23/10/2026
"ЛЮБОВ ГРИГОРІВНА ПАНЧЕНКО: ОСОБИСТІСТЬ В КУЛЬТУРНОМУ Й ДУХОВНОМУ ЖИТТІ ГАЙВОРОНСЬКОГО КРАЮ."
ПРИСВЯЧЕНО ДО 40-РІЧЧЯ НАРОДНОГО АМАТОРСЬКОГО ТЕАТРУ «РОВЕСНИК», який за ці роки став творчим середовищем, місцем щирих емоцій та справжнього мистецтва для багатьох поколінь.
Сьогодні, з нагоди свого 40-річчя, Народний аматорський театр «Ровесник" ставить свою ювілейну виставу «РекВізит". А ми хочемо познайомити вас з біографічним нарисом, який присвячений життєвому та творчому шляху Любові Григорівни Панченко — «художній матері» колективу. Саме її палке натхнення у далекому 1986 році дало старт самобутньому театральному явищу довжиною у сорок років. Організаторський талант Любові Григорівни та любов до мистецтва заклали фундамент для розвитку культури регіону, що сьогодні гідно продовжує її творча династія.
"Любов Григорівна Панченко: особистість в культурному й духовному житті Гайворонського краю."
Панченко (Король) Любов Григорівна – журналістка за професією, берегиня і слуга культурно-мистецької галузі – за покликанням. Де б не працювала – в редакції районної газети, в райкомі комсомолу, завідувачкою дитячої бібліотеки чи очільницею відділу культури Гайворонської райдержадміністрації, – вона ніколи не залишала творчості. Найяскравішим проявом її таланту та любові до сцени стало заснування народного аматорського театру «Ровесник» – простору, який об'єднав закоханих у мистецтво молодих людей. Ім'я Любов повністю відповідає цій тендітній тілом та великій душею Жінці. Бо саме її любов до людей, до рідного слова та до всього прекрасного рухає нею впродовж усього життя. І саме це завжди притягувало до неї людей різного віку.
Народилася Любов Григорівна 3 квітня 1950 року в Новоархангельську на Кіровоградщині. Її дідусь по батькові Федосій Кононович Король, родом із села Синюха, був відомим на всю округу майстром-червонодеревником. Мав 12 дітей та 12 десятин землі, яку у нього відібрали під час колективізації.У 1932 році, намагаючись урятувати родину від голоду, він пішов на заробітки до радгоспу й більше не повернувся. Не пережили голодівку й шестеро дітей. Син Григорій (батько Любові) перейняв батьківський талант до ремесел: у його руках оживало дерево, корилася сталь, а складені ним печі дарували домівкам найтепліший затишок. Григорій Федосійович пройшов Другу світову війну та полон, але зберіг тиху внутрішню силу. Про ці події не хотів говорити. Нагороди не вдягав, вважаючи справжніми героями лише тих, хто поліг у боях. У мирний час працював економістом. Професію опанував самотужки. Хоч вищої освіти не мав, навчав інститутських практикантів. Постійно займався самоосвітою в різних галузях знань, був надзвичайно працьовитим і мовчазним чоловіком. Його слово було на вагу золота. А найбільшою лайкою в його вустах було слово «казнокрад». Ці риси перейняла від нього й донька.
Мати Любові, Ольга Яківна, до виходу на пенсію працювала медстатистиком у районній лікарні. Сама вона з дитинства захоплювалася художньою самодіяльністю, була переможницею районних танцювальних конкурсів, тож заохочувала потяг дітей до аматорської творчості. Дідусь по матері Яків Омелянович Шевченко, був людиною світлого розуму, закінчив чотири класи церковно-парафіяльної школи. Володів винятковою пам'яттю, тому знав мало не всього «Кобзаря», багато віршів інших поетів. Він передавав ці поетичні скарби маленькій Любі, яка вже в 11 місяців розповідала перший віршик "Веселі каруселі".
У дідусевій хаті на стіні, поруч із іконою, створився особливий родинний вівтар. З одного боку висів портрет сина-лейтенанта, який пропав безвісти на фронті, а з іншого — прикрашена вишитим рушником маленька фотографія великого Тараса Шевченка. «Це батько наш – Тарас», – благоговійно повторював дідусь. Тож маленька онука довго свято вірила, що поет є її рідним прадідом. Це фото й досі зберігається у Любові Григорівни, як сімейна реліквія.
Отака дивовижна родина: з одного боку — «королівський» рід, з іншого – «шевченківський». Дві різні гілки, що сплелися в одну долю, несли в собі й різну віру. По батьковій лінії – трималися протестантських традицій. По материнській же лінії панувала міцна православна віра. Цей унікальний перетин культур, релігій та звичаїв подарував Любові Григорівні надзвичайне духовне багатство і широту світогляду.
Рано проявився у неї артистичний хист: ще у неповні чотири роки вийшла на клубну сцену квасолинкою в хореографічній композиції "Ходить гарбуз по городу". Школяркою грала дитячі ролі в дорослому театральному колективі. В молодших класах була солісткою танцювального гуртка будинку піонерів, згодом разом з молодшим братом танцювала в самодіяльному народному ансамблі "Віночок" районного будинку культури. З дитинства захоплювалася художнім читанням, неодноразово була переможницею районних та обласних конкурсів читців.
У школі Любов була першою ученицею, хоча підручників майже не відкривала – хіба для письмових завдань. Усе почуте на уроках схоплювала на слух і запам'ятовувала ідеально. Писала бездоганно грамотно. Коли вчителі хвалили дівчинку за успіхи, мати Ольга Яківна зауважувала: «То не її заслуга. Природою так дано». Рано прокинувся в Люби й талант до письма: з п’ятого класу її вірші та замітки друкувалися в районній газеті "Колос"; у сьомому вона здобула друге місце на «Обласному турнірі молодих поетів Кіровоградщини».
Школу закінчила із золотою медаллю. Педагоги пророкували їй вчительську або літературну кар'єру, та сама дівчина під впливом популярного фільму Сергія Герасимова «Журналіст» твердо вирішила пов'язати своє життя саме з журналістикою.
Шлях до мрії вимагав гарту. Після школи два роки працювала літпрацівником районної газети "Колос", і до омріяного Київського державного університету імені Т.Г. Шевченка вступила у 1969 році . Першокурсницею вийшла заміж, а 9 травня 1971 року народила доньку Вікторію, названу на честь Дня перемоги. Відтак довелось поєднувати материнство з написанням курсової роботи "Неологізми в творчості П. Тичини та М. Рильського". Коли доньці виповнилося пів року, молода мати повернулася в студентську авдиторію.
Київ відкрив для неї не лише світ науки, а й Театр армійської поезії в Окружному будинку офіцерів під керівництвом заслуженого артиста України В.С. Дуклера. Валентин Самійлович дав їй безцінну школу художнього читання, палко вірив у її поетичний дар, познайомив із тогочасними знаними дитячими поетами — Абрамом Кацнельсоном і Петром Ребром. Вірші Любові для дітей з його подачі звучали на республіканському радіо. Розповідав і про Всеволода Меєргольда, Амвросія Бучму, Остапа Вишню та інших видатних митців, яких особисто знав і з якими йому випало працювати разом. Любов Григорівна досі пам’ятає його мудрі настанови: " Запишеш – залишиться, запам'ятаєш – забудеться!" ; " Спостерігай за тим, як людина тримає спину: очі можуть злукавити, а спина скаже правду". Перед випускницею, яка отримала диплом з відзнакою і фах редактора художньої літератури, відкривалися блискучі перспективи, зокрема запрошення на роботу до видавництва дитячої літератури «Веселка». Проте її чоловіку, випускнику столичного педінституту Віктору Панченку запропонували посаду директора музичної школи в Гайвороні. Любов приїхала познайомитися з містом 14 квітня у легкому вбранні та босоніжках (стояла тепла погода), а вже наступного дня випав сніг. Так несподівано й контрастно прийняло її місто над Бугом, яке стало із серпня 1974-го для молодих спеціалістів новим домом. Любов Григорівна була призначена завідувачкою відділу промисловості і транспорту в районній газеті "Вогні комунізму".
На той час у закладах культури готувалися до відзначення 30-річчя Перемоги у Другій світовій війні. Озброєна досвідом Театру армійської поезії, молода журналістка одразу поринула у вир клубної роботи. На прохання директора РБК Василя Кузя написала сценарій для агітбригади і сама ж до неї долучилася. За завданням керівництва району з учасниками агітбригади підготувала літературно-музичну композицію на мітинг з нагоди відкриття пам'ятного знаку на честь воїнів-визволителів. Після цього директор ЗОШ №5 (нині – Гайворонський ліцей №2) Арон Борисович Рєзнік запросив її до школи, аби допомогла підготуватися до районного огляду учнівської художньої самодіяльності, згодом довірив написати ексклюзивний сценарій і провести шкільний випускний бал. Далі були регулярні вечори «У колі друзів» за прикладом знаменитої всесоюзної телепередачі " Від усієї душі". Любов Григорівна вела їх у теплій щирій атмосфері, без папірця, орієнтуючись виключно на настрій аудиторії. Цей вир культурних подій на Гайворонщині зрештою і став справою всього її життя, хоча довгий час вона займалася нею у вільний від роботи час.
У 1986 році Любов Григорівна очолила дитячу районну бібліотеку. Паралельно, на громадських засадах, вела студію художнього слова в районному Будинку культури. У той час до її рук потрапив журнал «Молодіжна естрада» із літературно-музичною композицією "Двадцять третього року народження"- про юнаків і дівчат, які в 1941 році зі шкільного випускного пішли на фронт і не повернулася з війни. Вона загорілася ідеєю підготувати постановку зі старшокласниками 5-ї школи. Після місяця репетицій виставу показали на сцені РБК для делегатів комсомольської конференції, потім у клубі залізничників на батьківських зборах. Окрилені успіхом, школярі попросили Любов Григорівну не залишати їх. Так народилася ідея створити аматорський театр. Назву для нього обирали методом жеребкування: дістали з капелюха папірець із надписом «Ровесник». Цей день – 30 жовтня 1986 року дав старт легендарному колективу на довгі десятиліття.
Пропрацювавши півтора року завідувачкою дитячої бібліотеки, Любов Григорівна перейшла на роботу до будинку культури на посаду керівника агітбригади, проте її головним пріоритетом залишався театр. Нові групи з різних шкіл і машинобудівного технікуму, робота без вихідних – вона повністю розчинялася в улюбленій справі. Ці часи «художня мати» колективу і сьогодні називає найщасливішими у житті. "Ровесник" першим у районі поставив Різдвяний вертеп, почав відроджувати народні обряди колядок і щедрівок; без його програм не обходилися загальноміські бали випускників, вечори гумору 1 квітня, купальські ігри і новорічні шоу. В репертуарі з'явилися "Різдвяна ніч", "Калита", "Хто сміється, тому не минеться"за творами класиків української літератури, "Подорож на планету дитинства", "Калейдоскоп "Шкільні роки" за оригінальним сценарієм режисерки. 1989 року "Ровесник" вперше взяв участь в обласному огляді-конкурсі "Театральна весна Кіровоградщини". Публіцистична вистава "Відлуння квітня" стала для Любові Григорівни серйозним екзаменом на сценарну і режисерську майстерність. В її основу лягли документальні матеріали з преси, а також поетичні твори про катастрофу на Чорнобильській АЕС. Пропустивши весь біль цієї трагедії крізь себе, Любов Григорівна схудла на 12 кілограмів. Та й кожен із юних акторів перейнявся загальнонародним лихом як власним. В підсумку вистава здобула перше місце в області, а слава про «Ровесник» вийшла далеко за її межі: про театр випускали буклети, а колеги приїздили переймати досвід.
У 1991 році театру присвоїли звання народного аматорського колективу, і лише після цього Любов Григорівну офіційно зарахували на ставку керівника. У підвальному приміщенні театру виділили кімнату для занять. І хоч була вона без вікон, ровесниківці перетворили її на казку: розмалювали стіни сценами з вистав, зробили підмостки і зону відпочинку, де святкували дні народження, влаштовували внутрішні покази для батьків. Тут всі разом готували декорації, реквізит і костюми, опановували основи написання сценаріїв, техніки гриму тощо. Не дивно, що багато учасників колективу пов'язали своє життя в подальшому із творчістю. Серед них – і старша донька Вікторія, яка прийняла естафету керівництва "Ровесником" після того, як мама очолила відділ культури райдержадміністрації
То були сумнозвісні 90-ті. Її головним завданням стало збереження матеріальної бази, яку створив її попередник (і на той час колишній чоловік) Віктор Панченко. Якщо він керував авторитарно, то Любов Григорівна сповідувала інший підхід – діяла чуйно, зважено й понад усе боялася образити людину.Під її керівництвом опинилося понад 250 працівників культури, 22 клубні заклади, 25 бібліотек і 2 музичні школи. Коли почалася болісна оптимізація, затримки зарплат і масове переведення людей на чверть ставки, Любов Григорівна проявила свій революційний дух. Вона організувала резонансну акцію «Без національної культури немає нації», про яку згодом писав журнал «Українська культура». Попри спроби обласної влади замовчати протест і заборону на приїзд телебачення, акцію підтримав очільник району Микола Созонтович Рябокучма. Таким чином мережу закладів удалося відстояти. Ба більше: саме в ці роки п'ять аматорських колективів району отримують звання народних, і вона "вибиває" фінансування на зарплату для керівників. У часи несправедливості у цієї тендітної жінки вмикався бунтарський дух: Любов Григорівна принципово відмовлялася отримувати власну зарплату, доки гроші не виплачували її підлеглим. Разом із головою ветеранської організації вона їздила селами до підприємців та аграріїв, намагаючись зібрати продуктові набори для найбідніших працівників і пенсіонерів галузі культури. Постійна боротьба за фінансування та людяність стали визначальними індикаторами її керівництва.
Відіграла вона й вагому роль у порятунку унікальних фондів музею залізничників, зібрані у 1950-х роках С. М. Бєлінським, та ініціювала створення оновленого закладу. А особливою гордістю музею стала унікальна виставка різьблення по дереву Григорія Пилипишина. Завдяки зусиллям Любові Григорівни, для безкоштовної експозиції виділили фінансування зі спецфонду, а Заслуженого майстра народної творчості України Г.Г. Пилипишина офіційно взяли на повну ставку. Це дозволило зберегти шедеври, які сьогодні бачать десятки тисяч людей, та фінансово підтримати творця.
Упродовж дванадцяти років на посаді очільниці відділу культури Гайворонської районної державної адміністрації, Любов Григорівна Панченко не полишала сценарної та режисерської роботи, особисто готуючи всі найважливіші масові заходи в місті і районі. З оператором Сергієм Загарієм зняла й озвучила цикл документальних фільмів про трудівників села до Дня працівників сільського господарства та про Гайворон - до дня міста. Усю свою роботу вона будувала на трьох китах: доброчесності, правді та безмежній любові до людей і рідного краю. Після виходу на пенсію заснувала громадське об'єднання "Невичерпна скарбниця". Разом з однодумцями опікувалася збереженням мистецької спадщини художника Миколи Жидельова, популяризацією творчості легендарної Галини Берізки, її товариша по підпіллю ОУН поета Миколи Черниченка, а також талановитих гайворонських поетів Костянтина Лесьєва, Марини Джус, Катерини Барановської та інших. У районній газеті "Гайворонські вісті вела на громадських засадах літературну сторінку "Сонячні струни" та культурно-мистецьку – "Невичерпна скарбниця".
Сьогодні Любов Григорівна, чий талант і щирість здобули глибоку любов кожного з нас, уже на заслуженому відпочинку. Проте творче натхнення не згасає – її муза й досі поруч. Вона продовжує цікавитися життям свого улюбленого дітища, яким уже четвертий рік керує старша онука Олександра, прийнявши естафету від мами. Бабуся (в "Ровеснику" її називають просто Любонька) є незмінним літературним редактором авторських п'єс Олександри, пише тексти пісень до вистав. Кожен подих її серця відданий Україні, яка сьогодні проходить страшні часи війни. А найбільша мрія – це наша Перемога. Її справу гідно продовжує династія. Талановита донька – Заслужена працівниця культури України Вікторія Вікторівна Вакуленко – хормейстер відомих в області народних аматорських колективів - хору "Відродження" та вокального ансамблю "Візерунки". Менша онука Дарина, яка теж пішла стежкою своєї бабусі, докторка філософії, старша викладачка Київського національного університету культури та мистецтв.
Театральне дітище Любові Григорівни – Народний аматорський театр «Ровесник» – за сорок років свого існування поставив безліч п'єс, здобув визнання в області та Гран-прі на міжнародному конкурсі і сьогодні гідно представляє культуру Гайворонщини. Духовний родовід Панченко Любов Григорівни продовжує жити у кожній виставі та у кожній пісні, де цінується щирість, чесне служіння мистецтву та повага до свого коріння. Її творчий спадок – це не просто сторінка історії, а живий вогонь, який і надалі зігріватиме серця прийдешніх поколінь."
А.Ю.Пилипенко
Дорогий наш Народний аматорський театр "Ровесник"! Колектив Гайворонського краєзнавчого музею сердечно вітає вас із блискучим 40-річним ювілеєм! Сорок років ви не просто даруєте глядачам вистави — ви плекаєте культуру, об'єднуєте покоління та запалюєте серця. «Ровесник» давно став справжньою візитівкою нашого краю, осередком щирих емоцій та високого мистецтва.
Дякуємо вашому колективу за невтомну працю, волонтерську діяльність та відданість українському слову. Бажаємо вам мирного неба, невичерпного натхнення, гучних прем'єр та завжди повних залів! Нехай кожен вихід на сцену супроводжується бурхливими оваціями, а ваш творчий вогонь ніколи не згасає.
З ювілеєм!
