14/10/2026
Тільки з вдячною теплотою і ніжністю в серці згадую Онисію Степанівну Блажкун, мого першого керівника, наставника, порадника. Вона стала для мене прикладом, як треба жити, працювати, відноситися до людей.
Хочу сказати величезне «дякую» долі, яка звела наші шляхи, за всі роки нашої співпраці, нашого спілкування. До останніх днів її життя, я мала змогу отримувати поради, підтримку і просто спілкування з Людиною, яку я неймовірно поважаю!
Світла пам'ять!
О.С.Блажкун – організатор
музейної справи в Бердичеві
Народилася Онисія Степанівна 14 жовтня 1925 р. в селі Нова Синявка Старо-Синявського району Хмельницької області. Закінчила Ново-Синявську школу. В червні 1942 р. разом з іншими дівчатами була примусово вивезена на каторжні роботи до Німеччини. Працювала в м. Аахен на фірмі „Шрайбер” електрозварювачем, а пізніше – токарем. В липні 1944 р. була визволена англо-американськими військами і вивезена в Бельгію, а потім у Францію. Після закінчення війни американське командування передало Онисію Блажкун та інших дівчат радянському командуванню в м.Дессау. В радянській зоні окупації вона працювала на демонтажі електростанції „Ельба”, а після закінчення робіт в жовтні 1945 р. дівчат вивезли з Німеччини на Україну.
1946-1950 р.р.навчання Онисії Степанівни в Вінницькому педагогічному інституті на історичному факультеті. Після закінчення отримала направлення на роботу в середню школу с.Лозова Уланівського району Вінницької області на посаду вчителя історії 5 – 10 класів. Але за сімейними обставинами переїхала до м. Бердичева, з чоловіком ( в 1948 р. вийшла заміж) бойовим офіцером-танкістом Шпицею Ростиславом Львовичем. 1950–1951 навчальний рік працювала вчителем історії вечірньої школи при Бердичівському Будинку офіцерів. З 1951 р. двадцять один рік працювала вчителем історії в середній школі № 1 м. Бердичева. А з 1972 по 1980 р. Онисія Степанівна — директор середньої школи № 14. Всією душею віддавалася улюбленій справі. Школа стала другою домівкою. Вона розуміла, що виховувати тільки на уроках неможливо, тому в школі запрацювали предметні гуртки, проводилися туристичні поїздки до історичних пам’яток та міст-героїв. В 1980р. вийшла на пенсію. З чоловіком виховали сина та дочку.
Онисі Степанівні Блажкун, вчителю історії з більше ніж 30-літнім педагогічним стажем, було запропоновано зайнятися збором матеріалів, а потім і очолити музей в м.Бердичеві. По розробленій схемі обходила Онисія Степанівна район за районом, вулицю за вулицею, будинок за будинком. І, як не дивно, майже в кожній родині було що подарувати музею: від простого фото, книги чи газетних вирізок і до ікон, монет, нагород, старовинних інструментів, картин та інших цінних предметів. Це дуже кропітка і монотонна робота. І все це за мізерну оплату, бо офіційно директор за кошторисом не числився, а значилася, як кур’єр при міськвиконкомі.
Нова історія музею розпочиналась з невеличкої шафи в одному із кабінетів міськвиконкому, куди складались документи, книги, фотографії, різні предмети, які пізніше стали основою експозиції місцевого краєзнавчого музею.
Постало питання про приміщення для розміщення нової експозиції музею. Про колишній заповідник марно було й думати, тому що він був в ті часи в катастрофічному стані, і потребував значних матеріальних та фінансових витрат на ремонт. Для розміщення експозиції музею було виділено одне з приміщень школи № 5 по вулиці Карла Лібкнехта (тепер, вул. Європейська), в якому раніше була дитяча бібліотека. 9 квітня 1984 року весь матеріал з кімнати міськвиконкому було перевезено в підготовлене для музею приміщення. Музейна рада на чолі з Р.Р.Петронговським, надавала посильну допомогу в проведенні ремонтних робіт в приміщенні музею, в організаційних питаннях при створенні експозиції, в повсякденній роботі. Обсяг виконаних робіт був великий: художні роботи виконували місцеві художники П.П.Кучук та М.С.Яцюк, викладачі місцевої дитячої художньої школи; меблева фабрика на замовлення виготовила стенди, на підлогу паркетне покриття; швейна фабрика пошила спеціальне взуття для відвідувачів; приміщення обладнали відповідною
сигналізацією.
Жителі міста і району доброзичливо відгукнулись на прохання допомогти в створенні фонду музею. Музей отримав цікаві пам’ятки давнини: частину колекції Г.Г.Богуна та ряд знахідок експедицій Т.М.Мовчанівського та В.К.Гончарова, які вели дослідження Райковецького городища, предмети хатнього вжитку трипільських поселень, велику кількість знахідок поселень східних слов’ян. Знайшли своє місце в музейному фонді цінні і дуже цікаві матеріали Б.В.Куткіна (член музейного комітету музею-заповідника), І.Г.Френкеля (вчитель історії СШ № 8). Це і матеріали досліджень історії Бердичівщини з часів Трипільської культури і до XX ст.. Жителі міста подарували музею старовинні ікони XVIII-XIX ст.: образ Матері Божої з Ісусом, образ Ахистратига Михайла та Великомучениці Варвари, образ Святого Миколи та інші. Унікальним експонатом музею стало старовинне Євангеліє 1780 р. видання.
Багатою на цікаві знахідки завжди була територія кляштору та фортеці, завдяки яким музейні фонди поповнились оригінальними експонатами. Серед них: наконечник протазана; наплічник польсько-литовського походження, ядра періоду козацьких воєн; чаша для освяченої води; підсвічники; зброя; вишитий кошель, елементи ліпних та кованих прикрас; поховальні фарфорові троянди зі склепів та багато інших цікавих речей. Бердичівляни також сприяли створенню торгівельно-ремісничого відділу експозиції музею. Тут привертають увагу відвідувачів предмети, якими торгували на бердичівських ярмарках та користувались в побуті. Зокрема, індійська ваза та турецький глечик, тарілка з зображенням Афінського акрополя та австрійська запальничка, набір посуду бердичівської філії фабрики Кузнєцова та фарфоро-фаянсової фабрики, ювелірні знаряддя праці, вироби фабрики золотих і срібних діл та шкіряновзуттевих підприємств, старовинне крісло бердичівської фабрики віденських меблів та багато інших не менш цікавих експонатів.
Колектив музею зібрав велику колекцію грошей: починаючи з глиняних пряслиць, які частково виконували роль дрібної монети, колекція металевих грошей XVIII-XIXстоліть (сюди входить і колекція С.А.Брагінського, колекція срібних монет), паперові гроші різних часів, в тому числі гривні 1918 р. та періоду німецької окупації.
А.І.Мачинський – ветеран Другої світової війни, партизан, майже з перших днів існування музею безкорисливо допомагав Онисії Степанівні в зібранні матеріалів для музею, в систематизації фонду та створенні експозиції музею. Більшу частину етнографічних предметів він привіз з сіл Бердичівського району, а також велику кількість нагород, документів, фотографій. Ветерани Другої світової війни, які проживали в м.Бердичеві, визволителі міста передали на постійне зберігання свої нагороди (не тільки радянські, а і турецький орден Меджидіє, нагороди періоду Громадянської війни, подій на р. Халхін-Гол та оз. Хасан, польські нагороди), документи та особисті речі. Серед придбаних матеріалів чудові картини наших земляків художників, літературна спадщина бердичівлян-літераторів, матеріали про всесвітньо відомих музикантів та спортсменів. Окрема колекція (фабричні та заводські вироби) розповідала про економічний розвиток міста.
Зібраного матеріалу вистачило для того, щоб відкрити три тематичні зали та етнографічний куточок.
5 жовтня 1984 р. в місті було відкрито краєзнавчий музей. Онисія Степанівна Блажкун історик за фахом, професійно зайнялась краєзнавством, глибоко та досконало вивчала історію м.Бердичева. І вже зовсім скоро не було питання з історії Бердичівщини на яке вона не змогла б відповісти. А коли вона проводила екскурсії, навіть великі бешкетники відкривши рот слухали її легенди та сказання, які вміло переплітались з смішними подіями та казусними фактами. Для багатьох, хто працював або ж спілкувався з Онисію Степанівною, вона була не лише вчителем та наставником, а щирою подругою, не зважаючи на різницю у віці. Вона завжди вміла уважно вислухати, дати дружню пораду, а коли необхідно, то й наставити на вірний шлях. З нею було дуже приємно спілкуватися, а слухати її можна було годинами.
1992-1994р.р. працівниками музею та художником-оформлювачем Григорієм Федоровичем Положевцем було проведено ремонт та реекспозицію.
За роки існування музею було зібрано велику і унікальну колекцію краєзнавчого матеріалу. У Онисії Степанівни були учні – молоді спеціалісти, яким вона охоче, з великим терпінням та турботою передала свій краєзнавчий багаж, який накопичувала більш як тринадцять років роботи в музеї. Це були роки плідної і творчої роботи. Саме за розвиток музейної справи вона дев’ять разів за цей період удостоювалась грамот як місцевих органів влади, так і обласних. Існує розрив поколінь, ми живемо у сучасному інформаційному світі, але без старшого покоління музейників неможливо отримати знання про музейні колекції конкретного музею, бо це ніде не прописано, це той матеріал, який передається з покоління в покоління. Адже справжній музейний працівник — це якась трохи дивна людина, готова без належної винагороди щодня сидіти за книгами, архівними документами, вивчати, досліджувати старовину, а ще вирішувати масу незручних, марудних проблем. Дослідник, музеєзнавець, експозиційник з невичерпним оптимізмом, наполеглива, відповідальна, працелюбна — такими словами можна охарактеризувати Онисю Степанівну.
В травні 1995 р. Онисія Степанівна за станом здоров'я та в зв’язку з віком змушена була залишити посаду директора музею.
Померла О.С.Блажкун 23 квітня 2013 р. Похована на міському кладовищі в м.Бердичеві.
Наталія Захарчук
