Педагогічний музей України

26/10/2026

День української писемності та мови: від літопису — до сьогодення
Українське слово має довгу пам’ять.
27 жовтня згадуємо Нестора-літописця — одного з найвідоміших представників української писемної традиції. А сьогодні продовжуємо цю традицію зовсім іншими способами: пишемо Радіодиктант національної єдності, беремо участь у мовних конкурсах, читаємо, пишемо, навчаємося й просто говоримо українською.
Від рукопису до смартфона — змінюються носії, форми й технології. Але залишається головне: слово, яке передається далі.
У нашому новому YouTube Shorts — кілька фактів про День української писемності та мови і про традиції, які продовжують жити сьогодні.
https://www.youtube.com/shorts/pbo4CHGPaVA
Дорогі @читачі, а які українські слова ви особливо любите?
Пишіть у коментарях!

#ПедагогічнийМузейУкраїни #ДеньУкраїнськоїПисемностіТаМови #УкраїнськаМова #УкраїнськеСлово #Писемність #НесторЛітописець #Радіодиктант #ПетроЯцик #УкраїнськаКультура #МовнаСпадщина

Від Нестора-літописця — до Радіодиктанту. Від пергаменту — до смарт...

25/10/2026

Андрій Михайлович Конощенко (справжнє прізвище – Грабенко) – український фольклорист-музикознавець, письменник, педагог, громадський діяч зламу XIX–XX ст.

Народився 13 (25) жовтня 1857 р. у селі Обознівка Бобринецького повіту Херсонської губернії (нині – Кропивницький район Кіровоградської області) у селянській родині. Хлопчик виявив такий сильний потяг до науки, що вже з 5 років за власним бажанням почав вчитися грамоти у місцевого священника. У 1876 р. закінчив Єлисаветградське земське реальне училище, потім навчався у Петербурзькому гірничому інституті. Склав екзамен на народного учителя, вчителював у селах Херсонщини.

У 1885 р. за участь у громадському українофільському гуртку, який очолював Олександр Русов, висланий з Єлисаветграда до Херсона під нагляд поліції. Тут Андрій Грабенко став серцем українського культурного осередку міста, був одним із засновників, а згодом i головою херсонської української громади, до якої входили відомі діячі національної художньої культури.

У 1927 р. обраний членом Етнографічної комісії АН УРСР. Під час службових відряджень записував фольклорно-пісенні скарби українського народу (переважно на Київщині, Полтавщині, Одещині та Херсонщині) – записав близько тисячі народних пісень. Видати його першу знакову збірку «Українські пісні» (1900) допоміг відомий український меценат Євген Чикаленко.

Свої етнографічні праці та фольклорні збірки публікував під псевдонімом Андрій Конощенко. Це прізвище він утворив від імені своєї матері – Конона (Конониха). Цей жест глибокої синівської шани промовляє про людину не менше, ніж її наукові здобутки.

Патріотична діяльність Андрія Михайловича не могла пройти поза увагою радянських каральних органів – у 1929 р. його викликали на допити за сфабрикованою справою Спілки визволення України. Літнього хворого чоловіка виселили в господарську будівлю поруч із домом.

Помер Андрій Михайлович Грабенко у 1932 р., похований у Херсоні на міському цвинтарі; нині могила втрачена.

Серед відомих нащадків: Володимир Федорович Конощенко – праонук, український хоровий диригент, композитор, педагог, музично-громадський діяч; Тарас Володимирович Конощенко – пра-праонук, оперний співак, артист-виконавець.

24/10/2026

Як освіта ставала простором жіночої інтелектуальної свободи?

Про це говорили на Всеукраїнській науковій конференції «Інтелектуальна еліта України: внесок жінок у культуру, науку та громадське життя», що відбулася 23 жовтня 2026 року. Захід організували Український інститут національної пам’яті та Музей видатних діячів української культури Лесі Українки, Миколи Лисенка, Панаса Саксаганського, Михайла Старицького. Конференція зібрала понад тридцять науковців з різних регіонів України.

Педагогічний музей України долучився до розмови про інтелектуальний внесок українських жінок двома доповідями.
Директор музею, доктор педагогічних наук Олександр Міхно на пленарному засіданні виступив із доповіддю «Освіта як простір жіночої інтелектуальної свободи: український досвід ІІ половини ХІХ – першої половини ХХ століття». На матеріалах музейних фондів він показав, як заснування шкіл, створення підручників, розроблення педагогічних концепцій та участь у науковому житті давали українським жінкам можливість реалізувати свій інтелектуальний потенціал і громадянську позицію.
Христина Алчевська, Софія Русова, Марія Грінченко, Лідія Деполович, Олександра Єфименко, Наталя Лубенець, Антоніна Гендрихівська — це лише частина імен, за якими стоять конкретні освітні ідеї, праці та справи. Їхні біографії дають змогу побачити історію української освіти крізь досвід жінок, чий внесок потребує подальшого дослідження.
До програми конференції також було включено доповідь провідної наукової співробітниці музею, кандидата педагогічних наук Оксани Матвійчук «Українські педагогині другої половини ХІХ – першої половини ХХ століття в топоніміці Києва: комеморація та актуалізація (за матеріалами онлайн-проєкту “Педагогічна мапа Києва”)». У ній увагу зосереджено на тому, як імена педагогинь зберігаються в міській топоніміці та як цифрові музейні проєкти допомагають повертати їхні постаті в сучасний суспільний простір.

Щиро дякуємо організаторам — Українському інституту національної пам’яті та Музею видатних діячів української культури — за запрошення, продуману програму й можливість долучитися до наукового діалогу.

#ПедагогічнийМузейУкраїни #ІсторіяОсвіти #ПедагогічнаБіографіка #ЖінкиВНауці

24/10/2026

📍 Педагогічна мапа Києва: вулиця Родини Бунге

У 1770-х роках Георг-Фрідріх Бунге відкрив у Києві першу аптеку. Через століття його нащадок Микола Бунге тричі очолював Київський університет.

Так почалася майже трьохсотлітня київська історія родини Бунге, пов’язана з аптечною справою, медициною, наукою, освітою, промисловістю та банківською справою.

Микола Християнович Бунге (1823–1895) — економіст, фінансист, професор і ректор Київського університету у 1859–1862, 1871–1875 та 1878–1880 роках.
Під час першого ректорства він провів анкетування студентів і з’ясував, що багато хто з них живе у скруті. Відповідь була практичною: Бунге започаткував стипендії, одноразові допомоги, підтримку студентських закордонних поїздок та допомогу дітям-сиротам.
Бунге подбав і про продовження цієї справи після своєї смерті. Він заповів університету 6000 карбованців. На відсотки від цієї суми з 1896 року виплачували премію за найкращу студентську працю з економіки та дві щорічні допомоги успішним студентам. Університет також отримав частину його особистої бібліотеки — понад 5000 книжок.
А 1904 року колишні студенти Бунге відкрили в Києві двокласне початкове училище його імені.

Освітня традиція продовжилася і в наступному поколінні: його племінник Микола Андрійович Бунге викладав хімію в Київському університеті та став одним із фундаторів Київського політехнічного інституту.

Тож історія родини Бунґе — це історія про те, як професійна справа однієї родини поступово перетворювалася на внесок у розвиток міста, науки й освіти.

📍 Де розташована вулиця?
Вулиця Родини Бунге розташована на Південній Борщагівці у Святошинському районі Києва. Назву вона отримала 2022 року.
Сьогодні це звичайна міська вулиця житлового району. Це одна з тих київських назв, у яких слово «родина» має цілком конкретний зміст: кілька поколінь людей, які залишали після себе не тільки професійні здобутки, а й освітні інституції, книжки, стипендії та можливості для тих, хто навчався після них.

23/10/2026

Директор Педагогічного музею України взяв участь в експертному обговоренні «Українська освіта і наука у час першої Незалежності у ХХ столітті»

21 жовтня 2026 року в Українському кризовому медіацентрі відбулося експертне обговорення, присвячене розвитку освіти й науки за часів Української Народної Республіки та Гетьманату.

У розмові взяли участь Олександр Міхно, доктор педагогічних наук, директор Педагогічного музею України; Лариса Березівська, доктор педагогічних наук, професор, академік НАПН України, почесний директор Державної науково-педагогічної бібліотеки України імені В. О. Сухомлинського; Василь Шендеровський, історик науки, доктор фізико-математичних наук, професор, провідний науковий співробітник Інституту фізики НАН України. Модерував зустріч Ігор Стамбол, координатор пресцентру Українського кризового медіацентру, кандидат історичних наук.

У центрі розмови були освітні й наукові здобутки Української революції 1917–1921 років, становлення української національної школи, підготовка педагогічних кадрів, розвиток педагогічної думки та створення Української академії наук. Учасники звернулися до діяльності Петра Холодного, Софії Русової, Івана Стешенка та інших діячів, які формували засади української освіти.

Олександр Міхно представив видання Педагогічного музею України:

📚 «Публікації Софії Русової в журналі “Вільна українська школа” (1917–1920)» — https://lib.iitta.gov.ua/id/eprint/748556/
📚 «Українська книга 1917–1921 років у фондах Педагогічного музею України» — https://cutt.ly/OOOsoS1

Ці видання дають змогу досліджувати педагогічні ідеї, освітні дискусії та книжкову спадщину доби Української революції на основі історичних джерел, що зберігаються у фондах музею.

Звернення до досвіду українського державотворення 1917–1921 років допомагає глибше зрозуміти витоки національних освітніх пріоритетів і значення освіти й науки для становлення та утвердження державної незалежності.

Докладніше — на сайті НАПН України: https://naps.gov.ua/ua/press/releases/4036/

23/10/2026

Онлайн-проєкт «Педагогіка+» розкриває багатовимірний вплив українських педагогів на культурне життя країни через літературу, науку, мистецтво та громадську діяльність.

У рубриці «Педагог-композитор, диригент» представляємо Ігоря Соневицького (1926–2006).

Ігор Соневицький – один із засновників Українського музичного інституту в США, де протягом багатьох років був провідним викладачем. Засновник та керівник Центру Української Культури в Гантері. Виступав як піаніст-соліст, керував видатними хорами «Думка», «Трембіта» та Українським хором ім. Тараса Шевченка. У композиторському доробку Соневицького – опера «Зоря», кантата «Любіть Україну» до слів В. Сосюри, фортепіанні концерти, духовна музика, близько 30 музичних оформлень для театру до драми Лесі Українки «Лісова пісня», поеми Івана Франка «Іван Вишенський» та ін.

Ігор Соневицький – приклад того, як через педагогіку, мистецтво та науку можна зберігати й розвивати національну культуру далеко за межами Батьківщини.

Більше про життєвий та творчий шлях Ігоря Соневицького: https://www.youtube.com/shorts/8Ms-yEEXMM8

#ПедагогікаПлюс #Педагогіка #ІсторіяОсвіти #ПедагогічнийМузей

22/10/2026

📍 Педагогічний музей України на міжнародній конференції про Биківнянський злочин

Як повернути за іменем на стіні пам’яті конкретну людину, а за її біографією - місце в історії української освіти?

Про це говорив директор Педагогічного музею України, доктор педагогічних наук Олександр Міхно 22 жовтня 2026 року на міжнародній науковій конференції «Биківнянський злочин: механізм убивства, виконавці, жертви, комеморація», присвяченій 25-річчю заснування заповідника «Биківнянські могили».

У доповіді «Биківнянський некрополь і педагогічна біографіка: співпраця Педагогічного музею України та Національного історико-меморіального заповідника “Биківнянські могили” як модель міжінституційної взаємодії» він представив досвід співпраці музею із заповідником: від виставки «Перерваний урок» до вшанування пам’яті репресованих педагогів Олександра Залужного та Володимира Дурдуківського.

Для Педагогічного музею ця робота - можливість повертати в історію української освіти імена тих, чиї життя обірвали політичні репресії, досліджувати їхні праці та ідеї, вводити результати наукового пошуку в простір суспільної пам’яті.

Співпраця із Заповідником «Биківнянські могили» демонструє, як музейні колекції та біографічні дослідження можуть поглиблювати суспільне осмислення злочинів радянського режиму й повертати репресованих педагогів до історії української освіти.

Перспективу співпраці Олександр Міхно пов’язує зі створенням корпусу педагогічних біографій жертв Биківнянського злочину.

Дякуємо організаторам конференції - Меморіальний заповідник "Биківнянські могили" , Український інститут національної пам'яті , Інститут історії України НАН України та Галузевому державному архіву СБУ - за фаховий діалог і спільну роботу над збереженням пам’яті.

#ПедагогічнийМузейУкраїни #Биківня #ІсторіяОсвіти #ПедагогічнаБіографіка

22/10/2026

📚 Митці-педагоги — лавреати Шевченківської премії

Андрій Якович Штогаренко став лауреатом Державної премії УРСР імені Т. Г. Шевченка (нині – Національна премія України імені Тараса Шевченка) у 1974 році за симфонію №3 («Київську»).

Його життя та діяльність були тісно пов’язані з Києвом, зокрема з Київською консерваторією: професор (з 1960), завідуючий кафедрою композиції (1968-90), ректор консерваторії (1954-68).

Андрій Штогаренко – один із найвпливовіших українських композиторів і педагогів XX століття, чиє життя було сповнене несподіваних поворотів. Попри те, що він став лауреатом найвищих державних премій, очолював Спілку композиторів України та понад 14 років був ректором Київської консерваторії, його шлях до визнання був унікальним.

Ось кілька цікавих фактів про його життя та творчість:
• Народився Андрій Якович у селищі Нові Кайдаки (нині частина міста Дніпра) в родині звичайного робітника. Проте сім'я була настільки занурена в мистецтво та брала участь в аматорських гуртках, що хлопець змалечку закохався в музику.
• Через постійні переїзди родини він так і не зміг вчасно закінчити Катеринославське музичне училище по класу фортепіано. Повноцінну вищу композиторську освіту в Харківському музично-драматичному інституті він здобув у 1936, коли йому було вже за 30 років.
• Перед початком Другої світової війни, працюючи у Харкові, він очолював спеціальну секцію оборонної музики при Спілці композиторів. Під час евакуації до Середньої Азії він став секретарем Спілки композиторів Туркменістану, де допомагав розвиватися молодим місцевим митцям.
• Його перша кантата-симфонія «Україно моя» (1943) на вірші Максима Рильського та Андрія Малишка принесла йому всесоюзне визнання. Згодом він присвятив столиці свою Третю симфонію – «Київську».
• Ставши професором та ректором Київської консерваторії, він відкрив шлях у велике мистецтво багатьом відомим українським авторам, серед яких легендарний творець українських шлягерів Ігор Поклад.
• Був одружений з українською піаністкою, заслуженою артисткою України Аріадною Лисенко, племінницею Миколи Лисенка.

📌 Проєкт «Митці-педагоги — лавреати Шевченківської премії» триває. Стежте за нашими публікаціями.

21/10/2026

🔎 МУЗЕЙНА ПЕДАГОГІКА: НАУКОВІ ПОШУКИ

Старий підручник на екрані. Що змінилося: спосіб показу чи сам спосіб пізнання?

Цифрова копія дає змогу збільшити сторінку й роздивитися деталі. 3D-модель – оглянути предмет з різних боків. Та є запитання важливіше: що ми зможемо зрозуміти завдяки цим можливостям?

Саме про це – нова стаття директора Педагогічного музею України Oleksandr Mikhno «Музейна педагогіка в добу цифровізації: нові методологічні орієнтири наукової освіти», опублікована в Українському педагогічному журналі (2026, № 3).

Автор аналізує досвід європейських музеїв і цифрові проєкти нашого музею, щоб розібратися, як технології змінюють взаємодію з музейними предметами. Адже побачити експонат – ще не означає його дослідити. Важливо навчитися ставити запитання, помічати деталі, зіставляти факти й самостійно інтерпретувати побачене.

Для Педагогічного музею України це принципове питання. Ми працюємо з історією освіти не лише для того, щоб зберегти й показати її свідчення, а й для того, щоб вони ставали джерелами нових знань. Цифрові інструменти розширюють такі можливості за умови, що в центрі залишається людина, яка досліджує, думає й робить відкриття.

📖 Читайте статтю: https://doi.org/10.32405/2411-1317-2026-3-17-28

А як ви вважаєте: що допомагає краще пізнати музейний предмет – побачити його наживо, дослідити цифрову копію чи поєднати обидва способи?
#МузейнаПедагогіка #НауковіПошуки #ПедагогічнийМузейУкраїни

21/10/2026

🎥📚

Обласна виставка технічних засобів для вчителів. Суми, 1970 рік.

📸На світлині — учасники виставки знайомляться із саморобними пристроями для автоматизації роботи епідіаскопа. Подібні розробки створювалися педагогами та технічними працівниками для вдосконалення наявних засобів навчання й підвищення ефективності їх використання на уроках.

У другій половині ХХ століття технічні засоби навчання дедалі активніше впроваджувалися в освітній процес. Виставки ставали важливим майданчиком для обміну досвідом, де вчителі могли не лише ознайомитися з новими приладами, а й представити власні винаходи та раціоналізаторські рішення.
Саморобні пристрої дозволяли розширювати можливості навчальної техніки, робити її більш зручною у використанні та пристосованою до потреб конкретної школи. Такі ініціативи свідчать про творчий підхід педагогів до організації навчання та їхнє прагнення впроваджувати інновації навіть за обмежених ресурсів.

Світлина з папки «Освітні події».

❓ Чи доводилося вам бачити в школі саморобні навчальні пристрої або технічні удосконалення, створені вчителями?
❓ Як ви вважаєте, чи можуть учительські винаходи й сьогодні бути важливими для розвитку освіти?

Діліться думками та спогадами в коментарях 👇💬