19/07/2026
Коли над тілом Патріарха ще читали молитви, з брами Софії на людей рушили силовики. Священиків, вірян і народних депутатів били кийками біля свіжовикопаної могили, а українські прапори шматували просто на площі.
Так 18 липня 1995 року в центрі Києва відбувся день, який увійшов в історію як «Чорний вівторок».
У труні лежав Патріарх Київський і всієї Руси-України Володимир — Василь Романюк, колишній радянський політв’язень, дисидент і один із найпослідовніших борців за незалежну Українську церкву.
Об 11:00, після літургії у Володимирському соборі, траурна процесія з його тілом вирушила до Софії Київської. Духовенство та громада хотіли поховати Патріарха біля однієї з головних святинь українського народу.
Та Володимирську вулицю вже перекрили щільні лави міліції. На прохання церковних ієрархів та народних депутатів пропустити похоронну ходу ніхто не реагував.
Учасники процесії прорвали міліцейський кордон. У відповідь правоохоронці застосували кийки та сльозогінний газ.
Коли люди дісталися Софійської площі, ворота були зачинені. За ними чекали підрозділи міліції, «Беркута» та внутрішніх військ МВС.
Офіційно відмову пояснювали тим, що Софія Київська є історико-архітектурною пам’яткою, а поховати Патріарха пропонували на Байковому кладовищі.
Але справа була значно глибшою за вибір місця для могили.
У середині 1990-х незалежна Українська церква ще боролася за своє право на існування. Київський Патріархат перебував у гострому конфлікті з московською церковною структурою, а значна частина державного апарату залишалася радянською за мисленням і вороже сприймала все, що символізувало справжню духовну незалежність України.
Патріарх Володимир був саме таким символом — колишній політв’язень, дисидент і непримиренний противник підпорядкування Української церкви москві.
Тому його поховання біля Софії мало не лише духовне, а й величезне національне значення. Воно означало б публічне визнання незалежної Української церкви там, де влада ще боялася зробити остаточний вибір на користь України.
Народні депутати намагалися зв’язатися з тодішнім президентом України Леонідом Кучмою та переконати його дозволити поховання Патріарха Володимира біля Софії Київської.
Марно.
О 16:30 священики, депутати та учасники процесії почали власноруч копати могилу просто на тротуарі — праворуч від брами дзвіниці Софійського собору.
Такого влада не очікувала.
Поки одні копали землю, інші молилися і чекали. Силові підрозділи залишалися за брамою, очікуючи наказу.
Близько 19:20, коли могила вже була готова, ворота відчинилися — і на людей рушили сотні бійців «Беркута» та внутрішніх військ МВС (за деякими даними — до 1000 силовиків).
За свідченнями учасників подій, розпорядження очистити площу віддав перший заступник начальника київського управління МВС Володимир Будніков. Але хто саме наказав перетворити розгін похоронної процесії на жорстоке побиття священиків, вірян, журналістів і народних депутатів, офіційно так і не встановили.
Священики та члени УНСО власними тілами стримували натиск, поки інші опускали труну й поспіхом засипали могилу землею.
На Софійській площі людей били гумовими кийками. Діставалося навіть тим, хто вже лежав на землі. Шматували українські прапори, били вірян, священиків, журналістів і народних депутатів.
Багато людей зазнали серйозних травм.
Лише близько 22:00 силовики зняли оточення. Учасники похорону остаточно засипали могилу землею та відслужили біля неї молебень.
Так Патріарха Володимира поховали не за мурами Софії, а просто перед її зачиненою брамою.
Особливо вражає, що після силового розгону похоронної процесії, побиття священиків, вірян і народних депутатів питання про політичну відповідальність президента Леоніда Кучми та можливість його імпічменту так і не було порушене належним чином.
За життя Василь Романюк пройшов радянські тюрми, табори й заслання, але не зрікся ані віри, ані України. Його переслідувала безбожна імперія, а в незалежній державі останній шлях Патріарха зустріли зачиненими воротами та кийками.
Та державна сила виявилася безсилою перед його духовною перемогою.
Патріарха Володимира не пустили до Софії за життя і намагалися не пустити навіть після смерті. Але Господь розпорядився інакше.
Сьогодні він спочиває біля стін української святині, а тисячі людей, які приходять до Софії Київської, минають його могилу, схиляючи голови перед людиною, яка до останнього подиху служила Богові й Україні.
