17/09/2026
Незламний духом
6 жовтня 1951 року Військовий Трибунал Прикарпатського Військового Округу в закритому судовому засіданні в м. Рівне приговорив Казнодія Володимира Максимовича до вищої міри покарання – розстрілу, з конфіскацією усього майна.
За що ж був покараний щирий українець, патріот своєї землі? Та про все по черзі.
У місті Сарни стояв розформований полк Петлюрівської армії. Молодий офіцер Казнодій Максим Гнатович, який до 1917 р. працював директором школи в с.Митниця Васильківського району Київської області, знайомиться з дочкою залізничника Шкваркою Ганною Ярославівною і вони одружуються. У 1918 році народжується син Володимир. Сім’я проживає в м.Сарни. В 1919 році разом з ними проживала мати Казнодія М.Г., яку він повіз у Київську область, звідки не повернувся.
Максим Казнодій – батько Володимира –листується з сім’єю, хоче її забрати до себе. Але в той час кордон із Східною Україною можна було перетинати лише одруженим. Мати Володимира вступає у фіктивний шлюб з Молдованенком Феодосієм Артамоновичем, теж колишнім петлюрівцем, щоб перетнути кордон і об’єднати сім’ю. В цей час вступає в дію заборона перетинати кордон. Отож батьки Bолодимира так і не зустрілися. Час і обставини змусили змиритися з фіктивним шлюбом. Так уторилася сім'я Молдованенків.
До школи м. Сарни Володимир пішов навчатися у 1926 році і в 1933 році закінчив 7 класів неповної середньої школи. Після закінчення 7 класів почав працювати малярем – займався фарбуванням дверей, вікон та інших предметів у різних господарів до 1935 року.
У 1935 році Молдованенки продають батьківську хату в Сарнах і купують землю на хуторі Хинівське, біля с. Старий Берестовець Костопільського району. Володю віддають на навчання в українську гімназію м. Рогатин (тепер Івано- Франківської області). Через нестатки в сім’ї він її не закінчив, повернувся додому.
Проживаючи в с. Берестовець працював на кам’яному кар’єрі чорноробочим до 1939 року. Після звільнення від панської Польщі в 1939 році продовжував працювати на кар’єрі бригадиром. Був обраний головою профспілки. На цій посаді пропрацював рік.
З моменту організації «Просвітянської хати» в селі Берестовець, тобто приблизно з 1937 року, брав активну участь в її роботі. Знаходився у близьких стосунках з керівниками «Просвітянської хати», працював на видачі книжок із бібліотеки організації, виконував іноді секретарську роботу, брав участь у драматичному гуртку.
«Просвітянська хата» проводила велику агітаційну роботу проти Радянського Союзу, багато літератури було антирадянського змісту, яку Казнодій давав для читання місцевому населенню, ставилися антирадянські постановки, часто на зборах, присвячених Петлюрі, активісти у своїх виступах лаяли Радянський Союз, закликали до боротьби з Радянським Союзом, розповідали різні жахи про життя в Радянському Союзі, взагалі виховували населення так, щоб воно відносилось з ненавистю до радянської влади. Головною метою організації «Просвітянська хата», якою на той час керував житель Берестовця Онупрій Луга, була організація автономної Української держави.
З одного боку — петлюрівець вітчим Молдваненко, з іншого боку — активна участь у «Просвітянський хаті» зробили Казнодія, ще задовго до приходу Червоної армії, нестерпним до Радянського Союзу.
Після початку Другої світової війни, Володимир зустрічається з Яковом Петриною і Таргонієм Миколою, які у розмові натякнули йому про існування підпільної організації ОУН. Вони розповіли, що є організація, яка бореться за створення Української самостійної держави. Запропонували увійти в цю організацію і працювати в ній, але згоди своєї Володимир тоді не дав і перевів розмову на іншу тему.
З приходом радянської влади, після того як забрали вітчима, який працював голової сільради в с.Берестовець (він був репресований органами НКВД), Петрина і Микола знову почали говорити Казнодію, тепер уже більш прямо і відкрито, що існує організація ОУН, яка бореться за створення Української республіки. На початку 1940 року Володимир почав отримувати від Якова Петрини націоналістичну літературу, яку читав і повертав назад.
Згоду на вступ до ОУН Якову Петрині і Михайлу Таргонію Казнодій дав у квітні 1940 року.
В кінці серпня цього ж року був призваний до армії.
Ярмольчук Микола Варфоломійович згадував, що разом з Володимиром із Берестовця їхало багато хлопців, які були добряче на підпитку, а Казнодій тверезий, гарно одягнений. Працівник військомату Костін звернув увагу на Володимира, який виділявся: «Он приличный человек, одет красиво». На початку вересня Казнодій виїхав до частини.
Службу проходив в авіаційній частині (ШМАС – школа молодшого авіаційного складу) в м. Кіровоград. Там він зустрівся з уродженцями Рівненської області Володимиром Науменком та Михайлом Шаровим. Разом з останнім був призваний до армії з Берестовецького кар’єру. Хлопці потоваришували, бо ж мали однакові націоналістичні переконання. У вільний час вони зустрічалися і обговорювали події, висловлювали антирадянські погляди, виявляли невдоволення заходами радянської влади, а потім ділилися своїми міркуваннями з іншими курсантами.
В кінці 1940 року Казнодій, разом з Науменком і Шаровим, був арештований за націоналістичні погляди. Засуджений військовим трибуналом Одеського військового округу в м. Одеса весною 1941 року до 10 років виправно-трудових таборів.
Після нападу Німеччини на радянський союз із Одеси усіх засуджених етапували в м. Харків. До Харкова Володимир прибув у вересні 1941 року, де його, як колишнього польського громадянина, звільнили і дали право проживати в місті Алма-Ата, про що і було видано документи.
У зв'язку з тим, що залізнична станція в місті Харків піддавалася жорстокому бомбардуванню, то в місто Алма-Ату не поїхав, а вийшов із Харкова в напрямку Чугуєва і в одному із сіл влаштувався працювати в радгосп. Пропрацювавши там близько двох місяців, Казнодій опинився на окупованій німцями території. Радгосп виявився без керівництва, робітники радгоспу розійшлися хто куди, то ж Володимир вирішив йти додому, в Костопільський район Рівненської області.
В листопаді 1941 року на станції Люботин, поблизу міста Харкова, при спробі перейти лінію фронту його затримали німці, за підозрою, що він військовослужбовець радянської армії. На станції Люботин Казнодій знаходився два тижні як військовополонений. Був допитаний військовою німецькою владою. На допиті пояснював, що звільнений радянською владою із тюрми і показував наявний у нього документ про звільнення, проте німці взяли його під варту. Вибравши зручний момент, утік і пішов далі на захід - додому.
Пробирався пішки і дійшов до м. Лубни Полтавської області. Почалася зима, теплої одежі не було і взуття зовсім зносилося. У зв’язку з хворобою залишився в м. Лубни, де його помістили для лікування в лікарню.
Наприкінці 1941 року Казнодій зустрічається з групою українців, які прибули з Галичини для організації поліції на території Полтавської області. Старший цієї групи умовив його залишитися в м. Лубни і залучив до української поліції, мотивуючи тим, що видадуть форму, можна харчуватися в їдальні, нададуть житло і так можна перезимувати.
В поліції м. Лубни Володимир служив до весни 1942 року. У бою з радянськими партизанами у квітні 1942 року в лісовому масиві поблизу міста Лубни був поранений в праву ногу. Близько двох місяців знаходився в госпіталі міста Лубни, де йому ампутували ногу, а потім, для подальшого лікування, німецькою військовою владою був направлений в місто Бреслау (Вроцлав). Восени 1942 року із міста Бреслау прибув додому в село Берестовець.
Після приїзду, Володимир відразу ж встановив зв'язок з підпільною націоналістичною організацією в с. Берестовець, яку очолював уродженець цього села, близька для нього людина по роботі в Берестовецькому кар'єрі Самородюк Семен на псевдо «Кавун». Згідно його доручень Казнодій виконував різноманітні завдання місцевої організації ОУН.
Влітку 1943 року підрайонний керівник ОУН «Кавун» зібрав молодих людей в лісі поблизу села Берестовець, де всі присутні приймали присягу члена ОУН. Після цього Володимиру Казнодію присвоїли псевдонім «Джміль». Спочатку він ніякого положення в ОУН не займав, а тільки зустрічався з учасниками ОУН, а іноді в його будинку переховувалися члени ОУН.
Восени 1943 року Казнодій разом з підрайонним провідником ОУН «Кавуном» і іншими учасниками ОУН їздив в село Янкевичі (нині Іваничі) де в школі проводили націоналістичний мітинг серед населення з метою посилення боротьби проти німців. На мітингу виступав і Володимир. Після цього німцям хтось доніс, що був мітинг в селі, а також хто на ньому виступав. Після мітингу Казнодій перейшов на нелегальне становище і переховувався в лісі.
У лютому 1944 року на території Костопільського і Олександрійського районів Рівненської області була встановлена радянська влада, Казнодій продовжував переховуватися в берестовецькому лісі разом з групою підрайонного провідника ОУН «Кавуна».
Група «Кавуна» увесь час знаходилася в лісі в трьох кілометрах від села Берестовець. Стоянка повстанців розміщувалася в кілометрі від початку гущавини лісу, на місці стоянки було зроблено курінь із дерева. Зверху він накривався гіллям сосни. Місце для стоянки вибиралося поблизу води. В той час повстанці знаходилися по два місяці на одній стоянці, а потім переходили на інше місце, але недалеко від старої стоянки. Вдень навколо куреня на відстані 100 – 200 метрів виставлялася охорона, крім цього виділялося дві людини, які ходили по лісі в районі куреня з метою спостереження чи немає військ радянської армії. Вночі один пост чатував біля куреня, а один чергував в самому курені, слідкував щоб горіло багаття, підкладав у вогнище дрова, а також слідкував щоб не виникла пожежа.
Весною 1945 року Казнодій разом з побратимом Петром із берестовецького лісу поїхали в село Берестовець. Володимир мав за мету відвідати матір. В селі повстанці натрапили на засідку військових. Петро зліз із підводи і пішов попереду. По ньому відкрили вогонь, а Володимир, зорієнтувавшись в обстановці, розвернув коней і взяв курс на ліс, але був поранений в праву руку, упав з підводи і сильно розбив поранену ногу. Після цього його направили на лікування в борівський ліс Деражнянського району в «ЧХ» (Червоний Хрест) ОУН.
У зв'язку зі своїми фізичними вадами (відсутність правої ноги), Казнодія взяли в УЧХ, тобто Український Червоний хрест, який в той час існував при об’єднаннях ОУН-УПА.
В основному УЧХ було організовано в борівському лісі Деражнянського району. Там Володимир знаходився до 1948 року. Постійно перебував у борівському лісі в схроні з пораненими членами ОУН, яких перев'язував і надавав іншу необхідну допомогу. За цей час разом з ним в криївці переховувався «Кантовий», поранений у ногу, і «Дєдушка» – був хворий.
Володимиру Максимовичу доводилося зустрічатися і з надрайонним провідником ОУН «Зиньком». Одного літнього вечора 1946 року, хтось із членів групи кущового провідника ОУН «Вірного» приніс до криївки продукти харчування і сказав, що недалеко від криївки розташувалася їхня боївка. Казнодій разом з «Кантовим» пішли на місце стоянки вказаної боївки. Там палало велике багаття, біля якого розташувалися стрільці УПА. Разом зі стрільцями боївки «Вірного» знаходився надрайонний провідник ОУН «Зинько». При зустрічі «Зинько» поцікавився станом здоров’я Володимира, чи забезпечують його продуктами харчування. На цій стоянці боївка «Вірного» знаходилася близько трьох діб. Разом з ними також три ночі ночував і Казнодій.
У лісовому масиві біля села Борівка Казнодій знаходився в трьох криївках, усі ці криївки були в глибині лісу неподалік одна від одної. Самі криївки були невеликого розміру, на двох – трьох чоловік. Вони були замасковані листям від дерева, тобто на поверхню криївки насипалося листя, саджалася трава, таким чином маскувалася криївка. Вхід у криївку закривався спеціально зробленою дошкою, зверху на цю дошку також накладалося листя дерев і щоб листя не спадало, воно кріпилося до дошки скобками із тонкого дроту.
Весною 1948 року члени ОУН, на чолі з районним провідником ОУН Костопільського району «Василем» (Глущик Остап Васильович, уродженець с.Глажева), вирішили забрати Казнодія до себе в районний провід. За Володимиром приїхали «Буйний» (Мельник Микола Каленикович) і «Комедія» (із групи «Василя») і забрали до себе в районний провід. Довгий час перебував прямо в лісі. Взимку 1947-1948 року переховувався разом з районним провідником ОУН «Василем» в схроні, який був зроблений в клуні жителя села Соломка Григорука Юхима. Схрон був замаскований зверху насипаною землею, м’ятою соломою. Вхід до схрону закривався туго стягнутим снопом соломи. Зверху на сніп насипалася земля, а поверх землі – м’ята солома. Вхід до схрону відкривав і закривав Григорук Юхим. Він же і маскував, приносив їжу, воду. Із схрону повстанці вилазили з настанням темряви і на поверхні знаходилися не більше 10 хвилин, а потім знову залазили до схрону. Як тільки розтанув сніг «Василь» узяв у когось коня, посадив Казнодія верхи і відвіз в лісовий масив, що прилягає до с. Соломка. Там, в гущавині лісу, приблизно в шести кілометрах від с. Соломка знаходилася криївка, в ній був викопаний колодязь, вбиральня, був примус та бензин, були заготовлені продукти, м’ясо перетоплене з салом, солене свиняче сало, сухарі, картопля. В цій криївці Володимир до зими був сам. Влітку до нього в схрон приходили повстанці, вони приносили продукти харчування, бензин, чисту білизну.
В жнива 1949 року «Бойовий» і «Ганущак» доручили Анатолію Андріюку, уродженцю с. Соломка, постачати Казнодію продукти харчування і показали місце, де він переховується. Анатолію пояснили, що вони іноді йдуть з цих місць і довго не повертаються, тож цей безногий повстанець залишається надовго без продуктів. Тому й вирішили доручити Андріюку піклуватися про нього.
Укриття, тобто криївка, знаходилася в Соломському лісі, в улоговині. Прикметою була зрубана сосна. Прямо біля сосни знаходився люк у цю криївку.
Коли прийшли на місце, «Бойовий» відкрив люк криївки і покликав повстанця зі схованки. Андріюку представили чоловіка, що виліз, на псевдонім «Джміль». Він не мав правої ноги і ходив на милицях, в криївці перебував один, зі зброї мав тільки пістолет.
Зі слів Андріюка Анатолія Олександровича («Віцик»): «Криївка, де сидів «Джміль», була стара і в ній не можна було зимувати.
Мені один раз за увесь час доводилося бути всередині криївки. Криївка зроблена приблизно на 4 людини, всередині я бачив продукти, що знаходилися в різному посуді, тут же були зошити. Крім цього в самій криївці була зроблена криниця для води, але вона, мені казав «Джміль», обвалилася і йому доводилося за водою вилазити в сусідній ярок.
Коли йшли великі дощі, то криївку заливало водою і «Джмелю» доводилося тим часом відсиджуватися нагорі».
На зиму 1948-1949 року Казнодія перевезли в інший схрон в тому ж лісовому масиві. Разом з ним до весни в схроні знаходилися члени ОУН «Бойовий» і «Буйний».
У підпорядкуванні районного провідника ОУН «Василя» Казнодій виконував різні доручення – переписував літературу націоналістичного змісту, був керівником технічної ланки. В 1948 році «Василя» убили радянські війська. Замість «Василя» посаду районного провідника ОУН зайняв «Бойовий» – Кучерук Опанас Мойсейович, уродженець с. Берестовець.
Влітку 1949 року Казнодій увесь час переховувався в лісі біля села Соломка. За літо 1949 року він змінював місце сховку два рази – у нього було 2 схрони розташовані недалеко один від одного. На початку літа 1949 року він був у схроні один, а потім до нього повстанці привели пораненого стрільця «Степана», якого восени «Бойовий» та інші упівці забрали і верхи на коні відправили на лікування за р. Горинь. Крім «Степана» з Казнодієм в схроні майже все літо перебувала його мати — Молдаваненко Ганна Ярославівна, яка на той час виконувала обов’язки зв’язкової. Вона постійно доглядала за сином, готувала їжу, прала білизну і переховувалася від органів радянської влади.
Восени 1949 року хтось із учасників боївки «Бойового» передав Казнодію грипс від надрайонного провідника ОУН «Зинька». Разом з грипсом йому принесли друкарський та копіювальний папір, антирадянську націоналістичну літературу. В отриманому грипсі «Зинько» писав, що він для Володимира пришле друкарську машинку на якій той повинен зайнятися розмноженням антирадянської націоналістичної літератури, і щоб цю літературу він нікому не передавав до особливого розпорядження. Приблизно через тиждень після цього повстанець «Шпак» (Ковальчук Іван Михейович) приніс друкарську машинку, на якій Володимир Максимович розмножував літературу і листівки.
Тієї ж осені мати Казнодія разом з жителем села Соломка Петренчуком Михайлом забрали Володимира з лісу і перевезли в криївку до Петренчука.
Криївка була облаштована в хліві, невеликого розміру і була замаскована гноєм. В цій криївці Казнодій знаходився до дня свого затримання, тобто до 19 лютого 1950 року сам. Володимиру Максимовичу вдалося розмножити націоналістичної літератури на 5800 листках.
Пише вірші, сам придумує до них музику, складає сценарії до різних свят. За його сценарієм у с.Хмизопіль колядники ставили вертеп. Багато пісень Казнодія стали народними, особливо повстанські.
В судовому засіданні Казнодій відмовився від адвоката і захищав себе самостійно.
Пройшовши тернистий шлях борця за Самостійну Вільну Україну, Володимир Казнодій до останнього подиху залишався вірним сином свого народу, щирим і самовідданим українцем, патріотом своєї Батьківщини.
А він край так любив,
І дівчину лишив.
Сам пішов на чужину вмирати.
Але ворог лихий
Рідний край дорогий
Став мечем і вогнем руйнувати.
Він не плакав за тим,
Що вмирав молодим,
Бо лиш вічнеє небо над нами.
Йому жаль лиш того,
Що могилу його
Занесе на чужині снігами.
Через років зо три,
Від снігів та вітрів,
Почорніє там хрест той дубовий.
Хто б то міг би прийти
І квіток принести
На могилу січовикові?
В.Казнодій
В. Лобов, старший науковий
співробітник Костопільського
краєзнавчого музею.
