, яглицю традиційно додавали у щі замість капусти, а на Кавказі її соковиті черешки маринували й заквашували про запас. Дійсно, корисні властивості диких рослин часто перевершують показники наших розпещених культурних сортів: весняне листя яглиці звичайної є прекрасним замінником щавлю та кропиви. До каструлі з м'ясним бульйоном додавали попередньо обсмажені, дрібно порізані черешки яглиці, городню цибулю, а при закипанні — її подрібнені зелені листки. На 500 грамів листя яглиці брали 200 грамів листяних черешків, картоплю та свіжі помідори.

Кульбаба лікарська (Taraxacum officinale), золотий першоцвіт весни, що веселими вогниками засіває наші луки й пустирища, є ледь не панацеєю. Її м'ясисте товсте коріння багате на вуглевод інулін, вміст якого восени сягає 35–40 відсотків, а молоді розеткові листки, зібрані ранньої весни до початку цвітіння, є основою для вишуканих гострих салатів. У Франції листя кульбаби вважається справжнім делікатесом. Щоб прибрати зайву гіркоту молочного соку, листя кульбаби перед вживанням засипали землею або поміщали у темне місце. У 1976 році ботаніки пропонували висаджувати коріння кульбаби вдома у квіткові горщики на підвіконні й поливати теплою водою, отримуючи свіжу ніжну зелень посеред зими.

Найбільші таємниці, однак, ховають наші водойми. Під дзеркальною гладдю ставків та річок, де розпускається латаття біле (Nymphaea alba) та глечики жовті (Nuphar lutea), лежать їхні товсті м'ясисті кореневища. У сирому вигляді вони гіркі, але після ретельного вимочування у холодній воді (її треба кілька разів міняти) вся гіркота повністю щезає. Висушені кореневища та насіння глечиків жовтих (Nuphar lutea) подрібнювали й домішували в житнє чи пшеничне борошно під час випікання хліба. З одержаної суміші варили каші, поживні юшки, а також використовували її як ситний додаток до овочевих гарнірів. Кореневища збирали пізно восени з човнів або навіть з-під молодої прозорої криги, ретельно очищуючи їх від залишків листя, черешків та шкірки. Правда, ці корінці мають і несподіваний бонус — містять певну кількість психотропних речовин.

Так само використовували й рогіз широколистий (Typha latifolia), що утворює зелені хащі по берегах річок. Його товсте кореневище містить багато крохмалю, білків та цукрів, слугуючи інгредієнтом для борошна та овочевих страв. А молоді підземні пагони хмелю звичайного (Humulus lupulus) вживали напровесні замість спаржі та цвітної капусти: їх злегка відварювали в солоній воді й обсмажували. Дивовижна стрілиця звичайна (Sagittaria sagittifolia), чиє листя нагадує наконечники стріл, утворює підводні бульбоподібні пагони, які містять близько 35 відсотків крохмалю — значно більше, ніж найкращі сорти картоплі, яка містить не більше 25 відсотків. Після варіння чи смаження гіркота дубильних речовин повністю зникає, і вони стають ніжними й солодкими на смак.

Очерет звичайний (Phragmites communis) та комиш лісовий (Scirpus sylvaticus) також не залишалися без уваги: їхні соковиті весняні пагони й багаті на поживні речовини кореневища служили постійною харчовою підмогою для селян.

Коли ми говоримо про хліб, не можна оминути пирій повзучий (Elytrigia repens). Цей злісний ворог хлібороба має довге біле повзуче коріння, з якого, якщо його ретельно промити, висушити й змолоти, виходить борошно високої якості, здатне врятувати в часи недороду. Висушений і порізаний корінь пирію використовували також для приготування міцних шлункових та очисних відварів.
Дубові жолуді дуба звичайного (Quercus robur), багаті на крохмаль та жири, давали людині борошно — для хліба або сурогатної кави.

Борщівник європейський (Heracleum spondylium) — справжній велетень наших лугів, названий на честь міфічного Геракла — давав листя для зелених борщів.

Козельці великі (Tragopogon major) цінувалися за своє солодке крохмалисте коріння, яке разом із козельцями лучними (Tragopogon pratensis) збирали восени або рано навесні.

Ми купуємо заморську картоплю, коли під ногами, на забур'янених узбіччях доріг, плекає свої рожеві запашні суцвіття чина бульбоносна (Lathyrus tuberosus). Її підземні солодкі бульби містять крохмалю більше, ніж найкращі селекційні сорти картоплі.

А насіння лепешняку великого (Glyceria maxima), який пишно розростається по мілководдях річок, здавна дарувало селянам поживну крупу, знану в народі під назвою «прусська манна» або «польська крупа». У позаминулого столітті ця дика крупа була постійним і бажаним товаром на галицьких ринках, слугуючи основою для легких каш та поживних супів.

Або буркун лікарський (Melilotus officinalis). Цей дворічний бур'ян із дрібними жовтими квітками зазвичай вважається марним мешканцем пустирищ та окраїн доріг. Проте у багатьох місцевостях ще не згрубілі соковиті корені однорічних рослин буркуна охоче вживали у вареному чи смаженому вигляді як повноцінний замінник картоплі.

На сухих лісових галявинах, гріє на сонці своє соковите м'ясисте листя очиток звичайний (Sedum telephium). Ранньої весни його листя та листя очитку великого (Sedum maximum) безвідказно замінювало шпинат, а його варені бульбоподібні корені їли замість картоплі, попередньо знявши з них грубу шкірку.

Аромат наших страв колись був більш диким і безкомпромісним. У лісових низинах Правобережжя збирали родовик лікарський (Sanguisorba officinalis). Коли розтирали його молоде листя, навколо розливався виразний свіжий запах огірків, а його варені та смажені кореневища додавали у весняні салати. Кінський часник черешковий, або часникова трава (Alliaria petiolata), дарував гостре насіння, яке цілком замінювало гірчицю, а її свіжі листки збуджували апетит своїм часниковим ароматом. Ці рослини не просили догляду — вони просто жили, даруючи нам свою тиху, невичерпну силу.

На тінистому лісовому перегної під кущами ліщини звичайної (Corylus avellana) збирали білу глуху кропиву (Lamium album). Її листя, що містить 130 мг вітаміну С та 14,5 мг каротину на 100 грамів маси, відварювали та вживали замість шпинату разом із листя щавлю та кропиви. У Грузії молоде листя глухої кропиви традиційно їли вареним з олією та зеленою цибулею, а її корені готували як спаржу.

Бугила лісова (Anthriscus sylvestris) цінувалася за свій сильний аромат; її свіже листя, що містить органічні кислоти та вітаміни, змішували з яглицею звичайною для окрошки та холодних борщів. Огірочник лікарський (Borago officinalis) ранньої весни йшов на салати та гарніри, а його зібране восени коріння використовували для ароматизації домашнього пива.

У хвойних лісах Полісся збирали ніжну квасеницю звичайну (Oxalis acetosella). Її потрійне світло-зелене листя, що чутливо реагує на сонце й дощ, згортаючись на ніч, додавало приємного кислуватого смаку прісним салатам.

Дивовижно, але в народній ботаніці українців було відомо величезне різноманіття рослин. Лише їстівної дикої цибулі на території України ботаніки нараховують 43 види, серед яких цибуля ведмежа (Allium ursinum), цибуля кругла (Allium rotundum), цибуля літня (Allium ampeloprasum) та цибуля овочева (Allium oleraceum). Дикого щавлю в нашій флорі також відомо чимало видів, з яких найпопулярнішими для зелених борщів були щавель кислий (Rumex acetosa) та щавель кучерявий (Rumex crispus).

Дикий, пахучий, зелений світ оточує нас усюди, пропонуючи свої багатства безкоштовно та щиро, варто лише нахилитися, щоб зірвати дарунки землі. Але ми пихаті: цей маленький уклін, здається, надто нас принижує.
—
Гамуля Ю. Г. (2011), Рослини України.
Гордієнко М. І., Гузь М. М., Дебринюк Ю. М., Маурер В. М. (2005), Лісові культури.
Гродзінський А. М. (1992), Лікарські рослини: Енциклопедичний довідник.
Наулко В. І., Артюх Л. Ф., Горленко В. Ф. та ін. (1993), Культура і побут населення України.
Носаль М. А., Носаль І. М. (2013), Лікарські рослини і способи їх застосування в народі.
Осадча-Яната Н. Т. (1949), Лікарські рослини, що їх уживає населення Правобережної України в народній медицині.
Полищук Н. С. (1999), Украинцы.
Попов О. П. (1965), Лікарські рослини в народній медицині.
Рева М. Л., Рева Н. Н. (1976), Дикі їстівні рослини України.

#Стаття #АптекаМузей #Музей #Ботаніка #ДикіРослини

Address

вУлица Притисько-микільська, 7
Kyiv
04070

Website

Alerts

Be the first to know and let us send you an email when Аптека-музей 1728 posts news and promotions. Your email address will not be used for any other purpose, and you can unsubscribe at any time.

Shortcuts

Share

Category