02/11/2026
Є люди, чиє життя вимірюється не лише прожитими роками, а й добрими справами, щирістю почуттів, любов’ю до рідних і тим слідом, який вони залишають у серцях інших. Вони зростають, навчаються, знаходять улюблену справу, створюють родини, будують плани. І здається, що попереду ще стільки часу, щоб здійснити задумане, виправити помилки, сказати найважливіші слова й просто бути щасливими.
Але війна не запитує, скільки людині років, які в неї мрії та хто чекає на неї вдома. Вона безжально обриває життя тих, хто ще вчора планував майбутнє, сподівався на щастя й вірив, що обов’язково повернеться до рідних.
Особливо боляче усвідомлювати, що за кожною втратою стоять не лише нездійснені мрії загиблого воїна, а й зруйнований світ його близьких. Для матері й батька назавжди зупиняється час, коли вони дізнаються, що більше не побачать сина. Для коханої людини залишаються спогади про розмови, обіцянки та плани, які вже ніколи не стануть реальністю. А для всіх нас — обов’язок пам’ятати, якою ціною Україна продовжує боротьбу за своє існування.
2 листопада ми прощалися з Євгенієм Шпичаком — молодим чоловіком, який любив життя, мав улюблену справу, мріяв про родинне щастя, але став на захист Батьківщини й віддав за неї найдорожче — власне життя.
Євгеній Анатолійович ШПИЧАК народився 6 січня 1994 року в Києві. Він був люблячим сином, а після смерті старшого брата став для батьків особливо дорогою людиною, їхньою надією та опорою.
У столиці минули його дитинство та шкільні роки. Середню освіту Євгеній здобував у школі № 2 імені Карбишева. Хоча відмінником він не був, проте вирізнявся старанністю, відповідальністю та активною життєвою позицією.
У класі Євгенія обрали старостою. Він допомагав підтримувати дисципліну, брав активну участь у шкільному житті, не боявся брати на себе відповідальність. Особливо важливо, що вже тоді в його характері проявлялося почуття справедливості. Він завжди намагався захистити тих, хто не міг постояти за себе. Не залишався байдужим до чужих проблем і був готовий підтримати слабшого.
Ще в підлітковому віці Євгеній захопився автомобілями. Його цікавило, як вони влаштовані, як працюють різні механізми, як можна знайти й усунути несправність. Це захоплення згодом визначило його професійний вибір.
Після школи він вступив до професійно-технічного училища автомобільного транспорту, де здобув спеціальність «Обслуговування та ремонт автомобілів і двигунів». Проте на цьому не зупинився. Прагнучи поглибити свої знання, Євгеній опанував ще одну професію — майстра з діагностики та налагодження електронного устаткування автомобільних засобів.
Бажання навчатися й удосконалюватися привело його до вищого навчального закладу. Євгеній вступив до Державного педагогічного університету імені Григорія Сковороди в Переяславі-Хмельницькому, де здобув вищу освіту за спеціальністю «Трудове навчання та технології».
Однак після завершення навчання він зрозумів, що викладацька діяльність — не та справа, якій хотів би присвятити своє життя. Його справжнім покликанням залишалися автомобілі.
Євгеній повернувся до улюбленої справи й почав працювати зі встановленням та обслуговуванням газобалонного обладнання автомобілів. Він не просто виконував свою роботу, а щиро цікавився нею. Постійно прагнув дізнаватися щось нове, удосконалювати професійні навички, брав участь у спеціалізованих семінарах. Для нього було важливо добре розуміти свою справу й розвиватися в обраній професії.
Особливе місце в житті Євгенія посідало село Маковище на Макарівщині.
Із самого дитинства він любив приїжджати сюди, адже тут мешкала його рідна тітка, а згодом — і бабуся. Маковище стало для нього місцем, із яким були пов’язані теплі родинні спогади, щасливі миті дитинства та юності.
Тут він відпочивав від міської метушні, проводив час із рідними й близькими, відчував домашній затишок і душевний спокій. Маковище було для нього значно більшим, ніж просто селом, куди він приїжджав у гості. Це був дорогий серцю куточок, до якого завжди хотілося повертатися.
Саме в Маковищі доля звела Євгенія з жінкою, яка стала його дружиною.
Він, як і кожна молода людина, прагнув особистого щастя, хотів любити й бути коханим, будувати власне майбутнє, займатися улюбленою справою та радіти звичайним мирним дням.
Але повномасштабна війна внесла свої жорстокі зміни в його життя.
28 листопада 2024 року Євгеній став на захист територіальної цілісності та незалежності України. Замість звичної роботи, мирних турбот і планів на майбутнє розпочалися військова служба, бойові завдання та щоденна небезпека.
Старший солдат Євгеній Шпичак проходив службу на посаді радіотелефоніста відділення управління 4-ї самохідної батареї самохідного артилерійського дивізіону 5-ї окремої важкої механізованої бригади.
Навіть на війні, серед постійних випробувань і небезпеки, Євгеній не переставав мріяти про щастя.
Під час військової служби він зустрів жінку, яку покохав. Ці почуття подарували йому нову надію на майбутнє. Євгеній хотів завершити попередні шлюбні стосунки й створити нову родину. Він будував плани, сподівався, що після війни зможе почати новий етап свого життя поруч із коханою людиною.
Здавалося, попереду ще буде час для важливих рішень, для спільних мрій, для простого людського щастя. Він вірив у своє майбутнє, хотів жити, кохати, працювати, повертатися додому й радіти кожному мирному дню.
Та війна не залишила йому цього шансу.
29 серпня 2026 року під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Графське Сумського району Сумської області внаслідок вогневого ураження FPV-дроном життя Євгенія Шпичака обірвалося.
Йому було лише 32 роки.
Тридцять два роки — це вік, коли людина ще тільки будує своє майбутнє. Коли попереду мали б бути десятиліття життя, нові здобутки, родинні радощі, зустрічі з друзями, щасливі миті поруч із близькими.
Але замість усього цього — біль утрати. Замість довгоочікуваного повернення — останнє прощання.
Особливо тяжкою ця втрата стала для батьків Євгенія. Вони вже пережили смерть старшого сина, а тепер війна забрала в них і молодшого. Важко навіть уявити глибину цього горя. Батьківське серце не повинно переживати смерть власних дітей. Немає слів, здатних полегшити такий біль, немає розради, яка могла б замінити рідну людину.
Не здійснилися й мрії самого Євгенія. Він так і не встиг побудувати те нове життя, на яке покладав стільки надій. Не зміг повернутися до улюбленої роботи, до дорогих серцю місць, до людей, яких любив.
Сьогодні ми згадуємо Євгенія Шпичака не лише як воїна, який загинув, захищаючи Україну. Ми згадуємо його як люблячого сина, справедливого й відповідального школяра, людину, яка прагнула знань, любила автомобілі та свою професію. Як чоловіка, для якого Маковище стало частиною життя, а любов і надія на щастя залишалися важливими навіть серед війни.
Висловлюємо найщиріші співчуття батькам Євгенія, його рідним, близьким і всім, хто знав та любив його.
Жодні слова не повернуть втраченого життя. Але ми можемо й повинні зберегти пам’ять про Євгенія — про його доброту, прагнення справедливості, любов до рідних і готовність захищати Україну.
Його земний шлях завершився надто рано. Та пам’ять про нього залишиться в серцях тих, для кого він був дорогим, і в історії Макарівщини, з якою його пов’язувало стільки теплих спогадів.
Світла пам’ять Євгенію Шпичаку.
Євгенія Шпичака поховали на кладовищі у с. Маковище.
https://www.facebook.com/makrikm - ми у facebook
