https://www.facebook.com/111167411883454/

Музей Івана Ле, Horodyshche (2026)

25/01/2026

Попри те, що директор Музею поміняв цивільний одяг на однострій Нацгвардії, і нині може гостинно відкривати не двері будинку Івана Ле, а хіба вхід до намету, наші раніші добрі справи наздоганяють нас всюди. Дякуємо Сергію Батурі, що не забув і про нас. Ну а якщо хтось не пригадує, хто це такий, то ось пару світлин з минулих його відвідин. Було це, до речі, практично рік тому.

10/10/2025

Попри удари ворога по столиці, її жителі не втрачають інтерес до життя. Днями наш Музей відвідали кияни, об’єднані інтересом до історії у координаційно-дослідну групу «Творчі ініціативи».
Протягом року ми внесли у експозицію певні зміни, поповнивши її новими експонатами. У світлі нової експонатури, упереджені критичні матеріали про письменника Івана Ле, на які ще можна натрапити у інтернеті, виглядають просто нікчемними, у чому наші гості й пересвідчились.
Також екскурсанти були втішені можливістю не тільки споглядати, а й доторкнутись до багатьох наших експонатів. Це особливо важливо для людей з вадами зору.
Відвідувачі були наскільки вражені правдою про життєвий та творчий шлях письменника, що просили рекомендацій стосовно творів письменника, які варто прочитати. На моїй пам’яті – це чи перший такий випадок.

08/10/2025

6 жовтня ми відзначали Міжнародний день лікаря. Але того дня ми вітали педагогів, свято яких було напередодні.
Тож трохи історію медицини міста, яке стало Івану Ле другою батьківщиною, ми розповімо сьогодні. Воно то наче про цю галузь у Городищі аж ціла книга написана – «Заради здоров’я, заради життя», та сам же її автор, Євген Глущенко і нарікав, на майже повну відсутність інформації періоду між Першою та Другою світовими війнами. Ми ж, завдяки нашим фондам, можемо заповнити цю прогалину, і навіть трішки вийти за її межі. Зрозуміло, що інформація ця взята із спогадів, тому можуть бути певні неточності, але добре, що ми хоч це знайшли.
Отже, за наявною у нас інформацією, чотири корпуси земської лікарні були побудовані 1911 року. Опікувався будівництвом такий собі Арсень Павлович Левіцький, який потім довгий час працював у цій же лікарні фельдшером. Про буремні події періоду Української революції історія поки що мовчить, але відомо, що до серпня 1924 року лікарем у Городищенській лікарні працював Панько Блонський. Ще одним лікарем при ньому працювала його дружина - Ганна Блонська. Деякий час при них ще працював лікарем такий собі Волинський (ім’я не відоме). Акушеркою при них працювала Марфа Дмитрівна Кудима.
Мабуть на «сімейний підряд» було багато нарікань, бо у серпні 1924 року, за розпорядженням окружного здраввіділу на посаду лікаря Городищенської лікарні призначають Степана Івановича Саленка, який до того рік пропрацював у Старосільській лікарні. Крім лікаря, у Старосільській лікарні тоді працював ще й фельдшер – Іван Якович Паклінський.
На час приходу Саленка, Городищенська лікарня розміщувалась у тих же чотирьох корпусах земської лікарні, і мала 25 ліжкомісць.
Загалом, незначна кількість ліжкомісць пояснювалась тим, що один корпус використовувався як житло лікарів і акушерки, у одному корпусі містилась аптека і амбулаторія, а інфекційний і ще один корпус, використовувались як лікарня лише наполовину. Другі половини цих корпусів було роздано під житло якимсь службовцям.
Степан Іванович взявся виправляти ситуацію, поступово виселяючи свого попередника і акушерку та службовців, збільшуючи при цьому кількість ліжкомісць. Справа йшла повільно, бо у 1926-1827 роках їх кількість зросла лише до 35. За активної участі очільника райвиконкому – Берестенка Микити Агейовича, «квартирантів» згодом вдалося виселити зовсім, довівши кількість ліжкомісць до 70.
Тим часом, після 1929 року відкрились фельшерські пункти у Валяві, Орловці, Петропавлівці та Млієві. З огляду на те, що у Орловці раніше була лікарня, то мабуть, вона якийсь час не працювала.
Ріс штат і Городищенської лікарні. Станом на 1935 рік, у лікарні з’являється хірургічне відділення, на чолі з Олексієм Тихоновичем Квятковським, який через рік стане головним лікарем. Фельдшером при ньому працювала Євдокія Свиридівна Гаращенко, а сестрою-гіпсувальницею Віра Семенівна Драпова. Санітарним лікарем тоді працював Костянтин Костянтинович Щербина, дезинфектором Олександр Іванович Гудзь, а терапевтами – Євгенія Орестівна Лісовська та Любов Антонівна Іваненко. Головним лікарем був ще той же Степан Іванович Саленко, а здраввідділ очолював венеролог за спеціальністю Лісовський Михайло Іванович.
Завідувачем аптеки був Бенедікт Еммануїлович Бергер, аптекарем Володимир Сергійович Малідов, лікарем-стоматологом Ревекка Йосипівна Малідова-Рубінчик, зубним техніком – Рудовський. Згаданих працівників лікарні було розстріляно нацистами по дорозі на Мліїв під час окупації.
В районі 1936-1937 року, в лікарні з’являється і поліклініка, завідувачем її був Вадим Миколайович Нещерет, який до цього працював лікарем у заводській лікарні. Терапевтом при ньому працювала Сара Ісаківна Пріцкер. Розташована поліклініка була, ми так розуміємо, через дорогу від основного комплексу будівель, у приміщенні, де на нашій пам’яті була стоматологія, а потім довгий час відділення Нової пошти.
1937 року в лікарню приходить працювати Антоніна Михайлівна Чернявська, яка згодом стає завідувачем дитячою консультацією. Того ж року в лікарні з’являється і Аркадій Іванович Перепечкін, який згодом стає лікарем-рентгенологом. Здраввіділ тоді ж починає очолювати вже Олександра Іванівна Зерніна.
Період німецько-радянської війни у згаданій вище книзі описаний відносно непогано, тому ми додамо лише кілька штрихів. Зокрема, що під час окупації в Городищенській райлікарні працювала Саленко Ксенія Олексіївна та лікар Георгій Іванович Воронін, фельдшерами Огиренко, Осмаловський та Чуйко і медсестрою-висуванкою з санітарок - Надія Павлівна Гудзь.
Терапевти Євгенія Орестівна Лісовська і Любов Антонівна Іваненко частенько переховували у інфекційному відділенні жителів міста під час облав для відправки на Німеччину. Їм у цьому активно допомагали медсестри інфекційного відділення Фросина Ничипорівна Набок та Любов Степанівна Медуха, разом з фельдшерами хірургічного відділення Катериною Прохорівною Потаповою та Надією Олександрівною Іоненко.
Лікарем табору для військовополонених, який знаходився на території сучасного санаторію, був Іван Юхимович Школа.
Наразі, три з чотирьох будівель колишньої земської лікарні ще збереглися, хоч і у видозміненому вигляді, тож ви можете їх побачити на власні очі, тому сьогодні ми подаємо вам вид зверху на них, квітня 1944 року та травня 1955 року. На першому видно усі будівлі. Також на ньому добре видно згорілу поліклініку, через дорогу від них (позначена стрілочкою). На другому якість трохи краще, бо зенітки не стріляли, але значну частину, нажаль, накрив годинник. Для орієнтування тут ми стрілочкою позначили майбутню, на той час, хату О.Фещука.

06/10/2025

Учора, 5 жовтня, освітяни і всі причетні відзначали День учителя. Письменник Іван Ле у роки своєї буремної юності теж мав деяке відношення до освітянства, тому ми вирішили сьогодні зробити екскурс в минуле галузі освіти у місті, яке стало письменнику другою батьківщиною.
Якісь невеликі парафіяльні (церковно-приходські) школи цілком могли існувати у Городищі й раніше, але нам то поки що, достеменно не відомо. А от перша з документально зафіксованих, відкрилась тут стараннями князя Михайла Семеновича Воронцова 1822 року. Князь був відомим шанувальником усього англійського, тому система навчання у ній була Белл-Ланкастерською. Школа готувала місцевих дітей до роботи у маєтностях князя.
У 1872 році в Городищі було відкрито однокласне народне училище.
У 1875 відкрито однокласне міністерське училище.
Деякі дослідники вважають, що тоді ж «при заводі князя Воронцова діяло однокласне училище». Це прекрасно, але проблема у тому, завод тоді ще не працював.
У1891 році, за ініціативою Михайла Юхимовича Філіпченка, управляючого маєтком княгині Катерини Балашової, була відкрита сільськогосподарська школа.
2 жовтня 1898 року в будинку-казармі робітників Маріїнського цукрового заводу (у простонародді «стара школа») відкривається Городищенське заводське двокласне п'ятикомплектне народне училище, яке утримується коштом власниці маєтку (княгиня Катерина Балашова).
Станом на 1900 рік, крім згаданих вище учбових закладів у Городищі діє ще щонайменше 3 церковно-приходських школи. Також є інформація про наявнісь двох «шкіл грамоти».
1 листопада 1902 року в Городищі відкривається Городищенська громадська талмуд-тора для єврейських дітей. У ній навчалося 40 хлопчиків. Крім неї, 15 квітня 1903 року та 20 квітня 1910 року в місті відкриваються два Приватних єврейських училища 3-го розряду, на 25 та 20 хлопчиків відповідно.
1913 року, не без певних махінацій власниці маєтку, Сільськогосподарська школа отримує нову будівлю, яка й зараз збереглась (у простонародді «старий технікум»).
Станом на 1914-1915 навчальний рік, відкрите у 1875 році однокласне міністерське училище вже зветься Городищенське двокласне п'ятикомплектне народне училище. Розміщувалось воно у трьох будівлях. На 1914 рік тут навчалося 172 хлопчиків і 78 дівчаток.
Трохи складніше із учбовими закладами періоду 1920-1941 років. Із різних джерел ми дістали наступну інформацію, яка безумовно потребує перевірки.
Отже, у призаводському селищі продовжується навчання в колишньому заводському двокласному народному училищі. Також, у 1920 році, за ініціативи агронома Іоана Чорноуса та завідувача майстернями цукрозаводу, інженера-механіка Пантелеймона Кислінського, при цукровому заводі було відкрито агропрофтехшколу з агрономічним та механічним факультетами. Проіснувала вона недовго, лише 2 роки. 1922 року студентів-агрономів перевели до колишньої аграрної школи, реорганізованої на той момент у агропрофшколу, а механіків – до Смілянського технікуму цукрової промисловості.
Натомість, того ж року, при заводі відкрили школу ФЗУ (фабрично-заводського учнівства, пізніше ФЗН – фабрично-заводського навчання), у якій розпочали навчання 27 учнів.
У 1928 році згадана вище агропрофшкола стає садово-городнім технікумом.
Також діти навчаються у Тарасівській школі (біля Спаського кладовища), у «Червертій» (Скалигівській) школі (пізніше там були МРЕВ-ДАІ), та «П’ятій» (Загреблянській) школі (біля колишнього пивзаводу). Можливо, тоді ж з’являються школа у Набоковому, та початкові школи на Чубівці і Чуїсі. Хоча, не можна виключати, що якісь із них розвинулись із дореволюційних «шкіл грамоти»
Крім загальноосвітніх, у міжвоєнний період існували в Городищі ще й дві спеціалізовані школи.
1935 року в Городищі було відкрито школу для працівників НКВС Городищенського, Вільшанського, Корсунь-Шевченківського та Ротмистрівського районів. У ній був цікавий перелік дисциплін. Зокрема, Лимар Людмила Юхимівна викладала там фізику, Григорій Таран – топографію, Бекадорова Ганна Андріївна – російську і Костюк Василь Савович – історію. Школа працювала 3 роки.
1936 року, за дорученням Київського здраввідділу, в нас відкривають школу акушерок та медсестер з двома класами акушерок та двома сестринськими класами. Перший рік, навчання проходило у одній з колишніх єврейських шкіл (район творчої майстерні покійного Олекси Близнюка), а потім заклад було переведено на територію сучасного санаторію. Директором школи тоді був Степан Іванович Саленко.
Ну і наприкінці 30-тих років 20 століття у середмісті будується школа, іменуєма у простонародді, як «Чкаловська», чи «Друга».
Під час німецької окупації, технікум у документах нацистів іноді фігурує як сільськогосподарський університет, а по її закінченню, з 1944 року заклад перейменовано в сільськогосподарський технікум.
Ну, далі ви вже все знаєте, а хто не знає, то для тих, ми пробіжимося «галопом по Європах»!
По війні, Тарасівська школа проіснувала ще до кінця 50-х років. Потім, до 1966 року там створюють дитячий будинок, учні якого навчаються у інших школах міста. З 1968 року ту територію старша частина населення міста ще пам’ятає, як дитячу лікарню.
Зникнення Тарасівської школи пов’язують з будівництвом неподалік від будинку Івана Ле, наприкінці 50-х років 20 століття Першої школи. До речі, не знаємо чому, але при виготовленні Історико-архітектурного опорного плану Городища, розробники не приділили належної уваги колишньому Тарасівському мікрорайону міста, хоча колись він відігравав дуже вагому роль у культурно-освітньому житті міста.
Але йдемо далі. Десь у той же час, через збільшення кількості учнів розбудовується «Четверта» школа. Щоправда, після будівництва наприкінці 70-х, на початку 80-х років минулого століття «Третьої» школи, що «Четверта», що «П’ята» зачиняються. Трохи раніше закривають початкові школи на Чубівці та Чуїсі. Вже за часів Незалежності, закривають і Набоківську школу. З тих пір кількість шкіл у місті вже не мінялась.
Щодо інших учбових закладів на території міста, то з 1964 року сільськогосподарський технікум стає радгоспом-технікумом Мліївської дослідної станції садівництва імені Л. П. Симиренка. Зараз це – Городищенський коледж Уманського національного університету садівництва.
Ну і на початку 60-х років минулого століття, ФЗН реформують у ПТУ, за часів Незалежності у Городищенський професійно-технічний ліцей, а зараз це - Відокремлене спеціалізоване відділення Багатопрофільного регіонального центру професійної освіти у Черкаській області.
Позашкільну освіту ми не чіпали взагалі, бо й так вийшли далеко за рамки традиційного об’єму допису.
На світлинах:
1. Найстаріша будівля учбового закладу Городища, яка існує і на сьогодні - Городищенське заводське двокласне п'ятикомплектне народне училище Маріїнського цукрового заводу на фото з видання «Отчетъ Маріинскаго свекло-сахарнаго завода за XXV летъ. Владенія ея высокопревосходительства Екатерины Андреевны Балашевой»
2. Городищенська сільськогосподарська школа 1-го розряду (1913 р.). Фото середини 20 століття.

30/09/2025

Сьогодні, у Всеукраїнський день бібліотекара не можна не згадати слова відомого нерадянського (зараз, для декого, це дуже важливо) письменника Рея Бредбері, який сказав, що без бібліотек у нас не лишиться ні минулого, ні майбутнього.
А що ми знаємо про перші бібліотеки у місті, яке стало другою батьківщиною письменнику Івану Ле?
У загальних рисах ви можете прочитати про розвиток бібліотечної справи у Городищі на сайті Комунального закладу «Городищенська публічна бібліотека ім.В.Симиренка» Городищенської міської ради:
http://www.horodysche-crb.edukit.ck.ua/pro_biblioteku/istorichna_dovidka/
Ну а ми надамо вам інформацію, яка там відсутня.
Зараз, територія між Городищем та Млієвом, іменуєма у простонародді «Садстанція» відноситься до Мліївської громади. Та колись, як і Городище, вона належала до володінь князя Михайла Воронцова. Навіть цукровий завод, побудований тут, називався "Городищенський завод братів Яхненко і Симиренко". Саме у призаводському селищі, яке й носить нині назву "Садстанція" у середині 19 століття виникла перша в окрузі бібліотека для громадськості.
Виникнення першої бібліотеки вже на території заводського мікрорайону сучасного Городища теж пов’язане з цукровим заводом, але вже з Маріїнським, власницею якого на той момент була княгиня Катерина Балашова. Саме за неї, 1 січня 1896 року, на території робітничого селища було відкрито чайну і … народну читальню.
Ця інформація є загальновідомою, і для відвідувачів нашої сторінки не новою. Тож сьогодні ми поділимось інформацією з наших фондів. Автор рукопису, нажаль достеменно не відомий, написаний він років 50 тому, трохи плутано, а інформація з нього, безумовно, потребує перевірки. Та містить він цікаву інформацію, отриману від свідків, які на сьогодні вже давно померли, тому ми вважаємо доцільним її все-таки оприлюднити, як додаткове джерело.
Отже, як свідчить автор рукопису, станом на 1920 рік, за головування у Городищі Биби Сави Антоновича, в Городищі функціонувало 2 хати читальні – Загреблянська і Філонівська.
Трохи пізніше (з тексту не зрозуміло коли саме) на кутку Тарасівка (район Спаської церкви) у хаті місцевого священника виникає ще одна хата-читальня. На її базі у 1922 році виникає Тарасівський (Спаський) сельбуд (так у тексті). Можливо, автор плутає дати і датою виникнення хати читальні був 1922 рік, а сельбуд виник трохи пізніше.
Першим організатором сельбуду був Пономар Прокіп Олексійович. Там працювали струнний (організатор Олексій Коваль) та драматичний гуртки, дивились німе кіно, влаштовувались концерти.
Ми так розуміємо, що мова йде про, можливо, перший будинок культури в Городищі, який трансформувався саме з хати-читальні. У ньому зібрався чималий колектив ентузіастів. Це і Феодосій Коваль і сестри Лисенки, які були найкращими виконавцями ролей у драмгуртку, Наталка Дацюк, Петро Барабаш, Яків Теличко, Трохим Пащенко, Іван Ляшко, скрипаль Микита Лисак, Степан Гулак та бандурист Тищенко, який був мандрівним кобзарем. Ну, історію про появу кобзаря в Городищі, виготовлення музичного інструменту та перший концерт ми розкажемо колись пізніше. А зараз повернімося до бібліотеки.
Виявляється, у тодішніх і сьогоднішніх бібліотекарів були схожі проблеми. Молодь вкрай неохоче читала, тільки не через наявність смартфонів, а через звичку лузати насіння. Для боротьби з цим ганебним явищем тодішні бібліотекарі використовували отаку цікаву пісеньку.
Дівчата та хлопці
Сидять на колодці,
Насіння лузають вони.
Газет не читають,
Нічого не знають,
Що діють на світі пани…

Виходячи з того, що ми з вами читати любимо, то ця пісенька тоді спрацювала. Сподіваємось, що і зараз ситуація виправиться.

27/09/2025

Ну і на завершення, зупинимось докладніше на втратах Букринського плацдарму.
Як Ви вже мали змогу переконатись у попередніх дописах, у перші дні його створення втрат можна сказати, що не було зовсім. Основних втрат підрозділи 3 гвардійської танкової армії, а також 40-ї та 27-ї загальновійськових армій Воронезького (з кінця жовтня 1943 року 1 Українського) фронту, зазнали у боях за утримання і розширення плацдарму. В основному це був жовтень місяць. То яких же втрат зазнав Воронезький фронт у жовтні?
У нас під рукою немає статистики по конкретним підрозділам, але усього на ділянці, починаючи від північніше Києва і закінчуючи Черкасами, за жовтень 1943 року фронт втратив – 21323 вбитими. Навіть якщо приплюсувати сюди усіх зниклих безвісти та померлих згодом у шпиталях, вийде тисяч 30. Армії, що діяли на Букринському плацдармі, складали за грубими підрахунками максимум третину від загальної чисельності фронту. Отже, за найнапруженіший місяць боїв, їх втрати становили не більше 10 тисяч. Ніяк не в’яжеться з сотнями тисяч, чи й мільйоном, як пишуть письменники та журналісти?
Не в’яжеться, навіть якщо брати не безповоротні втрати, а загальні. Не в’яжеться, навіть якщо врахувати, що з 11 листопада, після ліквідації Бучацького виступу, до Букринського плацдарму додався ще й Студенецький, втрати якого теж можна доплюсувати.
Не те, що мільйон, а навіть 100 тисяч українців фізично не могли утонути в Дніпрі ні при створенні, ні при розширенні плацдарму, бо їх там скільки не могло бути фізично. Ось статистика по поповненню підрозділів 40 армії за вересень-жовтень 1943 року. І що ми бачимо? 27140 чоловік! Щоб їх одночасно загнати у Дніпро, як пише радянський письменник Астаф’єв, треба було два місяці збирати новобранців у одному місці. Цього, звичайно, ніхто не робив. Тим не менш, його фантастичну оповідь підхопили сучасні журналісти, і пішла брехня гуляти просторами інтернету.
Отже – ніколи не вчіть історію не тільки за художніми фільмами, чи роликами в ютубі, а й за художніми творами. Бо бачення митців, трішки відрізняється від реалій, особливо, якщо на те є воля партїї.
А як же бути з «червоною від крові» водою? Адже коли не було десятків тисяч одночасно вбитих, то як же води Дніпра червоніли? Нещодавно, ми, здається знайшли відповідь і на це питання. Переходячи містком річку Вільшанку, ми звернули увагу, що вода в ній криваво-червогого кольору. От тільки забарвлення такого її водам надала не кров, а звичайні дафніїї…
Сьогодні в якості ілюстративного матеріалу ми додаємо динаміку розширення Букринського плацдарму з 1 по 26 жовтня та витяги з журналів бойових дій Воронезького фронту і 40 армії.

26/09/2025

Продовжуємо хроніку перших днів Букринського плацдарму.
Захоплення підрозділами РСЧА плацдарму на західному березі Дніпра не пройшло непоміченим повз командування Вермахту. Починаючи з 9.00 23 вересня, до 20 танків і понад рота піхоти за підтримки авіації почали атакувати з напрямку Колесища позиції мотострільців 51 гвардійської танкової бригади під Григорівкою. Одночасно, розвідка 3 гвардійської танкової армії помітила зосередження нацистських військ західніше Зарубинців, Великого Букрина, Малого Букрина й Колесища. До кінця дня бої велися вже на рубежі: висота 199,4 – Великий Букрин – висота 216,3 – висота 201,7 – західна околиця Григорівки – висота 209,7. Німецька авіація групами до 50 бомбардувальників практично безперервно завдавала удару по бойових позиціях, районах переправ і місцях зосередження військ. Захоплені в ході боїв полонені повідомили, що проти червоноармійців діють підрозділи 19 танкової, 10 моторизованої і 167 піхотної дивізій Вермахту.
За перші дві доби створення й утримання плацдарму підрозділи РСЧА понесли втрати. 22 вересня єдиним загиблим серед мотострільців 51 гвардійської танкової бригади був заступник командира майор Печерський Лев Григорович із Білорусі. Наступного дня, 23 вересня, загинули командир мотострілецької роти цього ж батальйону, українець, лейтенант Федорюк Михайло Митрофанович і росіянин, командир взводу, молодший лейтенант Смірнов Іван Михайлович. Разом з ними загинули й померли від поранень 24 червоноармійці. 69 механізована бригада впродовж перших трьох днів на Букринському плацдармі втрат не мала.
Ні того дня, ні в наступні, підрозділи Вермахту так і не змогли ліквідувати плацдарми й скинути підрозділи РСЧА в Дніпро. Особливістю рельєфу в цьому районі є розгалужена мережа яруг і балок, які не дозволили проводити атаки із застосуванням техніки на широкому фронті. Завдяки цій особливості незначні сили оборонців могли стримувати значно більші за кількістю сили атакуючих, контролюючи вузькі перешийки. Зрозумівши марність зусиль з ліквідації плацдарму наявними силами, командування Вермахту наступні два дні не проводило активні наземні наступальні дії на цій ділянці, а застосовувало часті артилерійські й авіаційні нальоти.
Цією ситуацією скористались решта підрозділів Воронезького фронту, які підійшли до Дніпра. На допомогу танкістам прийшла 40 армія. Ще напередодні, 23 вересня, один зі стрілецьких батальйонів 161 стрілецької дивізії армії переправився через Дніпро біля Зарубинців. Решта дивізії переправилась 24 вересня і зайняла наступний рубіж: 575 стрілецький полк – від південної околиці Трахтемирова до північного узлісся невеликого лісу, що за 2 км південніше Трахтемирова, 565 стрілецький полк – від висоти 206,4 до Луковиці, 569 стрілецький полк обороняв Зарубинці. Сюди ж для переправи поспішила східним берегом 332 стрілецька дивізія, залишивши в районі Григорівки розвідувальний загін кількістю 32 військовослужбовці.
Крім допомоги в утриманні плацдарму, захопленому 3 гвардійською танковою армією, підрозділи 40 армії форсували Дніпро і в інших місцях вище по течії ріки. Бої на плацдармах, захоплених частинами 40 армії, були більш жорстокими, ніж у смузі дії 3 гвардійської танкової армії. Про це свідчать втрати, яких зазнали, наприклад, мотострільці 10 танкового корпусу. За добу боїв з 300 вояків у строю лишилося 80 бійців, але при цьому своїх позицій вони не залишили.
А в ніч із 24 на 25 вересня на допомогу мотострільцям 51 гвардійської танкової бригади в район Григорівки – Луковиці переправилась 38 стрілецька дивізія 40 армії. Упродовж дня 25 вересня вона зайняла оборону на наступному рубежі: 48 стрілецький полк – від західних схилів висоти 244,5 по західну околицю Григорівки; 29 стрілецький полк – від східних схилів висоти 209,7 до лінії 200–300 м східніше ґрунтової дороги Григорівка – Іваньків; 343 стрілецький полк просунувся на південий захід і вийшов на західну околицю Іванькова.
Довгий час у Вікіпедії висіла стаття про визволення Григорівки, де помилково стверджувалось, що саме командир взводу пішої розвідки 48 стрілецького полку лейтенант Зайцев першим ступив на правий берег Дніпра і почав визволяти село. Потім її трохи поправили, а зараз ми її геть не бачимо.
Сьогодні ілюстративний матеріал представлений знайденими на просторах інтернету світлинами висадки на берег якогось підрозділу РСЧА, британськими танками «Матильда» і «Валентайн», які поряд з танками радянського виробництва приймали участь у боях на Букринському плацдармі та картою розташування військ Воронезького фронту на час описаних подій.

25/09/2025

У вчорашній нашій публікації уважний читач помітив на схемі, що на момент Дніпровської повітряно-десантної операції, вже почав зароджуватись плацдарм, який згодом отримав назву Букринського.
Згадуючи бої за цей плацдарм, багато сучасних популяризаторів історії Другої світової війни чомусь використовують вислови з художніх творів радянського письменника-фронтовика Віктора Астаф’єва. При цьому, змальовується картина одночасного форсування Дніпра на підручних плавзасобах десятків тисяч червоноармійців та їх командирів. Усе це відбувається під нищівним вогнем нацистів, у результаті якого на правий берег ледве вдається переправитись тільки кожному п’ятому воїнові.
Картинка наче яскрава, цілком вписується у образ народу-жертви, от тільки вона зовсім трішечки не відповідає дійсності. Наскільки трішечки, ми з вами спробуємо дізнатися не з художньої літератури, а з архівних військових документів.
Історія створення Букринського плацдарму почалася ще 21 вересня 1943 року, коли на західний, правий берег Дніпра зійшли розвідники 69 механізованої бригади 9 механізованого корпусу 3 гвардійської танкової армії Воронезького фронту. Під Зарубинцями вони виявили напівзатонулий селянський паром. З настанням темноти сапери бригади законопатили його борти, відрами вичерпали воду й перегнали до східного берега. Решта ночі пішла в них на підготовку, а на світанку 22 вересня розпочалась переправа. До 8.00 23 вересня переправились два батальйони 69 механізованої бригади, підсилені двома ротами 82-мм мінометів, ротою протитанкових рушниць, а згодом ще й двома 76-мм гарматами. Червоноармійці зайняли Зарубинці, висоту з млином і безіменну висоту на схід від висоти 178,8. До ранку 24 вересня вся механізована бригада, крім танкового полку, була переправлена на західний берег. Вона звільнила Луковицю, хутір Огородок і висоти, що прилягають до цих населених пунктів. Для виконання завдань з розширення плацдарму бригаду підсилили 5 танками МК-2 «Матильда» британського виробництва й 3 танками Т-34. Подальша переправа танків 3 гвардійської танкової армії була ускладнена в зв’язку з вилученням у неї 20 окремого понтонного батальйону й передачею його назад, до 40 армії.
22 вересня, о 15.00–15.30, 60 бійців та офіцерів мотострілецького батальйону 51 гвардійської танкової бригади 6 гвардійського танкового корпусу 3 гвардійської танкової армії за кілька кілометрів нижче за течією теж подолали Дніпро. Практично не зустрівши опору, вони ввійшли до Григорівки. Місцеві жителі, які напередодні втекли з робіт по обладнанню лінії нацистської оборони між Григорівкою і Зарубинцями, повідомили воїнам, що на зазначеній ділянці регулярних військ Вермахту чи СС немає. Є лише окремі групи по 20–30 осіб, які стежили за ходом спорудження окопів повного профілю і дерев’яно-земляних вогневих точок на домінуючих висотах по лінії Ходорів – Великий Букрин – Трахтемирів – Монастирок – Зарубинці – Луковиця – Григорівка – Бучак. Оскільки більшість з орієнтовно 1 000 місцевих робітників втекла на човнах на східний берег, то продовжувати роботи практично було нікому. Скориставшись нагодою, мотострільці розширили плацдарм у напрямку до Зарубинців, при цьому захопили розвідувальний літак Henschel Hs 126, знищили і взяли в полон кілька вояків Вермахту.
Матеріал загалом великий, тому ми продовжимо розповідь завтра. Сьогодні, у якості ілюстративного матеріалу використаємо карту з плану захоплення плацдарму, яку ми учора просто не знайшли у наших «закромах». Тут, до речі, добре видно рубіж, який мали захопити десантники.
Зверніть увагу, що план був підписаний ще 7 вересня, причому, ні Жуков, ні Хрущов його чомусь так і не підписали.

24/09/2025

Увечорі 24 вересня 1943 року почалася Дніпровська повітряно-десантна операція. Письменник Іван Ле у цей час воював трохи південніше, тому участі в ній не приймав, але так як ті події відбулися переважно на Черкащині, то ми не могли оминути їх увагою.
План був прекрасний. Справа в тім, що на той момент, територія майбутнього Букринського плацдарму була практично повністю позбавлена ворожих військ. Лише окремі взводи охорони контролювали спорудження місцевими жителями лінії оборони по правому березі Дніпра, гордо іменуємої «Східним валом». Відповідно до плану, протягом двох ночей по периметру майбутнього плацдарму малися висадитись близько 10 тисяч десантників 1, 3 та 5 повітряно-десантних бригад, при 24 протитанкових 45-мм гарматах, 180 мінометах калібру 50 і 82мм, 378 протитанкових рушницях та 540 кулеметах. Вони малися закріпитись по периметру густо помережаного яругами та балками плацдарму і забезпечити не допущення на нього військ нацистів до підходу танкових і стрілецьких підрозділів Воронезького фронту.
Але, як то кажуть, гладко було на папері. На ділі, під час підготовки до десантування усі запаси палива були зосереджені для транспортних літаків. Відповідно, бомбардувальна авіація не літала і нацисти безперешкодно переправили через Дніпро усі свої відступаючі з лівого берегу Дніпра війська, значна частина з яких почала розосереджуватись по правому берегу. З тих же причин не була виявлена і знищена зенітна артилерія.
Не все гаразд було і при підготовці самого десанту. Екіпажі транспортних літаків часто не мали досвіду транспортування планерів, карти місцевості й завдання мали далеко не всі командири, а якийсь розумник додумався навіть вкладати рації у одні парашутно-десантні мішки, а батареї живлення до них в інші...
В результаті, щільний зенітний вогонь примусив літаки піднятися вище, літаки і десантників рознесло кого-куди, декого й за сотню кілометрів від зони висадки. Де вони опинились більшість десантників не орієнтувалась. Висаджувались часто не на очікувану безлюдну місцевість, а на голови щойнопереправленим з лівого берега ворожим військам. Ну і на ранок 25 вересня ніхто з них на зв'язок так і не вийшов.
Усього встигло висадитись 3050 десантників 3 повітряно-десантної бригади та 1525 десантників 5 повітряно-десантної бригади. Причому, більше як 200 пощастило висадитись на своїй території. Також було скинуто 660 мішків зі спорядженням. Так як зв'язок з ними так і не змогли встановити, решту особового складу, артилерію, міномети та ще 590 мішків зі спорядженням командування вирішило не десантувати.
Після жорстоких боїв та кількамісячних поневірянь по лісах, вижила близько третини десантників. Не всі вони вели себе, як загнані вовки. Деякі підрозділи, яким пощастило висадитись у спокійній обстановці не тікали, а нападали на німецькі гарнізони у селах. Село Ведмедівку, що на Київщині, десантники атакували дві ночі підряд і обидва рази успішно. Далі, об'єднавшись з місцевими партизанами, вони ще довго не давали нацистам спокою, поки не допомогли підрозділам 52 Армії Другого Українського фронту захопити плацдарм на правому березі Дніпра в районі сіл Лозівок, Сокирна та Свидівок, тим самим, хоч із запізненням, і не там, але фактично виконавши своє початкове бойове завдання.
Загалом же Дніпровська повітряно-десантна операція є яскравим прикладом того, як зміна умов у часі та окремі прорахунки при підготовці, нанівець зводять прекрасний у теорії план. Сподіваємось, що її вивчають у сучасних військових ВУЗах, щоб не повторювати помилок у майбутньому.

Музей Івана Ле

25/01/2026

10/10/2025

08/10/2025

06/10/2025

30/09/2025

27/09/2025

26/09/2025

25/09/2025

24/09/2025

Address

Telephone

Website

Alerts

Contact The Museum

Shortcuts

Share

Category

Listing takedown request