09/08/2026
Друзі!
Повертаємось до розповіді про Василя Сліпого (Темного). Дуже вдячний за коментар про те, що більше інформації про цю особу можна знайти у книзі «Дещо про Пасицели. І не тільки…» /Одеса, 2019 р./ за авторством В. М. та Є. М. Оніщенків.
Дякую також директору музею у м. Балта Петру Остаповичу Ткачу за наданий фрагмент книги.
"V.3. «Темний Васілій»
У цьому розділі мова піде про, без перебільшення, історичну особистість – незвичайну людину, що жила в нашому краї ще у ХIХ-му та на початку ХХ-го століть. А от перекази та спогади про незрячого (а тому названого «Темним») провидця, про його неймовірні здібності ось уже майже сто років хвилюють серця й голови тих, кому пощастило з ним зустрітися, чи почути розповіді про нього від своїх батьків, родичів та односельців.
Ось що відомо на теперішній час.
Народився Васілій (так його дещо по-церковному називали у всіх навколишніх селах) приблизно у 1840 р. Народився зовсім незрячим: на місці очей були тільки ямки, затягнуті шкірою; навіть очних яблук не було. Не було й волосяного покриву голови. З якого роду-сім'ї походив і де він народився ніхто не знав. Проте, розмовляв українською і на тому діалекті, що й жителі Пасицел, Байтал та інших навколишніх українських сіл. А ще сам себе без жодної ніяковості, спокійно називав сліпцем.
Як розповідали сучасники це була людина середнього росту, середньої статури. Мандрував завжди сам, без поводиря, маючи в руці тільки палицю та торбинку з домотканого полотна на плечі. Проте йшов упевнено: навіть річку переходив без сторонньої допомоги, чи підказки про місцезнаходження броду. Людиною був глибоко віруючою; до церкви приходив майже на всі великі свята. В селі ще багато років згадували як він на Пасху, сидячи під церквою їв крашанки. Їв разом зі шкаралупою – «Бо вона ж свячена!» – казав.
В Пасицелах з'являвся приблизно раз на тиждень – півтора. Про нього знали всі жителі села і всіх вражало те, що вітаючись, Васілій завжди і безпомилково називав зустрічних по імені та по батькові. Навіть тих, кого зустрічав уперше. Люди розуміли, що Васілій – людина незвичайна, не схожа на інших. Людина зовсім незряча, проте, здавалось, що Васілій бачить кожного наскрізь і читає його думки. Тому деякі жителі (певно, не зовсім чисті душею) його навіть побоювались. І побоювались не безпідставно. Бо якось на все село розлетілась чутка про пригоду, яка сталася з одним необачним чоловіком.
Якось у хаті, приймаючи гостей, той чоловік сказав: «О, у мене кварта – як у Темного Васілія голова». Присутні тут же замахали руками – «Ви що?! Не можна ж так казати про таку людину.» Та господар тільки іронічно посміхнувся. А через кілька хвилин за чимось вийшов він у двір і завмер від несподіванки: його пліт горів високим жовто-червоним полум'ям.
І все ж багато пасіцелян запрошували Васілія зайти, щось поїсти, перепочити з дороги. Проте, заходив він не у кожен двір: чи то по тону голосу, чи з інших, лише йому відомих ознак, робив висновок про щирість та порядність господарів.
Яскравим прикладом такої поведінки Васілія був епізод, свідком якого став один із його сучасників.
Якось один заможний, але дуже скупий чоловік, пораючись біля двору ще здалеку угледів Темного Васілія і сказав дружині: «Он іде сліпець. Давай сховаємось за плотом, бо ще прийдеться закликати до хати...». Так і зробили. Тихо стали за пліт та стали чекати, коли Васілій пройде. Через деякий час той порівнявся з воротами, зупинився тай каже: «Та не ховайтесь Іване Петровичу, не бійтесь – сліпець до Вас не зайде.» Господар зі своєю дружиною просто оторопіли та не змогли навіть слова вимовити.
А найбільше вражала здатність Темного Васілія передбачати як масштабно-світові, так і події особистого характеру в житті людей. Ось кілька прикладів.
Було це на початку минулого століття. Один із жителів Пасицел, якого звали Калень, оженив свого сина тай вирішив і йому збудувати хатину, виділивши частину своєї землі, що мав у центрі села. Визначили та розмітили місце, забили кілки, аби на ранок приступити до роботи тай стояли собі, уточнювали плани тієї побудови.
Був там і син Каленя Тихон з молодою дружиною Марією, яка, власне, й повідала цю історію. Аж тут якраз проходив Васілій. Привітався, підійшов та й каже: «Ото, як будете закопувати сохи, то й мене покличте: може й сліпець вам щось допоможе».
Наступного дня, як завжди у таких випадках, чоловіки зібрались на толоку. Привезли сохи, риглі, хворостіння тай готувалися приступати до роботи. Прийшов і Васілій. Постояв біля кілків, де мали вкопувати основні сохи і порадив Каленю не будувати хати на цьому місці.
– Чому? – здивувався господар. – Он і жито ж не займане...
– Бо тут буде знаходитись сука з довгим хвостом і буде завивати з ранку до ночі – відповів Васілій.
Нічого не розуміючи, присутні здивовано переглянулись, а Калень відійшов метрів з 30 від того місця й покликав до себе Васілія. Той підійшов і, не роздумуючи, с ходу вимовив:
– І тут не можна. Тут буде кожен день весілля, музика, танці...
Потім трохи відійшов у бік дороги і ткнув палицею в землю.
– А тут буде стояти цар.
Присутні вже й не переглядались. А дехто навіть єхидно-саркастично посміхнувся. Та їх справа маленька: працювати, де господар вирішить. А господар не став нервувати, бо ще здавна довіряв Васілію то й відійшов разом з ним ще метрів 30-40.
– О! Це для Тихонової хати добре місце... хоч і не навіки..- нарешті погодився новоявлений помічник.
Пройшло не одне десятиліття. На першому місці з'явився стовп, на який почепили репродуктор-гучномовець з довгим шнуром. І горланив той репродуктор з шести ранку до дванадцятої ночі.
На другому – у 1952 році побудували клуб. Музика, танці та веселощі там відбувалися майже щоденно. А перед клубом,ближче до дороги встановили пам'ятник Леніну. Пасицеляни, певно, вже впізнали це місце у центрі ІІ-ї частини села.
А будинок Тихона стояв дуже довго. Та не дуже довго жила там Тихонова сім'я. Бо в роки розкуркулення та колективізації будинок той реквізували і потім десятки років використовували, як будинок сільради.
Доля Тихона наразі невідома, а дружина його Марія дожила до 1962-го року і побачила на власні очі, як справдилися всі передбачення Темного Васілія.
Трохи західніше від обійстя Каленя, вже по нижній стороні вулиці стояла хата його дочки. (Це якраз навпроти місця, де тепер стоїть магазин). До цієї хати й зайшов якось Васілій. Вже у дворі привітався, від запрошення щось перекусити відмовився тай каже:
– Та я довго не буду, бо вам треба готуватися до весілля.
Господарі вражено подивилися на гостя:
– Та що ти, Васілію?! Яке весілля?! У нас же дочці тільки 12 років!
А він, уже прощаючись, додав:
– Ну, я піду, а ви готуйтеся до весілля, бо весілля все одно буде. Хоч невеличке – а буде.
Васілій пішов, залишивши спантеличене сімейство у догадках та роздумах.
А поряд з хатою тих людей, на тому місці, де й ще тепер стоїть криниця, в ті часи стояв колодязь із журавлем. Ось до нього і пішла по воду їх 12-літня донька. Худенька дівчинка марно намагалась опустити в колодязь бадю на довгій дерев'яній жердині: вага протитяжу на другому кінці журавля була майже така, як і в неї. Тоді дівчинка стала на колодязь і зробила ще одну відчайдушну спробу досягти своєї мети. Та на біду послизнулась на мокрому цебрині, полетіла вниз і шубовснула у воду. На щастя жердину журавля з рук не випустила то швидко виринула на поверхню.
Було таки везіння у необережної дитини: пригоду ту помітив чоловік, що стояв, обіпершись на ворота свого двору, розташованого зовсім поряд. Хутко побіг до її батьків та повідомив про біду. Знайшовся й чоловік, який, не роздумуючи, заліз по кам'яному цебрині до криниці та й витягнув трохи змерзлу й налякану дівчинку.
Радості батьків, звичайно ж, не було меж. Вони тут же запросили всіх присутніх за стіл, аби відсвяткувати той другий день народження своєї доньки. Ось так і відбулося те невеличке весілля.
1898 рік. Урочисте освячення новозбудованої та розписаної Свято-Миколаївської церкви. Багато людей, священики, співці... Був там і Темний Васілій. По закінченню чину освячення з просвітлілим виразом обличчя підійшов він поближче до вхідних дверей церкви і сказав:
– Благословенна ти Богом! Благословенне це місце! До тебе білі лебеді будуть прилітати воду пити.
І справді, як не намагалися потім закрити Свято-Миколаївську церкву та войовничим атеїстам жодного разу навіть хрести познімати не вдалось.
Рік 1905-й. Закінчено будівництво та розпис церкви Казанської ікони Пресвятої Богородиці. Завершився чин освячення новозбудованого храму і Васілій присів перепочити під його стінами. Задумливо погладив рукою цеглину південної стіни новоосвяченої церкви, заплакав і промовив:
– Сирітка ти сирітка... Нема в тебе щастя...Ой натерпишся... І люди від тебе відвертатимуться...
А події подальших років точно проілюстрували слова провидця. Церкву ту двічі закривали, двічі скидали її хрести та влаштовували у храмі то клуб, то зерносховище, то ще щось подібне. Від злих тих перемін майже зникли давні настінні розписи, обсипалась штукатурка, втрачено багато старовинних ікон.
Серпень 1914-го. Початок Першої світової війни. Пасицеляни стривожені: багато чоловіків забирають на війну. Люди з надією розпитують Васілія:
– Що ж то воно буде?
Та він відказує:
– Е-е... Це ще не така війна. От буде друга, то будете всі під землею ховатися. – і додав, – прийдуть сюди німці. Почнуть навіть дороги будувати. Та будуть тут не дуже довго, бо повернеться інша власть і будівництво тих доріг закінчить.
Які дороги мав на увазі Васілій тепер уже визначити складно. Чи, може, слово «дороги» було використано у переносному значенні? Проте, загальновідомий факт будівництва окупантами бруківки в Байталах, яку потім у 60-х закінчили бетонкою.
А в березні 1944-го, коли через наш край вогняним котлом просувалась лінія фронту, пасіцеляни не одну добу провели в погребах, ховаючись від мін, снарядів і бомб.
Під час одного з візитів до сім'ї Параски та Івана Федоренків Васілій застав у них одну жінку. Та трохи посиділа і пішла додому, а Васілій звернувся до господарки дому:
– Пашо! Як прийде до тебе ця жінка хліба просити – не відкажи.
Та здивовано глянула на гостя, але нічого не сказала. А вже як Васілій пішов – звернулась до чоловіка:
– І що він той сліпий ліпить? Ця жінка з такої багатої сім'ї; у Баштанарів і паровий млин, і олінія, і вона буде в мене хліба просити?!
Та промайнуло зо три десятиліття і Баштанарів у числі перших розкуркулили. Млина й олінію забрали; хату – теж. Чоловіка відправили на Соловки, на «трудове перевиховання»(?!), а жінка опинилась на вулиці без будь яких засобів для існування. Тож мусила ходити по людях, просити скибку хліба.
Недалеко від Червоної церкви десь на початку минулого століття жила молода дівчина Тетяна. Якось зустрів її Васілій і зав'язалась легка, майже жартівлива розмова. Під час того спілкування Васілій трохи посерйознішав тай каже:
– Ех! Таня-Танюша! А що мені? Чарочка й цигарочка – ото і все.
Пройшло років з 30. За цей час Тетяна вийшла заміж, народила сина і двох дочок. Та щось не склалося в сімейному житті і в 1928 році подружжя розлучилось. Для Пасицел це була надзвичайна подія. То було перше розлучення, що за багато років зафіксували в пасіцельській сільраді.
Життя Тетяни пішло якось навскіс. У свята, а частенько і в будні ходила вона з паличкою, в нижньому кінці якої був вбитий цвяшок, і збирала вулицею недопалки. А вдома, в пустій хаті випивала чарочку горілки та скручувала собі з тих недопалків цигарочку. Так і дожила вона свого віку.
Було це приблизно 24-26-го року. Крутою вулицею, що вела з Табакарівки до дороги «коло сільмагу» спускався Васілій. Очевидно, йшов від монастиря до центру села. Присів на лавку під плотом у Явдокії Оніщенко, аби трохи перепочити. Господиня побачила його тай послала свою доньку Олену подати подорожньому пирога та кварту узвару. Васілій подякував, запитав, як звати малу. Погладив по голівці та сказав, що життя її складеться не погано, але пройде воно далеко на чужині.
І вже років через 12-14 Олена вийшла заміж за уродженця Донбасу Федора Полтавця. А ще через 12 років виїхала з сім'єю в той далекий степовий край, де і прожила все своє життя. Докладніше її доля описана в наступній частині.
На настійливе прохання однієї з жительок Пасицел – Фросини Закаревської – Темний Васілій назвав дату її смерті. Жінка віднеслась до цього абсолютно спокійно. Як свідчив її онук – Михайло Федоренко – навідуючись у гості, вона казала:
– Оце мені ще 10 років залишилось; Оце мені ще п'ять років жити; Оце мені ще рік залишилося...
А вже напередодні тієї, названої Васілієм дати, звернулася до невістки, з якою доживала віку:
– Даша! Я ж завтра маю вмирати. Не їдь до дочки в Первомайськ – ти маєш бути на похоронах.
Того дня вони з онукою копали картоплю. Частину чомусь висипали в сінях і Фросина звернулась до онуки:
– Галю! Давай винесемо в сарай, бо ж люди прийдуть на похорон – то буде мішати.
А наступного дня зранку знову звернулась до онуки:
– Галю! Я піду до подруги, з якою ми ще дівували та замолоду дружили, розпрощаюсь, а ти дивись за мною. Бо хто його знає, де мені назначено: може впаду десь по дорозі...
Та все обійшлось. Баба Фросина повернулася досить швидко. Взяла віник тай почала мести подвір'я. А тут якраз і листоноша Ніна зайшла, то і її Фросина попросила, аби та побула з онукою, «бо я маю вмирати, то щоб вона не боялась». Та Ніна тільки посміхнулась, сприйнявши бабине прохання, як щось старече, несерйозне. Але перечити не стала. Ввічливо відповіла:
– Та я зараз. Тут ще з кілометр до краю села і я прийду.
А коли прийшла – побачила, що баба Фросина вже лежала на лавці під вікнами. Так у ті часи прийнято було ложити покійника, поки виготовлять труну – останній його дерев'яний прихисток.
Васілію часто завдавали питання про кінець світу; коли він настане? Ось що він відповідав:
– Кінець світу настане, коли в небі будуть літати залізні птиці і весь світ буде обплутаний павутинням.
Пророцтво це було озвучене ще десь у кінці позаминулого – початку минулого століть, коли в Пасицелах ніхто не знав навіть про перші, виготовлені з дерева, обшитого цупкою тканиною, примітивні літальні апарати. І аж через десятки років солдати, що повертались з Імперіалістичної, щось розповідали про аеростати. А про проводове радіомовлення, (а тим більше про Інтернет!) годі й казати!
Десь у другій половині 20-х років, вже по обіді біля воріт Параски та Івана Федоренків з'явився Васілій. Його поява господарів зовсім не здивувала – до візитів провидця ті давно вже звикли. Та цього разу гість чомусь не зайшов до двору, а залишився стояти, поклавши руку на ворота та позвавши господиню. Привітався й промовив:
– Приходь завтра Пашо в Гандрабури, до мене на похорон.
– Та що ти, Васілію?! Господь з тобою! Ти ж іще в Пасицелах. Які там Гандрабури?! То ж молдавське село.
– Е-е... Молдовани тожи хороші люди. А ти приходь... – Параска на хвильку задумалась та Васілій додав, – а-а... Розумію: корові та телята – нема як.
Того дня Темний Васілій зі своїм незвичним проханням відвідав не один пасицельський двір. І частина людей таки відправилась у неблизьку дорогу до Гандрабур. Ось що вони потім розповіли.
Вже в кінці дня Васілій добрався до хати місцевого священика, з яким підтримував добрі стосунки і в домі якого зберігалась одежа, заздалегідь приготовлена Васілієм для поховання. Постукав і з хати вийшла жінка – помічниця священика. Повідомила, що самого господаря немає, «а матушка дуже зайняті, бо в них сьогодні день ангела. Гості прийшли...». Та Васілій настояв; просив переказати, що то він прийшов.
Через хвилину-другу зайшли до хати і Васілію принесли його останню одежу. Ще кілька хвилин зайняло вмивання і переодягання. Присутні мовчки спостерігали за Васілієм. А той впевненим кроком підійшов до плити, відчинив дверцята, нахилився й промовив:
– О! Ти вже прийшла?! А сліпець, бач запізнився. Прости мене.
Так закінчив свій нелегкий земний шлях Темний Васілій – людина проста у спілкуванні, скромна у потребах та наділена неймовірними здібностями і ясновидіння, і точного читання думок абсолютно сторонніх людей, і детального бачення подій, що мали відбутися і таки відбулися через десятки й десятки років.
Все, викладене тут, отримано з різних джерел, від різних
людей і в різні роки. Причому, якихось навіть малих розбіжностей, а тим більше суперечностей, у їх свідченнях не зафіксовано. Тому ми не змінювали ні імен, ні прізвищ учасників, чи свідків тепер уже далеких тих подій.
А найбільше об'ємна та детальна інформація про Темного Васілія отримана, завдяки шанованому Федоренку (Чабану) Михайлу Григоровичу, уродженцю Пасицел, що довгі роки прожив у нашому селі. То й ми – автори цієї книжки – вважаємо своїм обов'язком розповісти історію життя Михайла Григоровича, бо вона тісно переплітається з темою нашої розповіді.
Отже до обох дідів і бабів Михайла Григоровича Темний Васілій заходив досить часто. З їх розповідей, розповідей батьків та інших жителів села ще в дитинстві й дізнався про Васілія Михайло Григорович.
І почати слід з того, що в один із візитів до Івана та Параски Федоренків Васілій сказав:
– Пашо! У твоєї дочки буде син. І зробить він велике діло...
Далі замовк і, попрощавшись, пішов собі вулицею села. А дочці Івана та Параски Марфі було тоді років 6-8.
Пройшло з півтора десятка літ. І ось 17 листопада 1924 р. у сім'ї Марфи та Григорія Чабанів на світ з'явився хлопчик, якого й назвали Михайлом. А як Михайлик підріс – йому розповіли про Темного Васілія, про те, що він напророчив його народження, про життя цієї незвичайної людини, про події, які він провидів.
Дитинство і юність Михайла Григоровича промайнули досить швидко. Ходив до школи, що була у приміщенні колишньої церковно-приходської, допомагав батькам по господарству, потім працював уже «по-дорослому».
У 44-му, після визволення Пасицел пішов на фронт; воював, мав бойові нагороди. Служив ще й після закінчення війни.
У 1947-му демобілізувався; повернувся в рідні Пасицели. Одружився і став жити, як тепер кажуть, «на малій батьківщині». Виростив двох синів та дочку, збудував добротний будинок, посадив не один десяток дерев та ще доклав багато зусиль, аби в Пасіцелах постав обеліск жителям села, які не повернулися з війни.
А вже на схилі літ доля закинула Михайла Григоровича у сусідній Гидерим. Життя негуркотливим возом котилося собі спокійним плином. Та не давала спокою думка про ті слова Темного Васілія.
– Що він не договорив? Що ж мені судилося зробити в цьому житті? Здається, все, що належало виконати чоловікові, вже зроблено... І все-таки... і все-таки...
Врешті прийшло рішення знайти могилу Васілія, про яку розповідала тітка. Зібрався тай помандрував до Гандрабур. Не одразу, а таки знайшов непримітний дерев'яний хрест, на якому по вертикалі було висічено: «Здесь покоится прах» і по горизонталі – «Р. Б. Слепца Василия».
Михайло Григорович постояв біля могилки, помолився. Зірвав кілька травинок з-під хреста, аби забрати з собою. Бо переказували колись старі люди, що заповідав Васілій:
– Хто прийде до мене на могилу і хоч травинку зірве, то навіть та трава йому в поміч буде.
А ще через пару років Михайло Григорович знову приїхав до Гандрабур. На цей раз – з банкою фарби, щіткою та листком паперу й лінійкою. У ближній до цвинтаря хаті, де тоді жила сім'я Ульян, попросив сапку й лопату. Почав приводити все в порядок. По закінченню витер ганчір'ям руки; тут і підійшла вже дуже поважних літ мешканка тієї хати, де Михайло Григорович позичив інструмент. Назвалась Іриною Петрівною та запитала:
– А ким Вам цей чоловік приходиться?
Розговорились. Вислухавши коротку розповідь, згадала історію, що колись давно повідали їй батьки. Ось ця бувальщина.
В один із теплих днів дорогою з Точили (так тоді називали Точилове) на вози, запряженому парою молодих коней, їхали її батьки до Гандрабур. Вдалині на пустинній дорозі замаячив чоловік з палицею, що, очевидно, теж добирався до того ж села. Роздивились та впізнали відомого в окрузі Темного Васілія.
– Може, візьмем; підвеземо сліпого? – промовила жінка. Чоловік трохи подумав і відповів, – та, знаєш, коні молоді, норовисті, ще будуть ставати... мало що може трапитись...
Через деякий час догнали подорожнього тай передумали – зупинились і кажуть:
– Сідайте Васілію, підвеземо...
А той у відповідь:
– Е-е... Не сяду. Бо знаєте, коні молоді, норовисті, ще будуть ставати, мало що може трапитись...
Від тих слів чоловік з жінкою тільки вражено подивились одне на одного і вже не знали що й казати, густо почервонівши від сорому і запам'ятавши ту пригоду на все життя.
Повернувшись до Гідериму, розповів Михайло Григорович про Темного Васілія, уродженцю Гандрабур, а тепер настоятелю гідеримівського храму Успіння Пресвятої Богородиці, протоієрею Павлу. А той, у свою чергу, теж поділився вже зовсім недавньою бувальщиною, свідком якої був сам.
Десь у другій половині 70-х років минулого століття тяжко захворів родич о. Павла. Довго лежав у лікарні та стан його з кожним днем невмолимо погіршувався. Вже кілька днів нічого не їв. Лікарі тільки розводили руками: мовляв, медицина тут уже безсила – готуйтеся до похорону.
Розумів це й той нещасний. Лежав уже блідий і безсилий. Всі відчували, що жити йому залишилось від сили добу. Порадились та вирішили забрати хворого додому, аби хоч помер у рідній хаті. Лікарі не заперечували. Тож через якусь годину-другу підвода з сумними родичами в'їжджала в Гандрабури.
Доїхали до цвинтаря і тут почувся слабкий голос хворого:
– Зупиніться... маю до вас останнє прохання: хочу побувати на могилі Темного Васілія.
– Ну що ж; остання воля вмираючого – непорушний закон.
Зупинились. Взяли його попід руки та майже принесли до потрібної могили. Попросив, аби залишили самого і в молитві впав, розпластавшись на могилці. Родичі відійшли і здалеку спостерігали, коли ж і попросив щось поїсти. З того дня почалось стрімке одужання. А через якийсь місяць лікарі, тепер уже вражено-здивовані, знову розводили руками, бо жодних ознак тієї тяжкої хвороби не залишилось.
Отець Павло закінчив розповідь і вже разом вирішили організувати поїздку прочан на цвинтар у Гандрабури. Слава Богу, зберігся відеозапис тієї поїздки; невеликої поминальної служби, відправленої о. Павлом на могилі Васілія. Було це у першу неділю після Пасхи 2011 р. Там же, на цвинтарі Гандрабур, за скромним поминальним обідом і розповів присутнім Михайло Григорович про життя провидця.
Могила тепер упорядкована; на ній встановлено новий (вже третій за ліком) хрест з алюмінієвою табличкою. На табличці вибито: «Р. Б. Слепой Василий».
А хрест, що стояв попереднім і креслення якого зробив Михайло Григорович, встановив тодішній житель Пасіцел Романчук Филимон. Про нього відомо, що то був глибоко віруючий чоловік і що він з часом поїхав до Одеси і там пішов у монастир.
А Михайло Григорович дійшов висновку, що місія, яку він мав виконати, якраз і полягала в тому, щоб донести до людей все, відоме йому про Темного Васілія – чесну та чисту душею людину, яку Всевишній наділив такими феноменальними здібностями.
А ще наприкінці життя казав Михайло Григорович, що завжди вірив у Бога, а життя Васілія укріпило цю віру ще більше. – «Бо раз був такий чоловік, наділений такою незвичайною силою, то, значить, був і хтось, хто мав ще більшу силу. І то, безумовно, був Ісус Христос» – підсумовував поважний пасицелянин."
На фото: с. Пасицели Балтської міської громади /джерело фейсбук/
О. Шхалахов
