What are the opening hours?

Monday 10:00 - 18:00 Wednesday 10:00 - 18:00 Thursday 10:00 - 18:00 Friday 10:00 - 18:00 Saturday 10:00 - 18:00 Sunday 10:00 - 18:00

Харківський художній музей ХХМ, Жон Мироносиць, 11, Kharkiv (2026)

07/10/2026

Рубрика «Художники-ювіляри» представляє публікацію до 75-річчя від дня народження народного художника України і відомого педагога Василя Леонтійовича Ганоцького (05.10.1951 – 08.05.2023).
У колекції ХХМ більшу частину картин митця складають живописні портрети видатних представників творчої інтелігенції Харкова – художників, музикантів, артистів. Серед них - портрети народних художників України О.А.Хмельницького (2010), А.М.Константинопольського (2001), народних артистів України А.В.Калабухіна (2001), І.Д.Яценко (2010) та інші.

Василь Леонтійович Ганоцький народився 5 жовтня 1951 року у селі Суворове Красноперекопського району в Криму. 1971 року закінчив Кримське художнє училище ім. М.С.Самокиша, 1979 - Харківський художньо-промисловий інститут, нині ХДАДМ, (педагоги Б.В.Косарєв, О.В.Вяткін, А.М.Константинопольський).

Після завершення навчання залишився в останньому працювати асистентом кафедри рисунка, 2001 року був призначений на посаду професора кафедри живопису. Член ХО НСХУ (2005), член-кореспондент Національної академії мистецтв України (2017). Учасник республіканських, всеукраїнських і зарубіжних виставок від 1980 року. Мав персональні виставки. Роботи зберігаються у музеях і приватних колекціях України та за кордоном.

Творча спадщина В.Л.Ганоцького – це блискучий приклад органічного сплаву міцних реалістичних традицій Харківської художньої школи із постійним пошуком нових сучасних засобів живописної виразності. Митець працював у різних жанрах і техніках станкового мистецтва, але вершиною його майстерності стало портретування. Гуманістична спрямованість світогляду, професіоналізм художника, скрупульозне спостереження за натурою та аналітичний погляд дозволили йому створити цілу живописну антологію людських характерів. Герої художника, його сучасники – видатні діячі науки, медицини, представники творчих професій, що уособлюють духовну культуру Слобожанщини й України в цілому («Портрет Ю.Вінтаєва» (1989), «Портрет професора М.Бокаріуса» (1998), «Портрет А.Константинопольського (2003), портрети артистів А.Калабухіна та І.Яценка (2001) (три останні з колекції ХХМ)). Ганоцький виступив як продовжувач «рєпінського» методу роботи над портретними образами, орієнтованого на психологічне заглиблення у вивченні тієї чи іншої моделі. Композиція ранніх творів камерна, лаконічна, строга. В ній переважає пильне ставлення до об’ємно-пластичних прийомів формотворення з урахуванням анатомічної архітектоніки. Образи позначено рисами так званого «суворого стилю» - внутрішньою зосередженістю, графічною чіткістю силуетів, стриманим колоритом з акцентом на тональних нюансах. Майже нейтральне, узагальнене тло концентрує увагу на обличчі, його міміці: «Портрет В.Бенфіалова» (1981), «Портрет Ірини Яровицької (1982). У подальшому образотворча мова автора зазнає суттєвої трансформації, зумовленої як власними знахідками, так і кардинальним оновленням художньої парадигми в рамках зміни суспільно-політичного устрою країни, що було пов’язано із крахом тоталітарної радянської системи.

Живописна манера Ганоцького стає розкутішою, мазок енергійним, фактурним, а палітра поліфонічною і соковитою. Реалістичне відображення натури поєднується із імпресіоністичним відчуттям світло-повітряного середовища. У 1990-х-2000-х роках трактування людини набуває більш чуттєвого, експресивного характеру: підсилюється декоративізм живописної форми, композиція ускладнюється включенням у структуру картинного простору елементів інших жанрів – вишуканого натюрморта і пейзажу. Таким чином художник віртуозно естетизує образи в дусі академічного салонного мистецтва. Найбільш яскраво це простежується у поетично інтерпретованих, загадкових, граційних і пристрасних жіночих моделях, де головним «емоційним драматургом» виступає колір («Ранок» (1991), «Жінка у червоному» (1997)). З особливою ніжністю і батьківською любов’ю написано портрети членів родини, зокрема дітей («Портрет доньки», «Настя» (2007-2008), «Поліна», (1992)).

Чільне місце у доробку Ганоцького належить пейзажам і натюрмортам, які вражають тонкою передачею атмосферних явищ та барвистою південною палітрою, прищепленою автору ще в стінах Кримського училища ім.М.Самокиша. У пейзажах художник максимально дзвінкими насиченими фарбами майстерно відтворював мінливий стан природи, наповнюючи пленерне середовище складними кольоровими рефлексами неба, землі чи води. На початку 2000-х з’являється натхненна монументальною красою півдня відома серія «Кримський пейзаж», на полотнах якої панує сонце і свіже морське повітря. Композиція натюрмортів тримається на гармонійному співвідношенні відчуття матеріальності предметного світу й філософського осмислення краси буття.

Митець звертається до зображення архетипів українського побуту й символів щедрості рідної землі. Втіленням життєдайної сили, зрілості й тріумфу природи у творах цього жанру є стиглі червоні яблука, улюблений мотив автора («Натюрморт з яблуками» (2001)). Для художника натюрморт мав велике значення у дослідженні взаємодії кольорів та сміливому експериментуванні зі світлом і фактурою. Картини В.Л.Ганоцького - це справжній еталон високої живописної культури й академічного професіоналізму. Водночас залишаючись відданим реалістичним принципам харківської художньої школи, він збагатив її образотворчу мову сучасним пластичним мисленням кінця ХХ – початку ХХІ століття.

06/10/2026

Колектив ХХМ вітає головного редактора часопису «Образотворче мистецтво» Володимира Петрашика та його колектив із наступаючим святом – Днем художника! Нинішній і минулий роки стали знаковими і для часопису, що відзначив свій ювілей, і для самого Володимира, якого було спочатку нагороджено медаллю «За військову службу в Україні», а згодом присвоєно звання заслуженого діяча мистецтв України.

Впродовж багатьох років наш музей, майстрів мистецтва Харківщини з часописом пов’язують творчі і людські стосунки, адже та чи інша публікація єдиного в Україні видання ставала визнанням творчого доробку митця, знайомила мистецький загал із регіональними організаціями НСХУ, що надавало можливості для всіх зацікавлених бути в контексті всіх визначених культурно-мистецьких подій в Україні.

У перші роки незалежності країни на сторінках часопису спалахували і точились жваві дискусії про шлях подальшого розвитку національного мистецтва, збереження спадщини минулого, традиції і сучасність. Ставали улюбленими автори статей, що давали цікавий інформативний матеріал. Природно, що у Харкові, одному з найбільших художніх центрів країни, з музеями, мистецькими закладами освіти, потужною організацією НСХУ, редактори часопису бували часто, а потому з’являлись публікації, статті, які з нетерпінням очікували – адже часопис був і залишається єдиним періодичним виданням, присвяченим мистецтву і митцям.

2020 року, незадовго до трагічного 2022, часопис на чолі з головним редактором Володимиром Петрашиком, відсвяткував свій ювілей, зберігши своїх підписників і шанувальників.

Повномасштабне вторгнення і подальші події ніби не залишали шансів для його виживання. Але зусилля головного редактора зробили неймовірне – часопис виходить, зберігаючи розумний баланс між академічною подачею матеріалу і сучасним концептуальним мистецтвом, продуманий дизайн і якісну поліграфію. До звичних аналітичних досліджень додались і «зведення мистецького фронту» - роботи митців, написаних на воєнну тематику.

Важко навіть уявити, яким чином і зусиллями це вдається Володимирові, але він гідно продовжує традиції, закладені його попередниками Миколою Маричевським, а згодом О.Федоруком, ще на початку 1990-х.

Сьогодні ми приєднуємося до вже висловлених побажань і надалі виконувати надзвичайно важливу культурну місію – осмислювати і популяризувати українське образотворче мистецтво, підтримуючи зв'язок поколінь майстрів мистецтва, відкривати нові імена та найбільш актуальні процеси в контексті сучасного мистецтва.

Пане Володимире, сьогодні, у час великих викликів для нашої країни, Ви впевнено тримаєте «культурний фронт», де часопис «ОМ» продовжує бути на вістрі мистецького процесу. У цьому контексті Ви заявили про себе не тільки як прекрасний організатор у підготовці та виданні часопису, а й талановитий мистецтвознавець, автор глибоких і серйозних досліджень. Нас просто вразили ці матеріали, різні за образно-стилістичним аналізом, масштабом творчих особистостей, креативності підходу.

Це інтерв’ю у рубриці «Музей і колекції» з однією з найвідоміших колекціонерок України С.Беньяміновою, статті «Незламна наївність: мистецтво Марії Примаченко як етика надій», «Між пам’яттю і присутністю: Ерделі та Микита в культурному ландшафті «Деренівські купелі», «Ярослава Мотика: пластика знаку й поетика форми (до 80-річчя мисткині), «Абстрактно-історичний вимір творчості Віктора Гвоздинського» (до 75-річного ювілею художника).

А ще передмова – слово редактора «Лінія, що мислить. Форма, що говорить». Ці статті зайняли своє вагоме місце практично в кожному розділі журналу «Музей та колекція», «Мистецька спадщина», «Мистецьки події», «Ім’я в мистецтві» та «Ювіляри». Цей вибух глибокої мистецтвознавчої думки стався не випадково – останні роки потребували копіткої роботи з врятування журналу і виходу його у світ, де мистецтвознавець «поступився» адміністратору, зберігши часопис, гідно відсвяткувавши ювілей «Образотворчого мистецтва».

Нам імпонує і Ваша повага до колег – мистецтвознавців, ставлення до художників, позначене людяністю, чуйністю, розумінням їх особливої місії в культурному просторі нашої країни.

Сподіваємося, що і надалі Ви на своїй посаді головного редактора збережете високий рівень фахового змісту часопису, його естетики і глибини.

З повагою і вдячністю колектив Харківського художнього музею

06/10/2026

Ділимося дописом наших нових друзів з Мистецького експортного кластеру, які нещодавно відвідали музей.
Разом із нашими гостями ми обговорили конкретні кроки та допомогу у відновленні музею.

Дякуємо за солідарність, людяність і небайдужість до культурної спадщини. Візит наших партнерів зафіксований у їхній публікації

05/10/2026

Щира вдячність за допомогу!
Вже тривалий час Харківський художній музей отримує вкрай необхідні матеріали та обладнання від Центру допомоги мистецтву України ( ), що багато разів допомагало рятувати музейні предмети у найскладніших ситуаціях! Цього разу музей отримав два ноутбуки необхідні для роботи з оцифрування та каталогізації колекції!

Дякуємо Центру допомоги мистецтву України ( ), Міністерству закордонних справ Німеччини ( )!

Висловлюємо особисту подяку пані Марії Томці та пані Вірі Орловській за небайдужість та наполегливу роботу щодо збереження української культурної спадщини! Безмежно вдячні пані Ірині Нікіфоровій за її постійну підтримку та дієву увагу до нашого музею!

03/10/2026

Твори мистецтва періоду Гетьманщини у зібранні Харківського художнього музею: герої та антигерої України.
АНТИГЕРОЇ УКРАЇНИ. Частина друга

1709 року під Полтавою була остаточно «задушена змея малороссийского коварства и измены”. Після цієї переможної баталії слідує низка воєнних успіхів Петра І – взяття Риги (1710), 1714 – острів Аланд, 1721 – здобуто Інгерманландію, Естляндію, Ліфляндію, частини Карелії і Фінляндії. 1722 року похід до Персії додав ще дві провінції – Гілян і Мазандаран. Деякі із цих завоювань і сьогодні належать Росії, деякі, як країни Прибалтики, здобули самостійність і незалежність. Цей нещадний імперський наступ було перервано смертю імператора 1725 року, але посмертна галерея творів «великого полководця, реформатора» і т.д. продовжувалась ще століття, чому свідченням є пам’ятник Петрові І у Москві авторства З.Церетелі, встановлений вже на початку ХХІ ст.

Нашому музеєві також дісталося трохи «цієї слави» – 1940 року до нашої колекції потрапив портрет Петра І, історія створення якого вражає. Написаний після смерті Петра І, на замовлення його сподвижників, архангельських купців, дотичних до створення корабельного флоту, вже після багатьох років після Полтави, він все одно пов'язаний з нею: Петро І з усіма атрибутами імперської влади топче ногами лева, символа королівської влади Швеції, схожого тут на жалюгідну кішку. На жаль, електронна версія цієї роботи нині відсутня.

Як і попереджав генеральний писар Мазепи, Пилип Орлик, автор першої Української Конституції, з утвердженням Росії як великої імперської держави, погано буде всій Європі. Цей прогноз працює і сьогодні, починаючи з ХVІІІ ст. – Швеція і Польща з великих королівств стали звичайними країнами, Оттоманську Порту (Османську імперію) також було знівельовано.

«Це той перший, що розпинав нашу Україну, а Вторая доконала вдову сиротину». Ці слова Шевченка надовго стали точною характеристикою імперського поневолення України, зловісні паралелі якого виявились вже у ХХІ ст. За зраду Мазепи Запорізьку Січ було зруйновано, Батурин – гетьманську столицю було потоплено в крові. Маніфест 1775 року об’явив про знищення Запорізького війська, частина якого подалась до Туреччини, в Добруджу, залишки 1783 року стали основою Чорноморського війська - кубанськими козаками.

Наш портрет Катерини ІІ є копією з відомої роботи В.Боровиковського «Імператриця на вранішній прогулянці» з улюбленою собачкою-левреткою, (порода, що нині зовсім зникла), нагадує добру і лагідну бабусю. Такою, мабуть, її зустріла Маша Миронова, героїня повісті О.Пушкіна «Капітанська дочка», і всі проблеми було вирішено. Так буває в книжках, а в житті України було знищення Запорізької Січі і посилення кріпацтва указом 1783 року. Ну, а останній «антигерой» України, фаворит Катерини ІІ, Григорій Потьомкін, чий портрет також знаходиться у фондах ХХМ, став творцем проекту «Новоросія», чиї хворобливі марення втілились у планах повномасштабної війни рф в Україні вже у ХХІ ст. Власне, в степу під Миколаєвом, «найсвітліший» князь Таврійський, найвпливовіша особистість у Російській імперії, генерал-фельдмаршал і т.д. він і знайшов свою смерть 1791 року, вірогідно, був отруєний. Саме сюди він збирався перенести столицю з холодного і непривітного Петербурга, заснувати тут, в Україні, «другу Пальміру». Перемога над Кримським ханством 1784 року, знаменита мандрівка 1787 року Катерини до Криму через «потьомкінські села». І, зовсім несподівано, про що свідчить російські незаангажовані історичні джерела, «виявивши непідготовленість військ у ІІ турецьку війну, занепав духом…».

На Харківщині «слід Потьомкіна» виявився у руйнуванні і знищенні козацьких монастирів, чому свідченням є легендарна Козача Гора поблизу Змієва, і заволодіння Святогір’ям, подарованим йому Катериною ІІ, нащадки якого господарювали в цих місцях аж до 1917 року. Наш портрет – копія невідомого художника з картини відомого австрійського майстра Йоганна Батіста Лампі (1731-1830), що працював у Росії з 1791 по 1797 рік. Саме Потьомкін 1790 року звернувся до австрійського канцлера, принца Кауніца, з листом, у якому просив “склонить господина Лампи отправиться на некоторое время ко мне. Я беру на себя, принц, все дорожные расходы из Вены и обратно, и сделаю так, что господин Лампи не пожалеет, что предпринял это путешествие. Для меня, принц, истинное услаждение ума видеть вокруг себя несколько добрых живописцев, которые работают на моих глазах”. Однак, приїхавши туди у вересні 1791 року він не застав князя в живих.

Невдовзі наближений Потьомкіна В.С.Попов рекомендував художника як європейську знаменитість Катерині ІІ, яка викликала його в Петербург. Як це не дивно звучить, але портретів “найсвітлійшого” майже не залишилось у провідних музеях, на відміну, скажімо, від наступного фаворита Катерини ІІ – Платона Зубова.

Лампі виконав етюд портрета, який став відомим згодом за гравюрою Д.Уокера (55,3х47,3, овал; ДТГ). Як свідчить каталог ДТГ, він у каталозі Рум’янцевського музею вважався підмальовком, з якого В.Боровиковський написав портрет, що належав графу О.Б.Бобринському. Переглянувши усі відомі зображення Г.Потьомкіна, можна зробити висновок, що це не копія, а абсолютно самостійний твір, що зображує досить молодого Потьомкіна на відміну від широковідомих портретів.

Нинішня наша історія повномасштабної війни вже сформувала свій пантеон героїв – лицарів козацької звитяги, позначений пошаною і гордістю.

Природно, що одночасно також сформувалась (і продовжує поповнюватись) галерея «антигероїв України», персонажів якої, зображених у неймовірних втіленнях, ми всі добре знаємо.

Мистецтвознавиця Ольга
Денисенко

01/10/2026

1 жовтня ДЕНЬ УКРАЇНСЬКОГО КОЗАЦТВА І СВЯТО ПОКРОВА ПРЕСВЯТОЇ БОГОРОДИЦІ

Твори мистецтва періоду Гетьманщини у зібранні Харківського художнього музею: герої та антигерої України

Відомий поет, прозаїк, есеїст Євген Маланюк, який у часи визвольних змагань України був ад’ютантом С. Петлюри вважав, що Запорізька Січ була не тільки мілітарною, а й елітарною силою суспільства, спонсором, замовником художніх творів. І коли вона занепала і була зруйнована, знівельованим виявилося все – від костюма до ікони, від церкви до живопису, вбираючи риси «общерусского стиля», втрачаючи яскравість, пишність, багатство колориту.

Так звана гетьманська доба - друга половина 17 й перша половина 18 століття – це період найвищого піднесення українського барокового мистецтва, у всіх головних його видах – красному письменстві, образотворчому мистецтві, архітектурі, музиці. Елементи барокової образності проникають навіть у народну творчість і народне мистецтво, майстри яких ніколи особливо не прагнули брати чогось зі стилів професійного мистецтва, маючи свої ключі своєрідної народної естетики та стилізації. Український варіант бароко з його експресивною мовою, в якій знаходилося ще місце й для гармонійності, - був співзвучний, може, більше від інших мистецьких стилів, національному характерові й естетичному почуттю. У цьому – одна з причин такої тривалої (майже 200 років) історії стилю бароко в Україні. У цей час працюють кілька мистецьких осередків іконопису – на Волині і західноукраїнських землях, Києві, Лівобережній Україні.

Українським митцям, пов’язаним з церквою, стиль бароко приніс чи не найбільшу свободу вибору форми, кольору, композиції, дав можливість максимально врахувати у професійному малярстві все найкраще з народного мистецтва.

Тогочасний іконопис у зібранні Харківського художнього музею представлено творами видатних, хоч здебільшого анонімних майстрів. Серед них ікона «Трійця», що належить майстрові із містечка Баришівка (нині Київська область). У ній найбільш яскраво виражено і риси барокового мистецтва часу його розквіту і ментальні особливості народного характеру, і прикмети побуту, серед яких нашу увагу привертає величний палац, де Авраам приймає високих гостей. Цю знакову із Старого заповіту подію представлено на тлі пейзажу – з дубом мамврійським, де реалістично виписано листя і жолуді, на поземі – стилізовані, але добре впізнавані квіти волошки і лілеї. Але змість шатра Авраама постає величний палац, який має усі архітектурно-стилістичні ознаки українського бароко – череп’яні лускаті покрівлі, добре прописані волюти і каннельовані колони, пальмета над вхідними дверима.

Особливого відчуття “живого життя” надають відкриті віконечка у мансардному поверсі палацу. Саме в таких розкішних покоях мешкали представники тогочасної козацької старшини, свідченням такої ж вишуканості інтер’єру є стіл, що накрито скатертиною з узорами монастирського шитва, на ньому обід, в чарки розлито вино, розкладено столові прибори, тобто дотримано святкового сервірування. Ніжки столу вигадливо, навіть дещо по-рокайльному, різьблені, які і бильця крісел, на яких сидять янголи.

А стіни прикрашали гетьманські зображення, їх було більше двадцяти, а також родинні портрети полковників, генеральних суддів і обозних представників тогочасної козацької еліти. Відповідним був і набір знакових елементів, пірнач у руці полковника, булава у гетьмана. Цій композиційній традиції повністю відповідає портрет Юрія Хмельницького з колекції ХХМ. Це справді грізний, бойовий гетьман у повному облаченні, з булавою, в латах, мантії, погляд суворий, зосереджений, між бровами залягла різко окреслена складка.

Портрет гетьмана Мазепи не схожий ні на жоден інший портрет, хоча щось спільне він має з широковідомим “Напольним гетьманом” художника Івана Нікітіна (сер. 1720-х рр., ДРМ). Гетьман виглядає моложавим, ще не сивим. Його обличчя сповнене задуми і деякої втоми, де волю, енергію поєднано з сумнівами і прихованою гіркотою. Незастебнута кирея прикрашена позументами, ніяких нагород і символів, пов’язаних з гетьманською владою, немає.

Наш портрет було написано до 1844 року, - цим часом датовано гравюру з нього Г.Афанасьєва. Фігура і погруддя І.Мазепи виступають із м’якого затемненого фону, волосся майже зливається із ним. Фігура майже впритул наближена до переднього краю полотна. Гетьман дивиться на глядача, але виникає враження, що він перебуває наодинці із своїми думками. Звичайний для портретного зображення вигляд людини того часу “при параді” відсутній. Сам одяг є надто простим для іменитої людини того часу (напольний (наказний) гетьман – командир польових військ). Порівняємо його із гетьманським портретом Ю.Хмельницького. Костюм Мазепи, як і нікітінського “Напольного гетьмана”, не схожий на військову форму ні в українських, ні в польських, ні в російських військах. Але, попри всі версії, в старих описах і нині зображуваного на нікітінському портреті називали і називають “гетьманом”.

Свого часу в якості зображеного на полотні називали імена І.Мазапи, П.Л.Полуботка, І.Скоропадського, К.Я.Сапєги, однак жоден із них ні зовнішньо, ні особистою характеристикою не був схожим. Те, що найбільш “живучою” виявилась легенда, що пов’язана із Мазепою, свідчить і наш портрет.

Темпераментний живопис відповідає характеристиці образу – використанням світла, його направленістю, напруженістю і емоційністю колірних співвідношень: темно-коричневої киреї з блискучими позументами, блакитною сорочкою з контрастними співставленнями червоного кольору киреї.

Цікаво порівняти гравіровані портрети Мазепи та Хмельницького, виконані вже у 1840-х роках. Коли автор гравірованого портрета І.Мазепи повністю слідує за оригіналом нашого музею, то основою для гравюри Ю.Хмельницького послужив якийсь інший портрет: Юрась виглядає молодшим, з вусами, детально пророблено всі елементи одягу – кольчуга, рукавички, застібки і т.д. Очевидно, оригінал портрета, за яким було виконано гравюру, мав більшу популярність і “ходіння” як у професійному, так і народному мистецтві.

Спроба «Євроінтеграції» Мазепи, як відомо, закінчилась трагічно. Вдруге спроба відродити гетьманство в Україні належить Кирилові Розумовському, останньому українському гетьману, президентові Академії Наук.

Однак Катерина ІІ, незадоволена його проектом про спадкове гетьманство, 1764 року скасувала це звання. В колекції ХХМ також знаходиться портрет К. Розумовського. Невідомий художник в силу слабкості своєї професійної підготовки спростив і надав абсолютно “парсунного” вигляду зображенню портретованого. Збережено всі атрибути одягу і нагороди, той же енергійний поворот голови, парик, але все зазнало площинного трактування і разом з тим деякого виправлення: трохи “качиний” ніс і повні губи оригіналу “облагороджено” і “виправлено” на “правильний” профіль, акуратно затиснуті вуста. Буклі парика, як і позументи, мереживний комір-бант спрощено, щезли деякі елементи, важкі для виконання. Обличчя стало зовсім круглим, щоки надуті, опуклий лоб різко окреслено.

Не дивлячись на надто “вільну” авторську копію, оригінал залишається впізнаванним, просто “перекладеним” мовою парсуни з притаманними їй площинністю, спрощеністю, тяжінням до творів народного мистецтва.

Долю молодшого сина К.Розумовського вже було повністю пов’язано з Європою, де він був послом у Данії, Швеції, Відні. Він був знайомий з Бетховеном, брав у нього уроки музики.

Ці особистості, нехай із помилками, не завжди правильними вчинками, хибними кроками, прагнули зберегти Україну як самостійну європейську державу є героями України.

Але в нашій колекції є ще й портрети «антигероїв», про які піде мова у наступному випуску.

Мистецтвознавиця Ольга Денисенко

01/10/2026

🇺🇦 Вітаємо з Днем захисників і захисниць України!

Дякуємо кожному й кожній, хто
боронить нашу країну та захищає наші міста й людей.

Сили, витримки та найголовнішого — повернутися додому живими. 🙏

Нехай Вас оминають кулі і підступні дрони,
У ворога закінчаться снаряди і патрони.
Ви землю захищаєте свою.
Хай щит небесний береже Вас в кожному бою!!!

22/09/2026

КЛАСИКИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ
ТЕМАТИЧНА ГРАФІКА З ФОНДІВ ХХМ

Уявімо звичайний день початку 30-х років минулого століття для мешканців харківського Будинку «Слово». Ось збирається на качине полювання Остап Вишня. На сходах Павло Тичина жваво дискутує із Володимиром Сосюрою. Заклопотаний Лесь Курбас поспішає до театру. Ошатна красуня Наталія Забіла проходить двором. Привітно вітаючись з усіма, йде до редакції Олександр Довгаль (фото 2), молодий, але вже відомий художник-графік. В ті роки у стінах своєї квартири № 45 на 5 поверсі він активно працює: комфортні умови Будинку «Слово» (фото 3) з великими вікнами та просторими кімнатами слугують йому майстернею.

Коли 1945 року в 1-й під'їзд Будинку заселився письменник Іван Андріанович Багмут (1903-1975), то митців-ровесників пов'язали теплі дружні стосунки і спільна робота над виданнями.

Доля не раз випробувала Багмута (фото 4). 1935 року за надуманим звинуваченням письменника було засуджено на шість років таборів. Після звільнення в 1941 році він йде на фронт (80 літераторів України, третина письменницької організації, стали добровольцями). Після повернення з війни Іван Багмут свідомо присвятив себе дитячій літературі. За свої твори для дітей письменник отримав літературну премію імені Лесі Українки (1973). Іван Багмут був реабілітований 1957 року. За рік потому він видав оповідання для дітей «Злидні» з ілюстраціями вірного товариша О.Довгаля. Головним героєм є сільський хлопчик Вустимко. Його родина бідує, як колись і сам автор. Малий сприймає слово «злидні», як потворних істот. Після того, як матуся під гарячу руку нагримала на Вустимка, ображений хлопчик втік з хати у чагарники. Він чує голоси рідних, які гукають його додому, але вперто, через дитячий спротив, продовжує мовчати і не виказувати свою схованку. 1958 року це оповідання вийшло тоненькою книжкою у видавництві «Дитвидав» і наразі це рідкість через невеликий тираж.

У колекції сучасної графіки ХХМ є обкладинка до цієї книжки (іл.1), на якій саме у тому чагарнику-схованці зобразив художник малого Вустимка. Довгаль майстерно «піймав» вразливу дитячу гримаску: скривлені від недавніх сліз вуста, потемнілі очі, в яких причаїлися всі образи світу. Щоб дати собі розраду і не розрюматися знову, хлопчик підпер правим кулачком заплакану пухку щоку.

Ілюстраціям О.Довгаля притаманна продумана композиція задля характеристики епохи, ситуації, дійових осіб як першооснови літературного твору.

Довгаль-ілюстратор завжди фокусувався на сюжетних лініях, динамічності подій, реалістичному трактуванні образів. У цій роботі присутній соціальний підтекст (вбрання дитини, розкуйовджена зачіска), ритмічність стриманих за кольором штрихів, лаконізм і, звичайно, глибока особиста емпатія художника.

Власне, письменник Багмут (фото 5) і художник Довгаль через прості гуманістичні історії довірливо говорили з дітьми про співчуття, родинне тепло, дитячі кривди і вміння прощати та сподіватися, за словами одного з персонажів, що «буде і на нашій вулиці свято».

https://youtu.be/xmZXzKGzbFs?si=Mi-L6IbflSEo2V_q

21/09/2026

Рубрика «Художники-ювіляри» представляє публікацію до 165-річчя від дня народження видатного українського майстра пейзажу, живописця, графіка, педагога Михайла Андрійовича Беркоса (03.09.1861 – 20.12.1919).

У фондах ХХМ творчість митця представлено живописними картинами та акварелями, виконаними у різні роки. Це найбільша частина збережених робіт автора, що залишилися після його смерті. Серед майже сорока творів найвідоміші – «Льон цвіте» (1893), «Вулиця в Умані» (1895), «Будяки» (1898), «Яблуня цвіте» (1919).

Михайло Андрійович Беркос народився 3 вересня 1861 року у місті Одеса. 1877 року успішно закінчив Одеську рисувальну школу, 1889 – С.- Петербурзьку Академію мистецтв із званням художника І ступеню (педагоги – М.К.Клодт, В.Д.Орловський). Для вдосконалення майстерності, як золотомедаліст і пенсіонер Академії мистецтв, проходив стажування за кордоном у європейських країнах з 1890 по 1893 рік (Франція, Німеччина, Італія та інші). Після тривалого відрядження деякий час жив у Петербурзі. У другій половині 1890-х років оселився на хуторі Мала Данилівка у передмісті Харкова. З 1904 року викладав у Харківській міській школі малювання та живопису, яку згодом було перетворено на Харківське художнє училище, ді він і залишався одним із провідних педагогів упродовж 1912-1917 років. Брав активну участь у роботі Комісії Міського художньо-промислового музею, доклав чимало зусиль для поповнення його колекції. З 1906 року – голова Товариства харківських художників. Учасник численних українських і зарубіжних виставок. Прижиттєві персональні виставки проходили у Харкові (1906, 1908). Помер 1919 року від тифу у Харкові. Твори зберігаються у музеях і приватних колекціях в Україні та за кордоном.

М.А.Беркос увійшов до історії вітчизняного мистецтва як один із ключових майстрів харківської пейзажної школи кін. ХІХ – поч. ХХ століття. У своїй творчості художник органічно поєднав принципи реалістичної достовірності академізму з українськими пленерними традиціями та кращими надбаннями європейського імпресіонізму. Він блискуче володів аквареллю, рисунком, але перевагу віддавав олійним фарбам. Полотна демонструють високу живописну культуру автора. Його палітра чиста, соковита, дзвінка, палахкотить відтінками зеленого, червоного, смарагдового, золотисто-вохристого кольорів. Працюючи на пленері, він наповнював картинний простір енергією сонця, створюючи просякнуте промінням цілісне світло-повітряне середовище. Митець сприймав природу як джерело абсолютної гармонії, вітальної сили й естетичної досконалості, що визначило піднесений, поетичний характер творів. У його роботах українська земля постає в образі «райського саду», у мить свого найвищого життєвого тріумфу – навесні і влітку. Саме ці пори року у народній свідомості пов’язано із національним уявленням про квітучий, прекрасний світ. Автор любив зображувати моменти, коли рослини зливались у суцільні квітучі килими безкрайніх українських полів льону, гречки. Однією з основних композиційних особливостей цих панорамних краєвидів є домінування земного простору. Під пензлем художника він перетворюється на живу, динамічну стихію, яка дихає, пульсує кольором та активно взаємодіє з небом і сонцем. Звертаючись до імпресіоністичних прийомів письма Беркос надає поверхні рухливості. Роздільні дрібні мазки у передачі суцвіття льону, маків чи гречки створюють ефект оптичної вібрації, що дає можливість навіть на фізичному рівні відчути рельєф і фактуру поля («Льон цвіте». 1893, колекція ХХМ). Для майстра було важливим показати багатство і родючість української землі. Більш камерного лірико-філософського звучання набувають пейзажі квітучих садів. Вони випромінюють радість буття, оптимізм, символізують віру у відродження («Яблуня цвіте». 1919, колекція ХХМ). Джерелом невичерпного натхнення для художника стала садибна культура. Він сам був власником невеликого помістя, залишки якого збереглися на околицях Харкова. Беркоса зачаровували слобожанські козацько-старшинські маєтки, класичні панські будинки, флігелі, затишні веранди в оточенні парків. Подібна архітектура у полотнах виступає ознакою пасторального спокою, тривалого розміреного життя у гармонії з природою. Його завжди приваблювала ідилія обжитого простору, що є характерною прикметою українського пейзажу, цікавили види повітових чи губернських містечок, у яких він знаходив справжню поезію неспішного життя української провінції («Вулиця в Умані» 1895, колекція ХХМ). Важливе місце у спадщині художника належить європейським краєвидам.

Пенсіонерська подорож до Франції, Італії, Іспанії, Німеччини, Швейцарії та окремо у 1899 році знову до Італії збагатили творчу скарбницю автора романтичними пейзажами цих чудових країн. Саме тут він опанував передачу світло-повітряного середовища, технічні прийоми імпресіонізму.

Роботи цієї серії захоплюють загальним ліричним настроєм, красою залитого сонцем скелястого узбережжя Італії із розкішною субтропічною зеленню («Сорренто», «Капрі», «Вілла Адріана». 1899, колекція ХХМ), умінням відтворювати насичене вологою морське повітря, працювати із тонкими колористичними нюансами («На рейді поблизу Венеції». 1903, акварель, колекція ХХМ). Беркос також залишив помітний слід у монументально-декоративному мистецтві. У 1907 році разом із С.Васильківським, М.Самокишем, М.Уваровим брав участь у розпису інтер’єрів будинку Полтавського земства – перлині української архітектури стилю модерн.

М.А.Беркос зробив вагомий внесок у розвиток української образотворчості, художньої освіти та музейної справи. Діяльність майстра сприяла інтеграції вітчизняного мистецтва у широкий культурний європейський контекст.

Знайдені ним нові підходи до передачі кольору, світла, живописної фактури в рамках пленерної концепції зробили його творцем естетики життєствердного національного пейзажу, сповненого відчуттям радості спілкування з природою.

Харківський художній музей ХХМ

07/10/2026

06/10/2026

06/10/2026

05/10/2026

03/10/2026

01/10/2026

01/10/2026

22/09/2026

21/09/2026

Address

Opening Hours

Telephone

Website

Alerts

Contact The Museum

Shortcuts

Share

Category

Listing takedown request

Monday	10:00 - 18:00
Wednesday	10:00 - 18:00
Thursday	10:00 - 18:00
Friday	10:00 - 18:00
Saturday	10:00 - 18:00
Sunday	10:00 - 18:00