Буковинська діаспора

06/04/2026

11/01/2025

11/01/2025

https://www.ukrinform.ua/rubric-diaspora/3947548-diaspora-z-kanadi-zibrala-grosi-na-dostavku-v-ukrainu-medicnogo-gelikoptera.html

Благодійна організація “Кленова надія”, створена українськими канадцями, зібрала усі необхідні кошти, щоб доставити в Україну наданий приватною компанією медич....

29/10/2024

28 жовтня – день визнання інтернування українців у Канаді у часи Першої світової війни.
Кінець ХІХ – початок ХХ ст. для Канади був періодом масового заселення країни емігрантами, в тому числі, нашими земляками, які в пошуках кращої долі освоювали «дикі», часто непридатні для життя землі. Уряд запрошував усіх бажаючих, обіцяючи не лише дешеву землю, а й рівноправне громадянство вільних поселенців та всіляку підтримку в Канаді.
Перша хвиля буковинської еміграції за океан переважно була присвячена вирішенню побутових проблем родин переселенців та їх виживанню у непростих нових умовах. Це також був час гуртування українців з різних географічних регіонів, час зародження перших національно-культурних товариств та початку політичної діяльності.
Вже в 1913 році буковинця за походженням Андрія Шандро вперше обрали послом до Альбертинського парламенту. Депутатом його обирали тричі.
Буковинці поступово ставали на ноги. Але…
28 червня 1914 року у Сараєво пролунали постріли, які змінили життя населення всїєї планети!
Вже 26 липня австрійський консул в Оттаві видав заклик про загальну мобілізацію громадян-резервістів, які повинні записуватися до австрійської армії. Деякі чоловіки навіть погодилися на виїзд.
Але в міжчасі Великобританія, а з нею і Канада, вступили в війну на боці Росії. А це вже кардинально змінювало ситуацію. Мало того, що українці опинилися по обидва боки фронту, ще й вихідці з Австро-Угорських земель стали раптом «ворогами» Канади. Уряд видав указ про реєстрацію та інтернування іноземців «ворожої національності», в результаті якого громадяни Австро-Угорщини, або отримували статус «ворожих іноземців», щонайменше (а це приблизно 80 000 осіб), або потрапляли в один з 24 концентраційних таборів. Протягом шести років буковинці, галичани, русини, які приїхали до Канади як поселенці на запрошення уряду, піддавалися різного роду репресіям з боку того ж уряду.
З 1914 по 1920 роки 8579 «ворожих іноземців», включаючи жінок та дітей, були ув'язнені у табори, де вони терпіли голод і примусову працю, допомагаючи розбудовувати інфраструктуру Канади. Наразі Національний парк Банф та озеро принцеси Луїзи займають перші місця рейтингу найкрасивіших місць Канади та включені у реєстр Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. А тоді – труд тисяч інтернованих українців. Деякі загинули, багато захворіли або отримали травми. На цвинтарі табору на озері Спіріт, Квебек знаходяться поховання 19 інтернованих українців, включаючи дітей.
Війна в Європі за порятунок світу в ім'я свободи і демократії загрожувала знищити всі ті принципи удома в Канаді.
Останній табір перестав функціонувати 24 лютого 1920 року.
Українці в діаспорі весь час зверталися до уряду Канади, вимагаючи визнання факту репресій та відповідальності за несправедливість, вчинену до української громади в Канаді часів Першої світової війни. А це – збір історичних документів, свідчень, різного роду видань та публікацій, довготривалі дискусії в парламенті та серед населення. Все, щоб надати беззаперечні докази важливості виправлення помилок минулого. Крім того, українська діаспора вимагала надати підтримку у створенні та відкритті меморіалів і музеїв для вшанування пам'яті постраждалих.
Перші надії на вирішення цієї проблеми з'явилися наприкінці 1980-х років. Пізніше було розроблено законопроєкт С-331 «Про українсько-канадське визнання та відшкодування», який набрав чинності 25 листопада 2005 року, отримавши схвалення Сенату.

В експозиції відділу «Буковинська діаспора» висвітлюється цей трагічний факт в житті буковинської громади. І надзвичайним є той факт, що Фонд визнання інтернованих українців очолює буковинка у четвертому поколінні Андреа Малиш, прадідусь та прабабуся якої виїхали у 1902 році з с. Іспас. Саме вона надала нам документи своїх українських предків, серед яких реєстраційні картки ворожих іноземців. Пані Андреа також надала право користуватися емблемою Фонду та експонувати карту всіх 24 таборів, які знаходилися у Канаді.
Канада знайшла мужність визнати факт інтернування українців в часи Першої світової війни, вибачитись, намагалися відшкодувати збитки та вшанувати пам'ять. По всій Канаді, особливо, в місцевостях, де існували табори, встановлено пам'ятники, в Банфі функціонує музей. Ця тема включена в програму вивчення історії Канади. Українська діаспора доклала тоді багато зусиль!
І, на жаль, цього ніколи не буде з нашим Північним сусідом. Тож, у нас попереду титанічний труд! Музеї, архіви, бібліотеки завжди будуть працювати на збереження нації, її пам'яті!
Тому московіти завжди і скрізь палили бібліотеки, архіви, руйнували музеї, забороняли мову!
Нема пам'яті - нема нації!
Наближаємо перемогу разом!

09/05/2024

27 квітня виповнилося 55 років із дня смерті визначного представника буковинської діаспори, дипломата, громадсько-політичного діяча, науковця, викладача, одного з творців українського національного відродження - Романа Смаль-Стоцького.
З цієї нагоди в експозиції відділу «Буковинська діаспора» відбувся меморіальний вечір, присвячений пам'яті буковинця.
Син відомого українського мовознавця, історика та педагога Степана Смаль-Стоцького, Роман сповна реалізував себе як політичний діяч, який зробив помітний вклад у збереження української ідентичності в еміграції. Час його активної політичної, громадсько-просвітницької діяльності співпадає з епохою виборювання Україною своєї Незалежності. А такі люди завжди становили величезну небезпеку і загрозу для противників існування вільної і незалежної України. Про життя і діяльність дипломата, науковця розповів Декан факультету історії, політології та міжнародних відносин, доктор історичних наук, професор ЧНУ Олександр Добржанський. Він наголосив, що така визначна постать заслуговує на повагу та увагу сучасників, а його діяльність та напрацювання, особливо у такі складні часи є обов'язковою для вивчення.
Ще замолоду, у роки Першої світової війни, Роман Смаль-Стоцький був активним діячем Союзу Визволення України, брав участь в організації культурно просвітницької діяльності українців, які перебували в таборах для військовополонених у Німеччині. Робота, що здійснювалася тоді у таких таборах, була надзвичайно важливою і для підтримки морального духу військовополонених, і для усвідомлення себе частиною української нації. Саме про цей етап в житті Романа Смаль-Стоцького розповіла завідувачка відділу «Новітньої історії» Тетяна Мінаєва.
Наприкінці 1918 р. Роман Смаль-Стоцький був назначений дипломатичним представником Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР) у Берліні. Після акту злуки ЗУНР з Українською Народною Республікою (УНР) в січні 1919 р. він став радником, а в 1921 р. послом у посольстві УНР в Берліні. На цій посаді Роман перебував до закриття посольства в березні 1923 р., відтоді переїхав до Праги де став професором Українського Вільного Університету.
З кінця 1924 року до початку Другої світової війни Роман Смаль-Стоцький обіймав посаду професора українського мовознавства у Варшавському університеті і секретаря Українського Наукового Інституту у Варшаві а також був редактором його видавництва. Одночасно обіймав різні посади в уряді УНР в еміграції, зокрема посла УНР при польському уряді, міністра культури, міністра зовнішніх справ та віце-прем’єра. У 1926–1939 роках (а також у 1946–1947 роках) був головою Прометейської Ліги. Найбільшим ворогом українства Роман Смаль-Стоцький вважав російський більшовизм, тож ініціював Лігу поневолених Москвою народів, в яку входили представники Грузії, Азербайджану, Туркменістану, Криму, Кубані, Карелії та ін.
На жаль, музей не має оригінальних документів чи робіт Романа Смаль-Стоцького, але для збереження пам'яті про життя визначних людей долучаються також архіви, і, звичайно, бібліотеки. Головний бібліотекар наукової бібліотеки ЧНУ Лариса Ворнік представила унікальну колекцію робіт, серед яких – книга Романа Смаль-Стоцького «Українська мова в совєтській Україні», видана у Варшаві у 1936 році. Зберігається вона в архіві Василя Сімовича і містить дарчий напис Романа Смаль-Стоцького!
Із відкриттям архівів КДБ стало відомо нові цікаві факти, які демонструють визначну роль, яку відіграв буковинець у становленні української Державності.
Після Другої світової війни, з новою хвилею української еміграції, Смаль-Стоцький уповні проявив себе як науковець та організатор. З 1947 року він проживав у США. У 1955 р. він став президентом Головної Ради Наукових Товариств ім. Т. Шевченка, а з 1957 очолював Наукове Товариство ім. Т. Шевченка у США. Довгий час працював професором університету Маркетта в місті Мілуокі, штат Вісконсін. На базі цього університету ним був заснований слов'янський інститут, який Роман Смаль-Стоцький очолював до самої смерті в 1969 році. Лариса Ворнік представила книгу Романа Смаль-Стоцького з бібліотеки Аркадія Жуковського, видану саме в цьому місті в 1952 році «Національна проблема Радянського Союзу і російський комуністичний імперіалізм».
У 1964 році Роман Смаль-Стоцький став Головою Комітету Пам’ятника Шевченкові (КПШ) у Вашингтоні. Епопея, яку довелося пройти тоді українській громаді в Америці, є надзвичайно цікавою і заслуговує окремого допису. Завдяки злагодженій роботі команди на чолі із Романом Смаль-Стоцьким, і всій українській громаді, за короткий час була зібрана велика сума грошей і проведена масштабна робота для того, щоб цей пам'ятник з'явився у столиці США. Копія фото, яке свідчить про цю історичну подію, зберігається в експозиції відділу «Буковинська діаспора».
Україна, українська мова і національна ідентичність завжди були для нього на першому місті! Будучи важко хворим, Роман Смаль-Стоцький свідомо витратив велику суму грошей, які зібрала йому для лікування українська громада, на перевидання своєї книги «Українська мова в совєтській Україні». Вийшла вона у 1969 році.

В рік його смерті…