05/11/2026
“Від заколоту до війни”. Розділ з книги О. Дєдика «Бої у Львові. 1-21 листопада 1918 року».
1. Невиправдані сподівання
Πровал [польського] наступу в Єзуїтському городі (історична назва сучасної головної зеленої оази в центрі Львова, яка сьогодні відома як Парк імені Івана Франка. — Прим. адм.) на тлі зміцнення української влади в повітах Галичини віщував неминуче придушення польського заколоту у Львові. Чисельність українських підрозділів у столиці поступово зростала, натомість людський потенціал і матеріальні запаси [польських] інсургентів стрімко вичерпувалися. Водночас ізольованим у глибині української території повстанцям загрожувала блокада.
10 листопада до Львова прилетів польський полковник Сікорський, якому капітан Мончинський, імовірно, пригнічений [...] поразкою, запропонував очолити NKWPL (Головна команда польських військ у Львові. — Прим. адм.). Ознайомившись зі становищем, гість із Кракова дійшов висновку, що інсургентам бракує сил для перемоги, проте вони ще здатні якийсь час успішно захищатися. Врятувати їх може лише допомога ззовні. Тому він відхилив пропозицію командира заколотників, вирішивши, що доцільніше буде прискорити організацію допомоги повстанцям на території Польщі [1].
Порятунок міг надійти не лише з-за Сяну, але й з-за Збруча. Адже з Наддніпрянщини поверталися на батьківщину чимало формувань колишнього австро-угорського війська, в національному складі яких переважали поляки. Зокрема, Ч. Мончинський свідчив, що покладав чимало надій на 1-й полк уланів (65% поляків [2]), який імперське командування ще наприкінці жовтня 1918 року готувалося відрядити з Катеринослава (сучасне м. Дніпро) через Галичину на Балкани.
Однак перший ешелон полку дістався Підволочиська щойно тоді, коли місто та станцію надійно опанували українці. Уланам довелося скласти зброю. Аби уникнути долі попередників, решта ешелонів попрямувала кружним шляхом через Люблін, втративши змогу вплинути на перебіг боїв у Львові [3].
Значно небезпечнішим для українців виявилося повернення на батьківщину трьох батальйонів 90-го полку піхоти, кількість поляків у національному складі якого, за різними оцінками, коливалася від 60% до 75% [4]. У трьох ешелонах цієї частини, що прямували один за одним із незначним часовим інтервалом, налічувалося понад 3000 вояків. Не ризикуючи роззброювати численного та боєздатного супротивника, 9 листопада українське командування в Тернополі спря мувало ці потяги до Ходорова.
Саме цього дня тривало створення Державного секретаріату військових справ і відбулася зміна очільника Начальної Команди Українського Війська. Ймовірно, саме тому місцевим органам влади довелося реагувати на небезпеку самостійно, не діставши жодних вказівок зі столиці. Побоюючись, що польські вояки вирушать на допомогу заколотникам у Львові, у Ходорові наважилися роззброїти їх.
Стрий та Старе Село відмовилися надіслати допомогу Ходорову. Натомість відгукнулися Рогатин і Станиславів, звідки прибула сотня вояків із трьома кулеметами та незначним запасом набоїв (40 штук на кожного стрільця). Вночі з 10 на 11 листопада цей підрозділ, надіславши трьох парламентерів з вимогою до поляків скласти зброю, зупинив у полі перед станцією перший ешелон 90-го полку піхоти.
У вирі подальших подій ці делегати загинули, тож згодом українцям так і не пощастило з'ясувати, що ж власне відбулося [5]. За польською версією, між українським старшиною (ймовірно, четарем Антоном Захарієвичем [6]) та комендантом потяга, який не погоджувався на запропоновані умови, тривала дискусія. Тим часом два стрільці-парламентери непомітно відчепили паротяг від ешелону. Старшина негайно ускочив на локомотив і, наказуючи польською, помчав ним до станції. Водночас станиславівська сотня почала обстрілювати вагони.
На колії запанував хаос, який, проте, тривав недовго. Батальйон досвідчених фронтовиків швидко розгорнувся до бою, й чисельна перевага зрештою далася взнаки. Після тривалої стрілянини українці відступили, втративши понад 20 вояків убитими. Втрати переможців становили 13 убитих і кільканадцять поранених.
Незабаром над'їхав другий ешелон, вояки якого роззброїли українську міліцію в Ходорові, взяли заручників і розстріляли старшину, що зловживав статусом парламентера. Шлях до столиці Галичини тепер був відкритий, проте виснажені світовою бойнею жовніри вкотре довели, що не прагнуть вирушати на нову війну, а лише захищатимуть своє право безперешкодно повернутися на батьківщину. Всі три ешелони 90-го полку піхоти вирушили не до Львова, а через Стрий до Ярослава, звідки вояки розійшлися по домівках [7].
Незабаром ДСВС розподілив територію західноукраїнської держави на 12 військових округів, до складу кожного з яких увійшло декілька повітів. Це дало змогу значно ефективніше координувати зусилля з роззброєння колишніх австро-угорських формувань, що поверталися з Наддніпрянщини. Зокрема, завдяки надісланій з Бережан допомозі вдалося роззброїти підрозділи 35-го полку піхоти в Підгайцях [8]. А відряджений з Тернополя загін новобранців під командуванням отамана Володимира Федоровича змусив капітулювати у Микулинцях форму вання полковника Рибінського (Czesław Rybiński), яке намагалося з-за Збруча прорватися до Львова [9].
Певні надії інсургенти покладали також на обіцянку капітана Кулі (Leopold Lis-Kula, псевдонім «Лис») зібрати членів POW, напасти 8 листопада на військові склади в Радехові (за іншими даними — у Радивилові [10]), сформувати там загін чисельністю 500 осіб і пробитися з ним до Львова [11]. До виконання справа не дійшла, ймовірно, тому, що в розпорядженні радехівського повітового коменданта поручника Володимира Коссара налічувалося 1155 озброєних вояків [12]. Згодом NKWPL отримала звістку, начебто загін капітана Кулі розбито, а сам він потрапив у полон. 19 листопада капітан Мончинський навіть запропонував обміняти його на котрогось із полонених українських старшин. Відповідь не надійшла [13], з чого заколотники зробили правильний висновок, що обіцянка капітана Кулі виявилася цяцянкою.
2. Як розпочалася українсько-польська війна 1918-1919 років
Втративши надію на допомогу зі сходу, NKWPL не шкодувала зусиль, щоб одержа ти її із заходу. 7 листопада до численних попередньо висланих кур'єрів долучився літак, яким попрямували до Кракова поручники Бастир і де Борен. Повернувшись через декілька годин, вони привезли обнадійливу звістку, що допомога вже готується [14].
Надання матеріальних ресурсів заколотникам означало втручання Польщі у внутрішні справи західноукраїнської держави, а спрямування війська їм на допомогу віщувало війну між сусідніми народами. Це добре розумів шеф Генерального штабу у Варшаві генерал Тадеуш Розвадовський. Уродженець Калущини, родовитий шляхтич, що звик до польського політичного, економічного та культурного домінування в Галичині, сприймав українців як покірних, національно несвідомих селян, збаламучених підступною рукою Відня та Берліна [15]. Інформація, що надходила з регіону, здавалося, підтверджувала його погляди. Зокрема, констатувалися нехіть місцевого населення до військової служби, а також брак будь-яких ознак планової розбудови західноукраїнських збройних сил [16].
Тож генерал Розвадовський сподівався блискавичним ударом «успішно відбити підступний австро-русинський напад на Львів і Галичину» й «не лише врятувати цілковито польське місто, але й стабілізувати польсько-українські відносини в провінції загалом, а після відповідного упорядкування перетворити їх на цілком приязні» [17]. Планувати збройну допомогу інсургентам він розпочав ще задовго до появи в Кракові пілотів зі Львова.
4 листопада шеф Генерального штабу виїхав до Любліна, куди наказав перевезти з Варшави батальйон «польського вермахту» [18]. На базі цього підрозділу полковнику Едвардові Ридзу доручалося створити «Північну» групу та спрямувати її до Львова через Раву-Руську та Жовкву. 5 листопада генерал Розвадов ський вирушив до Кракова, щоб організувати ще й «Західну» групу, яка водночас із «Північною» прибула б до Львова через Перемишль [19].
Якщо полковник Ридз поділяв задуми генерала Розвадовського, то генерал Роя (Bolesław Roja) у Кракові вважав пріоритетним завданням боротьбу не за східні, а за західні кордони Польщі. Та саме напередодні візиту шефа Генерального штабу долинула звістка про вста новлення української влади у правобережній частині Перемишля. Відтак генерал Роя долучився до підготовки вторгнення у Галичину, сподіваючись якомога швидше впоратися з оперативно нескладними, як гадалося, труднощами на сході, аби згодом безперешкодно вирішувати проблеми на заході.
До «Північної» та «Західної» груп він прагнув долучити ще й «Південну», яка під командуванням полковника Сікорського вирушила 6 на Львів через Хирів, Самбір і Рудки. У підсумку стратегічний задум набув такої форми: координуючи зусилля з повстанцями, надіслані з Польщі групи повинні були оточити у Львові все ще порівняно нечисленні українські підрозділи та полонити їх разом із вищим політичним і військовим керівництвом майбутньої ЗУНР [20]. Втративши найважливіше та найактивніше ядро, українська «ребелія» повинна була швидко згаснути.
На початку листопада щойно відроджуваному польському війську гостро бракувало сил. Тож генерал Розвадовський прагнув компенсувати чисельну слабкість майбутніх груп мобільністю й вогневою міццю. Він сподівався посадити піхотинців на вози, забезпечити їх значною кількістю скорострілів, зручними у транспортуванні гірськими гарматами, посилити підрозділами кавалерії, бронепотягами, літаками та вантажівками зі встановленими на них кулеметами [21].
8 листопада шеф Генерального штабу формально зобов'язався перед Польською ліквідаційною комісією у Кракові [22] якнайшвидше організувати військову допомогу для Львова [23]. Задум стратегів підтримали й політики. Однак ішлося поки що про погляди регіонального, а не державного керівництва.
Подальші події яскраво проілюстрували класичне твердження Карла фон Кляузевіца, що істотні труднощі підстерігають полководців «задовго до початку бойових дій, ще на стадії планування кампанії у затишних кабінетах» [24]. Прагнучи вирвати владу з рук Регенційної ради, польські соціалісти вночі на 7 листопада проголосили в Любліні створення Тимчасового народного уряду Польської Республіки на чолі з Ігнаци Дашинським (Ignacy Daszyński). Едвард Ридз перейшов на бік нової влади, погодившись очолити військове міністерство.
Люблінський уряд не прагнув війни на сході, декларуючи наміри захищати своє, а не загарбувати чуже. Мабуть, давалося взнаки розуміння, що в боротьбі за Варшаву Львів виявиться зайвим тягарем. Тож полковник Ридз відмовився від плану формувати «Північну» групу на основі регулярних підрозділів, вдавшись натомість до комплектування її добровольцями [25].
Їх виявилося небагато. Щойно 21 листопада о 20 годині загін майора Вечоркєвича (Wacław Scaevola-Wieczorkiewicz) чисельністю 15 офіцерів і 481 вояк вирушив із Любліна в напрямку Рави-Руської [26]. Взяти участь у боях на вулицях Львова цей підрозділ уже не встиг.
Також люблінський уряд наказав заарештувати генерала Розвадовського, проте шефові Генерального штабу вдалося 10 листопада повернутися до Варшави. Там він несподівано опинився у вирі подій, пов'язаних із передачею влади Юзефові Пілсудському. Для нормалізації становища в країні знадобилися декілька днів, упродовж яких годі було керувати організацією допомоги заколотникам [27].
Зате політична завірюха оминула Краків, де генерал Роя далі виконував свою частину завдання. Активний учасник тих подій, майбутній воєнний історик Вітольд Гуперт згадував: «Згодом йому (генералові Рої. — Прим. авт.) не раз дорікали, що не надто швидко відрядив експедицію до Перемишля та Львова. Хто бачив, як поволі та з чималими труднощами тривало формування військових підрозділів у західній Малопольщі, хто пригадає, як спершу неприхильно поставилося суспільство і навіть більшість військовослужбовців до нової війни у Львові, ...той повинен визнати ці закиди голослівними» [28]. Оцінюючи панівні настрої, дослідник зазначив: «На захід від Сяну загал... охоче визнавав Галичину майже чисто українським краєм» [29].
Тож і в Кракові довелося розраховувати тільки на добровольців. О 17 годині 9 листопада до Перемишля вирушив перший сформований загін під командуванням майора Стахєвича (Julian Stachiewicz) чисельністю 64 офіцери та 273 вояки. Серед них не бракувало як досвідчених ветеранів, так і осіб без будь-якого військового вишколу. Дорогою приєднався ще й бронепотяг колишнього австро-угорського війська, який згодом охрестили «Smiały» («Сміливий»). Загін дістав завдання разом з організованими на лівому березі Сяну польськими підрозділами (64 офіцери, 540 вояків) здобути правобережну частину Перемишля та відкрити шлях до столиці Галичини [30].
З не до кінця зрозумілих причин УГК не спромоглася контролювати становище на такій важливій позиції. Не існувало навіть надійного зв'язку між державним керівництвом у Львові та місцевою владою у Перемишлі. Тож українська залога міста над Сяном, чисельність якої достеменно встановити не вдалося (найімовірніше, не перевищувала 500 осіб) та якій цілковито бракувало артилерії [31], опинилася у фактичній ізоляції віч-на-віч із численнішим і озброєним вісьмома гарматами та бронепотягом супротивником.
Невдовзі після полудня 10 листопада «Smiały», командир якого хибно зрозумів на каз майора Стахєвича, провів розвідку боєм поблизу залізничного мосту через Сян. Цей напад, що порушував умови укладеної 6 листопада локальної угоди, згідно з якою одна сторона могла розпочати ворожі кроки, попередивши другу про свої наміри не пізніше як за 24 години, визнали прикордонним ін цидентом. Натомість 11 листопада польське командування офіційно надіслало ультиматум про здачу міста. Не отримавши відповіді, о 12:15 11 листопада майор Стахевич наказав артилеристам розпочати обстріл правобережної частини Перемишля [32]. Так розпочалася українсько-польська війна 1918-1919 років.
Упродовж наступних 24 годин точився запеклий бій на вулицях міста над Сяном. У підсумку українські підрозділи відступили з Перемишля у південному напрямку. Проте переможці не вирушили до Львова негайно.
Причина крилася не лише в необхідності достосуватися до вимог стратегічних планів генералів Розвадовського та Рої. 11 листопада Регенційна рада передала найвищу військову владу в країні звільненому з ув'язнення у фортеці Магдебурга Ю. Пілсудському. Треба було з'ясувати, як поставиться новий Головнокомандувач до вчинків своїх підлеглих.
3. «Непотрібна війна»
Юзефа Пілсудського очікували декілька буремних днів, упродовж яких Регенційна рада 14 листопада саморозпустилася, передавши йому найвищу політичну владу, а уряд у Любліні склав свої повноваження, щоб відродитися у незначно зміненому складі, але вже у Варшаві та під його булавою. Водночас майбутній Начальник держави успадкував розв'язану іншими війну в Галичині. Вже сама ця обставина вказувала на можливість припинення кровопролиття. Не бракувало й інших аргументів. Нечисленні збройні сили Польщі перебували у зародковому стані. Країна «не мала багнетів, щоб віддати їх до рук воякам; якщо була зброя, бракувало одягу; якщо знаходили одяг, не вистачало набоїв» [33], так оцінював тогочасне становище Ю. Пілсудський.
Натомість перелік завдань, які треба було виконувати, вражав:
• забезпечити виведення окупаційного війська з території країни;
• захистити незалежність Польщі, зупинивши наступ більшовиків, які безперешкодно просувалися на захід услід за евакуацією німецьких частин з країн Балтії та Білорусі;
• забезпечити життєво важливі інтереси країни на заході в боротьбі з набагато сильнішою Німеччиною (Познань, Сілезія, вихід до Балтійського моря тощо);
• розв'язати територіальні суперечки з Чехословаччиною;
• протистояти не лише західноукраїнському війську в Галичині, але й збройним силам Наддніпрянщини на Волині;
• підтримувати лад усередині країни, де не бракувало заворушень різного гатунку.
Здоровий глузд підказував зосередитися на найважливішому, шукаючи не силового, а дипломатичного вирішення решти проблем включно з конфліктом у Львові.
У владних кабінетах вельми стримано реагували на вимоги допомогти заколотникам у столиці Галичини. Щойно призначений прем'єр-міністром Є. Морачевський (Jędrzej Moraczewski) заявив натовпу збуджених галасливою пропагандистською кампанією варшав'ян, що уряд не може впоратися з навалою численних проблем водночас, а тому працює згідно з певними пріоритетами. Найважливішими є підготовка майбутніх виборів і необхідних для життя країни законів, виведення з Польщі окупаційного війська, а крім проблем на сході, існують не менш важливі на заході [34].
Ю. Пілсудський із жовнірською відвертістю згадував, як щодня 15 різних делегацій «псували повітря» у його резиденції, вимагаючи допомогти Львову. Врештірешт його терпець урвався: «...Одного разу в Бельведері ад'ютант, увійшовши до кабінету зі щоденною ранковою доповіддю про призначені аудієнції, застав мене в досі небаченій поставі. Коло мене лежав пістолет і я, дивлячись йому просто в вічі, загрозив: "Почую 'Львів' стрілятиму!". Переляканий ад'ютант вийшов і скасував усі аудієнції в справі Львова» [35].
Начальник держави висловлювався про конфлікт з Україною як про «непотрібну боротьбу» та «безглузду війну» [36]. Якщо взяти до уваги, що найбільш зацікавленими в окупації Галичини були його політичні супротивники з табору ендеків [37], то нічого диву ватися, що навіть у таких досвідчених діячів, як В. Вітос (Wincenty Witos), склалося враження, наче Ю. Пілсудський є противником війни з українцями [38].
Та саме потенціал політичних супротивників не дозволяв Начальникові держави нехтувати проблемою Галичини. Йшлося не тільки про їхню здатність організувати вдалу пропагандистську кампанію й роздмухати відповідні настрої серед мешканців Варшави. З мілітарного погляду цей вогонь виявився солом'яним — коли настав час перейти від слів до діла, то «І Варшавський батальйон добровольчого загону відсічі Львова», який вирушив із велелюдної столи ці щойно 7 грудня, налічував лише 16 офіцерів і 303 вояки [39]. Зате збурену громадськість можна було легко нацькувати на Ю. Пілсудського, якби він ігнорував вимоги допомогти заколотникам. Згодом ендеки справді на важилися на заколот, але 4 січня 1919 року ця спроба зазнала ганебної поразки.
Окрім внутрішньої, вони могли розраховувати ще й на потужну зовнішню підтримку. У Парижі функціонував очолюваний лідером ендеків Р. Дмовським (Roman Dmowski) Польський національний комітет (Komitet Narodowy Polski), який провідні держави Антанти ще 1917 року офіційно визнали представником незалежної Польщі. Він спирався також на організовану союзниками польську армію у Франції під командуванням генерала Ю. Галлєра (Józef Haller).
Дипломатичний представник Ю. Пілсудського у Швейцарії В. Барановський (Władysław Baranowski) попереджав Начальника держави, що ендеки намагаються одержати збройну допомогу Антанти, щоб вирішити конфлікт у Галичині. Це створило б сприятливі передумови для подальшого втручання у внутрішні справи Польщі загалом [40]. Не могло бути жодних сумнівів, на чию користь діяли б західні партнери.
Незалежно від становища політичних супротивників, Ю. Пілсудського також годі вважати голубом миру. Попри слушне переконання, що незалежність затисненої між Німеччиною та Росією Польщі може гарантувати лише союз національних держав, які постали на руїнах імперії Романових, Начальник держави зазначив, що розмовлятиме з потенційними партнерами лише «з револь вером у кишені» [41]. Він вважав, що Литва погодиться на такий союз, навіть втративши Вільно, а Україна — Львів і щонайменше значну частину Галичини. Розуміючи, що такий підхід неприйнятний для галицьких українців, він ще наприкінці листопада 1918 року, тобто задовго до сумнозвісного Варшавського договору 1920 року, прагнув торгуватися безпосередньо з Києвом, ігноруючи уряд ЗУНР [42].
Згодом дослідник Іван Лисяк-Рудницький влучно зазначив: «Завдяки відносно високому рівню національної свідомості та громадянській дисципліні свого населення невелика Галичина становила на той час "ядро" всієї української нації. Тому збереження галицької бази було conditione sine qua non [43] самостійної України... Політику Пілсудського характеризувала непереборна внутрішня суперечність: з одного боку він хотів утримати самостійну Україну, яка б служила перепоною проти Росії, а з другого — своїм завоюванням Галичини знищив шанси на українську самостійність» [44].
Начальник держави, поза сумнівом, убачав Львів у складі польської держави [45]. 20 листопада в урядовому часописі Monitor Polski з'явилася декларація уряду Є. Морачевського, в якій, зокрема, зазначалося: «Ми з усією енергією прискорюватимемо вже започатковану військову акцію, покликану звільнити Львів зі скрутного становища, і готуватимемо ґрунт для полюбовного вирішення спірних питань на теренах спільного проживання польського й українського населення Галичини» [46]. Стриманість стосовно долі східних повітів Галичини слід тлумачити виключно браком сил, адже ні Варшава, ні Люблін поки що не могли відрядити на фронт жодного вояка.
А час квапив. Ще 12 листопада пілот С. Стец (Stefan Stec) доставив рапорт першого шефа штабу заколотників поручника Лапінського, який свідчив, що інсургентам загрожує поразка [47].
Реально допомогти міг лише Краків. Того ж дня Ю. Пілсудський наказав генералові Рої перервати кампанію в Спішу (регіон східної Словаччини) та зменшити кількість зосереджених у Новому Таргу підрозділів, а заощаджені сили використати, серед іншого, для посилення «східногалицької експедиції». 13 листопа да до Перемишля прибув підполковник М. Токажевський (Michał Karaszewicz-Tokarzewski), який очолив створений за наказом генерала Рої військовий округ і розпочав підготовку до походу на Львів [49].
Загальне керівництво операціями в Га-личині прагнув одержати генерал Розвадовський. 15 листопада він надіслав Начальникові держави, голові уряду та міністрові закордон них справ розлогу нотатку про необхідність рятувати заколотників. Шеф Генерального штабу застеріг, що не зможе залишитися на посаді, якщо такої допомоги надано не буде [50]. Ю. Пілсудський скористався нагодою, призначивши новим керівником Генерального штабу безумовно лояльного йому генерала Станіслава Шептицького (Stanisław Szeptycki), рідного брата митрополита Андрея.
16 листопада наказом № 478 Начальник держави доручив генералові Рої очолити групу в складі підрозділів 4-го, 5-го, 8-го і 57-го полків піхоти, 2-го полку уланів і трьох батарей важкої артилерії, зосередити її в Перемишлі та очікувати подальших наказів стосовно маршу до Львова [51]. Втративши посаду шефа Генерального штабу й не діставши натомість командування в Галичині, обурений Т. Розвадовський заявив, що скине генеральський однострій і вирушить на фронт звичайним вояком [52]. Щоб уникнути непотрібного скандалу, 17 листопада голова уряду І. Дашинський інформував його про жадане призначення [53].
19 листопада Ю. Пілсудський підписав наказ № 693/I, яким підпорядкував генералові Розвадовському з метою надати допомогу Львову й нафтопромислам у Бориславі не лише групу генерала Рої, але й підрозділ майора Вечоркєвіча [54]. Того ж дня новопризначений командувач дістався Кракова, а генерал Роя — Перемишля, та вплинути на перебіг боїв у столиці Галичини жоден з цих творців першого плану польсько-української війни 1918-1919 років не встиг.
Не очікуючи їхнього прибуття, вдосвіта 19 листопада загін підполковника Токажевського вирушив із Перемишля до Львова. Згодом навіть Начальник держави стверджував, начебто це сталося усупереч наказам командування [55]. Та ще В. Гуперт дійшов висновку, що таким чином Ю. Пілсудський лише додатково відзначив доцільну ініціативу підлеглого, славі якого не заздрив [56].
Рішення підполковника Токажевського виявилося цілком правомірним. 16 листопада Ю. Пілсудський надіслав генералові Рої листа, в якому зазначив, що складність політичного становища не дозволяє сформулювати чітких вказівок у справі Галичини. Не визначаючи заздалегідь територіального розмежування між нею та Польщею, «не можемо допустити, щоб нас вирізували й грабували. Якщо становище дозволятиме, Ви повинні вирішувати самостійно... не можу дати Вам точних наказів...» [57].
Того ж дня генерал Роя телеграфував підполковникові Токажевському: «Акцію охорони польського населення у східних повітах і у Львові, на Ваш розсуд, виконати або ж продовжити підготовку до неї залежно від наявних сил і становища у Львові» [58]. 15 листопада у Перемишлі отримали інформацію капітана Мончинського, що заколотникам бракує сил, аби опанувати столицю Галичини, а боєприпаси вичерпуються. На його думку, все ще зберігалася можливість здобути місто Лева, оточивши його синхронними ударами на обох флангах. Для такої операції достатньо було б 500-1000 вишколених вояків. Натомість зволікання дозволило б українцям зібрати значніші сили [59].
Зважаючи, що попередньо пілот С. Стец передав підполковникові Токажевському усне прохання Ю. Пілсудського «зробити все можливе для якнайшвидшої допомоги Львову» [60], не дивно, що 16 листопада польський командир інформував NKWPL, що 18 листопада вирушить до Львова на чолі загону чисельністю 500 піхотинців і 38 кавалеристів із чотирма гарматами та броне потягом [61]. Як тут не визнати, що ухвалені 16 листопада у Варшаві, Кракові та Перемишлі рішення чудово узгоджувалися. Місцеве командування сумлінно виконало завдання за сприятливої нагоди якомога швидше допомогти повстанцям у Львові.
Натомість підполковник Токажевський справді порушив накази генералів Рої та Розвадовського, розпочавши 21 листопада вирішальну битву за Львів. Обидва командувачі не планували здобувати місто негайно, прагaнучи спершу зібрати достатні сили для реалізації амбітного задуму: одним ударом ліквідувати владу та військо ЗУНР. Виданим увечері 18 листопада наказом генерал Роя доручив зосередженим у Перемишлі підрозділам лише просуватися в напрямку столиці Галичини [62]. А в підготованій 20 листопада «Інструкції для найстаршого офіцера у Львові» генерал Розвадовський вимагав тимчасово обмежитися обороною на вулицях міста Лева [63].
Та перш ніж ці документи дісталися Перемишля, група підполковника Токажевського вирушила на схід. Її командир так і не довідався, що допомога з-за Сяну насправді призначалася лише для посилення інсургентів, аби надати їм змогу протриматися до початку вирішальної операції. Адже стано вище заколотників виразно погіршувалося, натомість сили українців постійно зростали.
Примітки:
[1] Kamiński A. Relacja o wypadkach lwowskich w listopadzie 1918 r. // Obrona Lwowa 1-22 listopada 1918. T. 1. Relacje uczestników. Lwow, 1933. S. 328-329; Zaporowski Z. Władysław Sikorski w obronie Lwowa (listopad 1918 — styczeń 1919) // Mity i legendy w polskiej historii wojskowości. Materiały XI Ogólnopolskiego Forum Historyków Wojskowości. Kielce, 2014. T. 1. S. 289-290.
[2] Plaschka R., Haselsteiner H., Suppan A. Innere Front. Militärassistenz, Widerstand und Umsturz in der Donaumonarchie. B. II. München, 1974. S. 345.
[3] Mączyński Cz. Boje Iwowskie. Cz. I. Oswobodzenie Lwowa (1-24 listopada 1918 roku). Warszawa, 1921. T. I. S. 41: Śmigielski T. Zarys historji wojennej 8 pułku ułanów ks. J. Poniatowskiego. Warszawa, 1929. S. 3-5.
[4] Encyklopedja wojskowa. Tom I. Warszawa, 1936. Hasło «Chodorów». S. 664; Wierzyński S. Zarys historji wojennej 14 pułku piechoty. Warszawa, 1929. S. 3.
[5] ЦДАВО України. Ф. 2188. Оп. 3. Спр. 1. Арк. 2; Західно-Українська Народна Республіка 1918-1923. Документи і матеріали. У 5-ти томах. Івано-Франківськ, 2001. Τ. 1. С. 411; Кузьма О. Листопадові дні 1918 р. Львів, 2003. С. 254.
[6] Ставничий І. Від повітового міста до столиці ЗУНР. Станиславів у 1918-1919 роках. Окремі записи із Щоденника // Альманах Станиславівської землі. Збірник матеріялів до історії Станиславова і Станиславівщини. Нью-Йорк Торонто Мюнхен, 1975. С. 131.
[7] ЦДАВО України. Ф. 2188. Оп. 3. Спр. 1. Арк. 2; Wierzyński S. Zarys historji wojennej 14 pułku piechoty. Warszawa, 1929. S. 5-7.
[8] Галій М. На свобідній землі // Бережанська земля. Історично-мемуарний збірник. Нью-Йорк, 1970. С. 447.
[9] Гірняк Н. 48 днів на чолі Тернопільської військової округи // Шляхами золотого Поділля. Регіональний історично-мемуарний збірник Тернопільщини. Філядельфія, 1983. Т. І. C. 191; Z walk o wolność // Panteon Polski. Lwów, 1928. Nr. 50. S. 12-13.
[10] Mączyński Cz. Bказ. праця. Т. І. S. 203.
[11] Rutkowski S. Odsiecz Lwowa w listopadzie 1918 г. Lwów-Warszawa-Kraków, 1926. S. 4.
[12] Західно-Українська Народна Республіка 1918-1923. Документи і матеріали. У 5-ти томах. Івано-Франківськ, 2001. T. 1. C. 446.
[13] Mączyński Cz. Вказ. праця. Т. 1. S. 203; T. II. S. 207-208.
[14] Tiger A., Rubczyński W., Weyde R. Grupa lotnicza // Obrona Lwowa 1-22 listopada 1918. T. II. Relacje uczestników. Lwów, 1936. S. 723.
[15] Rey M. Geneza sporu polsko-ruskiego // Generał Rozwadowski. Kraków, 1929. S. 127-131.
[16] Roja B. Legendy i fakty. Warszawa, 1932. S. 85.
[17] ДАЛО. Ф. 257. Оп. 2. Спр. 1642. Арк. 8.
[18] Назва збройних сил Польщі за часів правління Регенційної ради.
[19] ДАЛО. Ф. 257. Оп. 2. Спр. 1642. Арк. 3-4.
[20] Roja В. Вказ. праця. Ѕ. 86, 96-98, 110-115.
[21] ДАЛО. Ф. 257. Оп. 2. Спр. 1642. Арк. 3, 8.
[22] Польська ліквідаційна комісія (Polska Komisja Likwidacyjna Galicji i Śląska Cieszyńskiego) тимчасовий найвищий орган влади на польських землях колишньої Австро-Угорщини.
[23] Rutkowski 5. Odsiecz Lwowa w listopadzie 1918 г. Lwów Warszawa — Kraków, 1926. S. 5.
[24] Clausewitz C. On war. Edited and translated by M. Howard and P. Paret. Princeton, 1976. P. 117.
[25] Rutkowski Ѕ. Вказ. праця. Ѕ. 9-10.
[26] Hupert W. Walki o Lwów (od 1 listopada 1918 do 1 maja 1919 roku). Warszawa, 1933. S. 102.
[27] ДАЛО. Ф. 257. Оп. 2. Спр. 1642. Арк. 4.
[28] Hupert W. Вказ. праця. Ѕ. 17-18.
[29] Там само. 5. 10.
[30] Zieliński H. Oswobodzenie Przemyśla w listopadzie 1918
roku. Zarys. Warszawa, 1934. S. 15, 22-24; Magnuski J. Pociąg pancerny Śmiały w trzech wojnach. Warszawa, 1996. S. 8-9.
[31] Кузьма О. Листопадові дні 1918 р. Львів, 2003. С. 242.
[32] Zieliński Н. Вказ, праця. 8. 33-44; Кузьма О. Вказ. праця. C. 241-244.
[33] Pilsudski J. Pisma Mowy Rozkazy. Wydanie zbiorowe prac dotychczas drukiem ogłoszonych. T. V. Warszawa, 1933. S. 197.
[34] Mączyński Cz. Вказ. праця. Т. II. S. 242-243.
[35] Pilsudski J. Obrona Lwowa. 7 sierpnia 1923 r. // Pisma — Mowy — Rozkazy. Wydanie zbiorowe prac dotychczas drukiem ogłoszonych. T. VI. Warszawa, 1931. S. 154-155.
[36] Бруський Я. Начальник держави та українська справа. Україна у концепціях Юзефа Пілсудського в 1918.
Джерело: Олександр Дєдик «Бої у Львові. 1-21 листопада 1918 року». — Видавн. «Астролябія». — 2020.
https://sens.in.ua/boi-u-lvovi.-1-21-lystopada-1918-roku.-chastyna-2/
Приєднуйтесь до Визвольних Змагань в TikTok та Instagram:
http://tiktok.com/
https://www.instagram.com/vyzvolni_zmagannia
@топові прихильники
Вояки Галицької армії в польському полоні у Любліні після битви під Равою Руською, перед будівлею Генштабу Польської армії (з польського тижневика «Swiat» / «Світ»). Грудень 1918 р.
