Прості Обличчя Непростої Історії

26/07/2025

Жити за двох

Часом війна перетворює наші життя на дивні сценарії, які не могли би придумати наймайстерніші режисери. Ця історія могла статися лише на війні і хоч її продовження ще попереду, ми розповімо вам найцікавіше, щоб хтось побачив себе, знайшов свою дорогу або мотивацію до змін.

Міша, йому було 28 років. Молодий, повний мрій та сил хлопець. З початком повномасштабної війни, Михайло залишив роботу, дружину, житло за кордоном і повернувся в Україну - пішки через кордон, всупереч чи то назустріч тим, хто тікав з країни аби не захищати її.

Далі навчання, ТРО, передова. На “нуль” Михайло рвався і просився щодня. Командир і побратими, які пройшли початок війни у 2014-2017 роках, стримували чоловіка. Проте, бойове завдання таки сталося. Разом з Віталієм, Михайло був на бойових позиціях:

“Мали вже мінятися, як почався мінометний обстріл. Потім танки. Вогонь по нашим позиціям був настільки щільний, що було зрозуміло - добре це не скінчиться”, - розповідає Віталій, учасник бізнес-школи для ветеранів.

Спочатку поранило Мішу. Потім в руку Віталія. І Михайло вирішує прикрити побратима собою. Мовляв “ у тебе діти, тобі їх треба ставити на ноги. А я не встиг стати батьком. Мені можна”.

Сьогодні Віталій виховує своїх дітей, ходить в ліс по гриби, підтримує батьків Міші, побратимів, які повернулися з війни. І головне - несе пам'ять про Михайла.

“Він дав мені шанс жити далі. То я і роблю, що можу. Міша завжди хотів відкрити СТО, ремонтувати машини. Я зараз навчаюся, щоб отримати грант і відкрити власну справу. Буду ремонтувати авто. Нехай це буде здійснення не тільки моєї мрії, а і Мішкиної”, - говорить Віталій.

Українці сильні люди. Ми вдячні, працьовиті. Вміємо любити, радіти життю, працювати і захищати свою країну від ворога.
І поки частина нашої держави окупована, поки чоловіки та жінки виборюють нашу свободу, ветерани і ветеранки, опановують нові професії, вчаться відкривати бізнес, вчаться жити заново. Бо кажуть “Хто, як не ми?” Бо Україна має бути вільною, а українці мають жити гідно.

Дякуємо Віталію Демчуку за цю історію та захист! Бажаємо успіхів та перемоги! Віримо, що його новий бізнес-проєкт скоро відкриється на Буковині і буде символом життя за двох.

Вічна пам'ять Михайлові та всім полеглим Героям!

28/06/2025

День Конституції України — день, коли ми згадуємо, за що боремося

28 червня ми відзначаємо День Конституції України — основного закону, що закріплює наші права, свободи та незалежність. Але для нас це не лише про текст на папері. Це — про ціну, яку заплатили й продовжують платити українці, захищаючи ці цінності.

Конституція гарантує право на життя, свободу, гідність. І саме за ці цінності на передовій стояли ті, хто вже не повернеться додому. Вони — не просто захисники. Вони — творці нової історії України. Вони — наша памʼять, наша сила, наш біль і наша гордість.

Сьогодні ми вшановуємо тих, хто віддав життя за те, щоб Конституція не залишилась лише декларацією, а стала реальністю. І дякуємо тим, хто продовжує цю боротьбу.

Нехай кожен день наближає нас до України, в якій гідність і свобода — не привілей, а основа життя.

19/04/2025

Коли лінгвісти беруть до рук зброю, вони захищають не лише свою землю, а й слово!

Історія Іліко Барамідзе з Дніпра схожа на сотні історій цієї війни.
Проте, ми маємо розповідати про кожного, хто змінив свої життя, щоб дати можливість жити нам!

Іліко ходив в гори, підіймався на неймовірні вершини, любив своїх дітей, дружину, братів, маму.
Він писав вірші, захоплювався Грузією та пішов на захист України без вагань.

Бо говорив прості, зрозумілі речі:

"Боятися немає змісту. Треба просто йти і робити, що ти можеш. Аби на нашій прекрасній землі було менше зла".

Пам'ятаємо!
Цінуємо!

#Злюбовюнапамять

11/04/2025

Звісно, ніхто не народжений для війни. Звісно, ніхто не хоче залишати своїх рідних і брати зброю. Але, коли ворог прийшов на твою землю і починає вбивати, ти робиш вибір і йдеш на захист рідної землі, дому, своєї родини.

Так, як тисячі чоловіків і жінок вчинив і Крижановський Олександр Петрович - син,чоловік, батько, воїн.
І тепер про нього розповідає дружина:

Мій чоловік з перших днів повномасштабного вторгнення пішов до ТРО, не зважаючи на те що його не хотіли брати, він знайшов можливість та приєднався до 98 батальйону 108 ОБр. З 1 квітня Олександр знаходився на “нулі” та втратив перших побратимів, але не злякався та продовжив службу. Пізніше в тому ж 2022 році перевівся до 203 батальйону де і дослужився до звання сержанта матеріального забезпечення зі звичайного солдата. Сумлінно та старанно виконував усі завдання, що були в нього на шляху.
У 2022 році отримав орден за мужність 3 ступеню, пізніше був нагороджений ще декількома медалями. У 2023 році отримав контузію, але все рівно залишився вірний своїй країні та продовжив службу захищаючи Україну.
24 жовтня виконуючи бойове завдання потрапив у смертельне ДТП та загинув. В нього залишились батьки, двоє дітей. І я, дружина, яка жодного дня не припиняла любити, чекати і жити пам’яттю про мого чоловіка.

Фото Ed Gapich Photo

Дякуємо за чин!

24/03/2025

"Кохаю вас сильно, мої дівчатка"

Це було останнє, що почула дружина від свого чоловікa загиблого воїна Сергія Лимаря...

Ми з Сергієм були знайомі ще в далекі 90-ті. Мені тоді було 14, а йому 19. Ми бачилися тоді, коли я приїзжала в село до родичів. Він знав що я сестра жінки його друга.В 2001 році Сергій переїхав до м.Дніпро на роботу. Саме в Дніпрі ми почали зустрічатися, а згодом одружилися. На двох у нас 18 років разом та 17 років подружнього щасливого життя.
Мій Сергій був добрим та турботливим зі своєю сім’єю, товариським з колегами та друзями, цілеспрямований в роботі. Завжди приходив на допомогу. Все своє життя намагався робити людям добро. Сергій був дуже прямолінійною людиною, завжди говорив правду. Інколи ця правда нікому не подобалася. Він був борцем за справедливість. Дуже багато працював. Сергій дуже любив наших двох донечок — Анастасію та Злату. Заради них був готовий на все. Сергій був дуже коханим та люблячим чоловіком. Він завжди був моєю опорою, моєю стіною.
Так, чоловік завжди розповідав, що з дитинства хотів стати військовим. Мріяв як зробить військову кар’єру. Але коли прийшов час йти до армії, його за станом здоров’я не допустили. Так і залишилося це все в мріях. Аж до 2022 року.
Мій чоловік був закоханий в роботу з технікою. Він почав сам вивчати як що працює. Якось вираховував кількість ґрунту, об’єми… Для мене це все було важко розуміти. Самим першим об’єктом, який Сергій вів, було відновлення озера Попасне.
Коли почалася повномасштабна війна, Сергій зрозумів, що працювати як раніше він не зможе. Бо всі об’єкти, які в нього були, це межі між областями Дніпропетровської, Донецької та Дніпропетровської, Запорізької.
Він вступив до місцевої ТРО і працював на благо селища. Ще в березні Сергій нас намагався вивезти за кордон, але я не змогла без нього поїхати. Я казала, що ми разом, ми сильні, ми справимося. Ми з дівчатками залишилися вдома. Ми щасливі, бо ми разом. У травні 2022 року, нікому нічого не сказавши, Сергій поїхав у військомат, пройшов комісію та вже збирався до відправки. 04.06.22 Сергій поїхав на навчання в Львівську область. В липні переїхав в Донецьку область в артилерійському складі 10 огшбр «ЕДЕЛЬВЕЙС «. Служив там до листопада. За п’ять місяців служби мріяв як приїде додому. Кожного дня дзвонив мені, ми спілкувалися. Мріяли як будемо жити далі. Сергій казав «Спочатку відпочину, заведу собі невелике господарство, а потім поїду відновлювати Україну». Він хотів багато чого зробити для країни. Але через деякий час він дуже змінився, став більш агресивніший, роздратований. Потім я дізналась, що його перевели з артилерії в піхоту 14.11.2022 та 15.11.2022 ми протягом дня спілкувалися, він мене заспокоював, що все буде добре, що він себе буде берегти. Як тільки зможе вийде на зв’язок. О 21.26 він мені в останнє подзвонив, сказав, що поїхали на позицію. «Кохаю вас сильно мої дівчатка » Я чекала дзвінка, я чекала повідомлення, але їх не було. І вранці 19.11.22 біля мого двору зупинилася машина, чоловік у військовій формі мені повідомив, що мій коханий чоловік загинув в стрілецькому бою в селі Яковлівка 17.11.22. Забрали окупанти життя мого коханого. Дуже важко без нього. Вже більше 2 років як він в засвітах, а ми з дівчатами продовжуємо любити нашого рідного чоловіка і тата.

Фото Ed Hapich Ed Gapich Photo

03/03/2025

Часом за людину можуть сказати декілька рядків її біографії.

Особливим життєпис робить війна. Коли простий чоловік або жінка стають на захист навіть не стільки Батьківщини, скільки своїх рідних, кожно з нас.
Історія Азімова Аркадія Борисовича з позивним «Аркан» від його дружини. 👇

Народився Аркадій м. Оленегірськ, Мурманської обл. Все життя прожив в Україні. Мав освіту у м. Дніпро, ПТУ, Мікроелектроніка, де працював за фахом. Все своє життя створював родинні цінності та події, які обʼєднували сімʼю. Аркадій — воїн ЗСУ, зразковий чоловік, батько трьох дітей та тричі дідусь!
Аркадій пішов добровольцем у 2022 р. Молодший сержант. Командир 1-го відділення БМП. 93 бригада «Холодний Яр» в/ч А1302. Аркадій Азімов, позивний «Аркан», захищав Україну від окупантів, мужньо відстоював наступ противника у м. Бахмут та Часів Яр. Їх відділення попало під мінометний обстріл. Отримав смертельне поранення від кулі снайпера 18 листопада 2022 біля Бахмуту.
Отримав орден «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).
Фото проєкт "З любов'ю, на пам'ять"❤️‍🩹
Фотограф Ed Hapich

15/02/2025

Мій брат Олексій Кисилішин народився 25.07.1996 Горлівці, а загинув 29.07.2022 року в Оленівці.
З 2015 року почав службу в Батальйоні Азов, в артилерії разом з батьком. В 2018-му році закінчив службу і заснував в Маріуполі «Центр порятунку диких тварин» - займався порятунком рептилій, птахів, собак, диких тварин.
24 лютого 2022 року приєднався до ОЗСП “Азов” та разом з батьком захищав Маріуполь, Азовсталь, де і потрапив в полон. Перебуваючи в полоні, не зраджував свою віру в Україну та свою націю, повторював “Слава Україні”.
Незадовго до обміну, російська армія вчинила масове вбивство терактом в колонії “Оленівка”. Олексій помер від тяжких уламкових поранень, за свідченнями медика, який повернувся з полону, і який намагався його врятувати.

Пам'ятаю і люблю тебе, брате! Твоя сестра, Олена "Мальок"


Фото Ed Hapich

08/02/2025

Історію свого чоловіка, Башева Олексія Сергійовича, позивний «Бек» розповідає дружина, волонтерка, військовослужбовиця Даша Андрусенко-Якотюк.

Мій чоловік народився у місті Нікополь 20.10.1972 року. Після закінчення школи вступив до Металургійного інституту Дніпра, але по закінченню повернувся у рідне місто, де став до лав поліції. За п‘ятнадцять років сумлінної та віданної служби залишив по собі чисту репутацію, повагу колег та любов місцевих мешканців. Звільнився на пенсію за вислугою років у званні підполковника.
Трохи з годом Олексій очолив службу безпеки Нікопольського відділення ДЕТЕК, але у 2014 році просто не залишився осторонь російсько-української війни та став до лав ЗСУ у 43 омпб «Патріот» в званні старшого лейтенанта на посаді командира взвода.
Згодом Олексій очолив 43 батальйон на посаді командира, пройшовши запеклі бої у Новосілці, Світлодарській дузі, Зайцево, Жованці, тощо.
«Бек» був справжнім лідером, кредо якого було «за мною!». Жодного разу він не віддав наказу, який би не зміг виконати сам.
Незламний командир з великим серцем, яке вміло кохати; зі сталевим характером, який вмів воювати!
Олексій Башев загинув під час виконання бойового завдання, намагаючись вивести свій підрозділ з оточення 19.04.2022 року.
Олексій Башев один з перших отримав нагороду «За мужність» прижиттєво.
Посмертно підполковник Башев Олексій Сергійович замкомбріга 128 ОБТРо м. Дніпра був нагороджений Орденом Богдана Хмельницького 1 ступеня.

Фото Ed Hapich

04/02/2025

Історія від доньки Героя. Про звичайного хлопця з Дніпра який загинув, захищаючи Україну

Я, Діана Яцюк, школярка з міста Дніпро. Мій тато Денис Яцюк віддав своє життя за нашу Свободу та можливість бути собою.

Я розповім вам про його життя, бо він гідний того, щоб увійти в історію, як чоловік, який захищав свою землю, свій дім, свою доньку та друзів.

Мій тато народився 19 вересня 1984 року в Дніпрі. Закінчив 112 школу та Дніпропетровський Національний університет, за спеціальністю “журналістика”. Працював оператором на місцевому 51-му каналі м. Дніпро. У шкільні часи був найкращим воротарем школи і виступав на змаганнях з футболу. Ще у школі почав писати та публікувати свої статті у місцевій газеті. Тато завжди був душею будь-якої компанії. У нього багато друзів та знайомих. Особливо його пам’ятають та поважають колеги по телебаченню. З початку повномасштабного вторгнення тато волонтерив, згодом пішов служити у “Варту Дніпра” та працював у морзі м. Дніпро в лікарні ім. Мечникова, як волонтер. На початку 2023 року мобілізувався до лав ЗСУ. Він завжди мене підтримував та веселив, навіть, коли дзвонив з війни - ми небагато говорили, але це були веселі розмови про те, як колись будемо гуляти, ходити в кіно.
Мій тато загинув від мінно вибухової травми 12 грудня 2023 року. Але він завжди житиме в моєму серці. Бо його любов до мене, як до доньки і до життя - це неймовірна сила, яка ніколи не згасне. Я пам'ятатиму його, усміхненого, щасливого, доброго “Дена”, як називають мого батька друзі.

Фото Едуарда Гапіча🙏

28/01/2025

За 10 років російсько-української війни Україна втратила найкращих доньок і синів.
Цифри, які озвучують офіційні представники влади вражають.
Та кожен, хто віддав життя за Незалежність та Свободу - це не цифри, не статистика, це людина, доля цілої родини. І саме про цих людей ми говоримо, згадуємо їх та несемо про них пам'ять.

Фото виставка "З любов'ю, на пам'ять", яку презентували в Дніпрі в Музей Сучасної російсько-української війни, розповідає про загиблих Героїв. Під кожним портретом - історія людини від першої особи: мами, дружини, сестри, доньки...
І навіть, якщо в тексті всього три рядки, між цими рядками - героїзм, справжність, недосказаність, любов.
Далі ми представимо всі 22 істрії, які зібрали авторка проєкту Наталка Гейман та фотограф Едуард Гапіч.

18/06/2023

Наше знайомство з родиною Дідиків було визначено долею. Неймовірні люди, які знають, люблять, пишаються й працюють на благо рідної Хотинщини, рідної України!

Іван Дідик народився у 1912 році у Хотині і прожив 105 років. Він був найстаршим жителем міста. За своє довге життя йому випало пережити дві світові війни і...