Ічнянський Краєзнавчий Музей

11/10/2026

ПАМ'ЯТАЄМО
ДУБОВКА ОЛЕКСАНДР ВОЛОДИМИРОВИЧ
(04.08.1976р.- 11.10.2025р.)
Дубовка Олександр Володимирович народився 04 серпня 1976 року в м. Ічня, у родині працьовитих і щирих людей. З дитячих років вирізнявся добрим серцем, чуйністю та щирістю до рідного краю. Навчався в загальноосвітній школі №5, де проявив себе як відповідальний, скромний та дружелюбний хлопець, завжди готовий прийти на допомогу товаришам.
Після закінчення школи Олександр проходив військову службу, гідно виконуючи військовий обов’язок перед батьківщиною. Повернувшись з армії, він почав трудову діяльність водієм на Ічнянському заводі сухого молока та масла, де зарекомендував себе сумлінним і відповідальним працівником. На початку 2000-х років Олександр разом з родиною переїхав до м. Одеси, де продовжив працю водієм-далекобійником - ця професія стала для нього не просто роботою, а справжнім покликанням. Він любив дорогу, нові горизонти, спілкування з людьми. Колеги його завжди відзначали чесністю та добротою.
У 2023-му з родинних причин (за сімейних обставин) повернувся до рідної Ічні, де проживав поруч з батьками. Він був люблячим сином, батьком 2 синів, для яких залишиться прикладом мужності, доброти і працьовитості. У вільний час Олександр присвячував себе своїй улюбленій справі- риболовлі. Саме там, на березі водойми, він знаходив спокій і натхнення, розмірковуючи про життя та майбутнє, а на початку лютого 2025 року у час, коли Батьківщина потребувала своїх захисників, Олександр Володимирович без вагань став до лав ЗСУ. Він був призваний на військову службу першим відділом Прилуцького територіального центру комплектування та соціальної підтримки.
Старшина Дубовка Олександр Володимирович проходив службу на посаді командира автомобільного відділення підвозу пального та мастильних матеріалів, згодом - матеріального забезпечення танкового батальйону військової частини А5002. Сумлінно виконував усі поставлені завдання, користувався глибокою повагою серед побратимів, які цінували його як надійну, спокійну та мудру людину .
11 жовтня 2025 року у пункті тимчасової дислокації танкового батальйону несподівано зупинилося серця воїна. За попередніми даними причиною смерті стала зупинка серця.
Поховали Олександра 18 жовтня 2025 р. в м. Ічня на кладовищі «Бойня».

"ГЕРОЇ НЕ ВМИРАЮТЬ, ДОКИ ЇХ ПАМ'ЯТАЮТЬ!"

05/10/2026

04/10/2026

ПАМ'ЯТАЄМО
КРИВОНОС СТАНІСЛАВ ГРИГОРОВИЧ
(27.06.1979 р. - 04.10.2014 р.)
Кривонос Станіслав Григорович народився 27 червня 1979 року в с.Івангород. Закінчив Івангородську с/ш і в старших класах здобув професію тракториста. Працював трактористом у ТОВ «Берегиня». Станіслав з дитинства брав участь у народній самодіяльності, дуже любив коней і кінну їзду.
Строкову службу проходив у танкових військах, в м. Києві. Молодший сержант. Після демобілізації одружився, виховував доньку Олександру. Воїн був призваний по мобілізації на «перепідготовку на 10 днів» 21 березня 2014 року. Проходив підготовку в Гончарівському. Потім ніс службу у складі 4 роти, 1-ї танкової бригади. З вересня 2014-го перебував в зоні бойових дій. Коли постало питання їхати на допомогу «кіборгам» в Донецький аеропорт, бажаючих було мало, а Станіслав Григорович погодився. У складі 6-ї роти, танкістів відправили спочатку в с.Піски, а через кілька днів безпосередньо в ДАП.
4 жовтня 2014 року в прямому танковому бою з російськими танками екіпаж Станіслава Кривоноса загинув, разом з ним життя за волю України віддали Володимир Кунденко та Юрій Костюченко. Більше тижня побратими не могли забрати тіла загиблих, бо ворог вів щільний вогонь, а потім виявилося, що їх забрали російські найманці. Бійцям вдалося домовитися про обмін і спочатку наші земляки були поховані як невідомі бійці на кладовищі м.Дніпра.
Тільки 19 листопада 2014 року рідні Станіслава Кривоноса отримали підтвердження за результатами експертизи ДНК. 16 січня 2015 року воїн був похований з військовими почестями в рідному с.Івангороді. Указом президента України №270/2015 від 15 травня 2015 р. «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі», Кривонос
Станіслав Григорович нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно). Нагороджений нагрудним знаком «За оборону Донецького аеропорту» (посмертно). У 2015 році на фасаді Івангородської ЗОШ І-ІІІст. було відкрито меморіальну дошку пам′яті загиблого героя російсько-української війни.
У 2017 році Кривоносу Станіславу Григоровичу було присвоєно звання «Почесний громадянин м.Ічня» (посмертно).

"ГЕРОЇ НЕ ВМИРАЮТЬ,ДОКИ ЇХ ПАМ'ЯТАЮТЬ!"

01/10/2026

1 жовтня – особлива дата для українців. У цей день відзначають свято захисників і захисниць нашої країни, які щодня борються за свободу й незалежність своєї Батьківщини.
Ми дякуємо нашим захисникам і захисницям!

За мужність і незламність, за кожен день боротьби, за можливість жити, працювати, мріяти та зустрічати новий день під українським небом.

Низький уклін кожному й кожній, хто боронить нашу землю. Пам’ятаємо тих, хто віддав життя за Україну. Підтримуємо тих, хто продовжує боротьбу.

Ви — наша сила, наша гордість і наша надія! 🇺🇦

Слава Україні! Героям слава!

01/10/2026

ПАМ'ЯТАЄМО
ДВОРСЬКИЙ СЕРГІЙ ВІКТОРОВИЧ
(18.02.1988 р. - 01.10.2025 р.)

Сергій народився 18.02.1988 р. у с. Бакаївка Ічнянського району (нині Прилуцький) Чернігівської області. У 2006 році закінчив місцеву середню школу, після чого проходив строкову військову службу, де отримав звання сержанта.
Працював охоронником, спеціалістом на АЗК та будівництві, де зарекомендував себе як відповідального та працьовитого робітника.
На початку повномасштабного вторгнення перебував із сім’єю в окупації в рідному селі. Після відходу ворожих військ у березні 2022 року Сергій з родиною повернувся до Ніжина, де останнім часом вони проживали та будували плани на майбутнє.
Отримавши повістку 3 травня 2022 року, Сергій, не задумуючись, став на захист українського народу та цілісності держави. У серпні цього ж року вирушив на Донецький напрямок. Також брав участь у боях на Курському та Дніпропетровському напрямках.
Сержант, командир міномету. Побратими дали йому позивний «Батя», оскільки він був дуже відповідальним і піклувався про своїх товаришів.
Сергій Вікторович Дворський загинув 1 жовтня 2025 року під час виконання бойового завдання внаслідок ворожого обстрілу КАБами в районі с.Калинівське Синельниківського району Дніпропетровської області.
Поховали захисника 7 жовтня 2025 року на Алеї Слави у Ніжині.
У Сергія залишилися донька, дружина, батьки, брати та сестри.
Дворський Сергій Вікторович нагороджений :
24 серпня 2023 року - Подяка за відмінне виконання службових обов’язків, особисту відданість військовій справі, наполегливість, дисциплінованість, проявлені під час здійснення бойових задач з відсічі збройної агресії російської федерації, та з нагоди Дня Незалежності України;
04 грудня 2024 року - Подяка за особисті досягнення у службовій діяльності, відмінні особисті показники у бойовій підготовці, з нагоди відзначення Дня ракетних військ та артилерії;
31 травня 2025 року – нагороджено відзнакою міністра оборони України «Захиснику України»;
24 серпня 2025 року – Подяка за сумлінне виконання службових обов'язків, віддану службу Українському народові та з нагоди Дня Незалежності України.

"ГЕРОЇ НЕ ВМИРАЮТЬ, ДОКИ ЇХ ПАМ'ЯТАЮТЬ!"

29/09/2026

ПАМ'ЯТАЄМО
Горовий Олександр Сергійович народився 25 листопада 1992 року в м. Ічня. Навчався в загальноосвітній школі №3 . Після закінчення 9-ти класів вступив до Чернігівського професійного ліцею залізничного транспорту, де здобув фах помічника машиніста. Розпочав свій трудовий шлях за спеціальністю на станції Дарниця в м. Києві, паралельно проходячи навчання. Після отримання кваліфікації певний час ще набирався певного досвіду машиністом, а згодом повернувся до рідної Ічні. Деякий час працював у Польщі, після чого знову повернувся в Україну до рідного міста, де і продовжив трудову діяльність машиністом тепловоза в компанії «Інтер», пропрацювавши там близько 2-х років . У лютому 2022 року звільнився з роботи і планував виїхати за кордон, однак початок повномасштабного вторгнення росії в Україну змінив усі життєві плани Олександра. У 2022 році отримав повістку, але через стан здоров’я (хворобу аритмія) був тимчасово визнаний непридатний до військової служби. Під час повторного медичного огляду, через пів року, Олександр прийняв свідоме рішення стати до лав ЗСУ, а мамі сказав: « Якщо не я- то хто? Мамо хлопцям там так важко».
30 травня 2023 року був призваний на військову службу. Спочатку протягом декількох місяців проходив підготовку в навчальному центрі «Десна» , згодом служив в розділі протиповітряної оборони в м. Києві близько 10 місяців , де зарекомендував себе дисциплінованим та відповідальним військовослужбовцем.
За час служби мав численні подяки та відзнаки. Після ротації підрозділ перевели на Харківський напрямок, де Олександр провів 3 місяці, а згодом на Покровський напрямок, де пробув близько 2-х місяців . Останній раз Олександр виходив на зв’язок 19 вересня 2024 року. На нулі телефонувати важко, практично неможливо, бо кожна секунда- це вогонь по ворогу. Зазвичай, виходячи на завдання, він не брав телефон, але не цього разу. Він ніби щось відчував у ту пекельну хвилину свого життя, залишивщи у вайбері останнє послання: « Мамо, я в пеклі! Нас ніким міняти. Дякую тобі, мамо, за все!». Вона набирала номер сина постійно всі ці дні . 28 вересня 2024 року мама обривала всі можливі телефони, щоб хоч щось почути або зрозуміти. Її заспокоювали, що на днях їх повинні замінити, що потім син їй зателефонує , але він більше так і не позвонив . 1 жовтня 2024 року життя родини зупинилося в розрізі болю, несприйняття та відмови вірити в те, що написано в сповіщенні : « Солдат Горовий Олександр Сергійович зник безвісти під час бойових дій на Донеччині». Батьки дуже довго не вірили в це. Крізь сльози розпачу, незважаючи ні на що, продовжували сподіватися, що їх син живий, що знаходиться в полоні, можливо був тяжко поранений, але живий.Остання надія померла 29 вересня 2025 року. Телефонний дзвінок збив з ніг. Батькам сказали, що був обмін тілами і співпало ДНК одного тіла з їхнім сином.
Солдат Горовий Олександр Сергійович - навідник 1-го механізованого відділення 1-го механізованого взводу 5 механізованої роти 2-го механізованого батальйону внаслідок штурмових дій противника на Донецькому напрямку загинув 29 вересня 2024 року і рівно через рік він повертається на рідну Ічнянщину .
Поховали Олександра 10 жовтня 2025 р. в м. Ічня на кладовищі вул. Воскресінська .

"ГЕРОЇ НЕ ВМИРАЮТЬ, ДОКИ ЇХ ПАМ'ЯТАЮТЬ!"

29/09/2026

ПАМ'ЯТАЄМО
Супрун Віталій Григорович народився 7 травня 1977 року в селі Іржавець.
В 1984 році пішов навчатися до Іржавецької школи, яку закінчив у 1994-му. Навчався добре, отримував похвальні грамоти. Віталій ріс спортивним хлопчиною, любив грати в футбол.
В 1994 р. навчався в Прилуцькій школі ДОСААФ на водія.
У 1995-97рр. проходив строкову службу у званні сержанта на посаді радіотелеграфіста в/ч А-4003 на Житомирщині.
Після служби в армії працював в КПСП "Зоря" в селі Ступаківка, потім - в Іржавці водієм.
В 2005 році закінчив Варвинський учкомбінат, отримавши категорію Д.
У 2007-2009 роках працював водієм в ПРАТ "Кремінь" (селище Парафіївка).
З 2013 по 2020 рік був водієм пасажирських перевезень по маршруту "Київ-Тростянець".
З 2020 р. по 2023 р. займався вантажними перевезеннями по Україні.
Віталій був мисливцем у складі мисливської групи, любив збирати гриби, захоплювався рибальством. Мав двох доньок.
4.01.2023 року був призваний на військову службу, а вже 6.02.2023 року зарахований у в/ч А-4773.
4.09.2023р. був нагороджений медаллю "Незламним героям російсько-української війни".
Супрун Віталій Григорович, головний сержант 1 розвідувального взводу 1 механізованого батальйону в/ч А-4773 , загинув 29 вересня 2023 року біля н.п. Урожайне Волноваського району Донецької області під час виконання обов'язку військової служби при захисті Батьківщини.
Поховали воїна 05 червня 2024 року в с. Іржавець.

"ГЕРОЇ НЕ ВМИРАЮТЬ, ДОКИ ЇХ ПАМ'ЯТАЮТЬ!"

23/09/2026

ПАМ'ЯТАЄМО
ГОРДІЄНКО ОЛЕКСАНДР ВОЛОДИМИРОВИЧ
14.09. 1994 р. – 23.09. 2023 р.
Гордієнко Олександр Володимирович народився 14 вересня 1994 року в місті Ічня.
В 2000 році пішов до Загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів № 4. Був сумлінним учнем, завжди приймав участь у художній самодіяльності, мав прекрасний голос. Після закінчення школи в 2011 році вступив до Ічнянського професійного аграрного ліцею на спеціальність «Машиніст крана автомобіля».
Після закінчення навчання працював у приватних компаніях слюсарем. З 2015 року і до початку повномаштабного вторгнення продовжив працювати слюсарем на ПрАТ "Ічнянському молочно-консервному комбінаті".
Олександр мав багато друзів. Був чесною, порядною, відповідальною, доброю та енергійною людиною. Обожнював займатися спортом та вів здоровий спосіб життя.
З початку повномаштабного вторгнення вступив у лави «Добровольчого формування Ічнянської територіальної громади», щоб стати на захист нашої громади, а 17 травня 2022 року добровольцем поповнив лави Збройних сил України.
Саша завжди боровся за справедливість, був справжнім воїном, патріотом, зразком незламності та міцного духу, сили волі та нескореності.
Гордієнко Олександр Володимирович - стрілець-снайпер першого механізованого відділення, третього механізованого взводу, шостої механізованої роти, другого механізованого батальйону військової частини А4722.
Загинув 23 вересня 2023 року в ході виконання бойового завдання між населеними пунктами Роботине і Новопрокопівкою Запорізької області.
Похований 30 вересня 2023 року в м. Ічня на "Іржавецькому" кладовищі .
Гордієнка Олександра Володимировича нагороджено орденом “ За мужність” ІІІ ступеня (посмертно).

"ГЕРОЇ НЕ ВМИРАЮТЬ, ДОКИ ЇХ ПАМ'ЯТАЮТЬ"

22/09/2026

#музей #експонат

Запрошуємо подарувати музею експонат, який стане частиною нашої спільної історії. Адже те, що сьогодні здається просто старою річчю, завтра може стати безцінним.

Старовинні речі, родинні світлини, документи, вишиванки, предмети побуту, власні вироби — усе це може стати музейним експонатом.

Не викидаймо минуле — збережімо його для майбутнього!

Кожен предмет має свою історію. А можливо, саме вашу?

22/09/2026

ПАМ'ЯТАЄМО
ПУГАЧ ЄВГЕН ВОЛОДИМИРОВИЧ
04.07.1995 р. - 22.09.2022 р.

Пугач Євген Володимирович народився 04 липня 1995 року у місті Ічня Чернігівської області. У 2012 році закінчив Ічнянську гімназію ім. С. Васильченка. Потім навчався в Ічнянському професійному аграрному ліцеї, де здобув фах машиніста автомобільного крана. Строкову військову службу проходив у військових частинах А1414 смт Десна Чернігівської області, в/ч А1890
с. Михайлівка Миколаївської області. З 12 листопада 2015 р. по 04 травня 2017 р. обіймав посаду оператора-електрика автоматизованої директриси протитанкових керованих ракет та артилерії прямим наведенням загальновійськового полігону.
У цивільному житті працював продавцем у магазині, а потім їздив на заробітки до Польщі. Дуже любив футбол, риболовлю, подорожі, багато читав.
«Наскільки б він не був втомленим, все одно ввечері міг піти на стадіон... А читати обожнював ще зі школи. Часто просив, щоби я з Чернігова привезла йому книги про війну. Загалом читав різноманітну літературу», – розповіла мама Тетяна Пугач.
«Він був спокійним, розсудливим. Не надто балакучий, принаймні вдома. Друзі відгукуються про нього як про хорошого товариша», – додав батько Володимир.
27 квітня 2021 року уклав контракт про проходження військової служби в ЗСУ на посаду навідника 2 мотопіхотного відділення 2 мотопіхотного взводу 1 мотопіхотної роти мотопіхотного батальйону 30-ї окремої механізованої бригади імені князя Костянтина Острозького військової частини А0409 м. Новоград-Волинський.
На період повномасштабного вторгнення захищав Україну на Луганському та Донецькому напрямках, був кулеметником-навідником.
Загинув 22 вересня 2022 року під час штурмових дій в районі н.п. Миколаївка Друга Донецької області .Захиснику було 27 років.
Поховали Євгена 28 вересня 2022 року в м. Ічня на кладовищі "Бойня"
Пугача Євгена Володимировича нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

"ГЕРОЇ НЕ ВМИРАЮТЬ,ДОКИ ЇХ ПАМ'ЯТАЮТЬ!"